Казка для дорослих, яка вийшла друком восени 2017 року, адресована уважним і допитливим читачам, котрі відчувають себе дорослими і попри усі складнощі життя продовжують вірити у казкові дива. Пропонуємо найкращі фрагменти казки.
Головним персонажем казки «Місто під Повнею» є музикант Парсек, (прототип – всесвітньо відомий скрипаль David Garrett), котрий приїхав у Місто для вирішення важливих завдань. Тут він зустрічає прекрасну Селену і одразу закохується в неї. Проте у нього є багато справ і він не завжди має достатньо часу, щоб побути з коханою. Чи будуть закохані разом, а може життєві обставини назавжди розлучать їх? Хто і що допоможуть Селені пережити важкі дні розлуки? Як інші персонажі казки сприймають виклики життя і вирішують свої особисті проблеми? Про це, а також ще більше важливих історій ви зможете прочитати у цій чудовій книжці Оксани Кришталевої.
Того дня жителі Міста спостерігали в небі над Ринком дивовижне явище: густі хмари огорнули собою вежу костелу і забарвились у сірі тони. Це був знак – станеться щось неймовірне. Передчуття змін витало в повітрі. Боятися їх чи рятуватися втечею? Не було кому пояснити.
Велика і красива Повня із циганським кульчиком у лівому вусі випливла із-за грізних хмар і притулилась щокою до вежі костелу. Хіба ж не зачаруєшся таким видовищем?! А потім сірий колір неба змінився на бузковий, поступово стемнів і розвіявся.
Жителі Міста розійшлися тьмяними вуличками – кожен ніс у долонях цю мить, а подумки сподівався, що скоро минеться усе… На Ринку все ще стояла Селена. Дівчину обдувало нетутешніми вітрами. Вона горнулась у срібний палантин, позирала здивованими сірими очима на темні хмари, на чисту Повню, та що ж?! І додому йти не хочеться, і залишатись так пізно самій небезпечно.
Цієї ночі Повня була схожа на широку срібну монетку, яку підкинув у небо нетутешній ювелір. Там вона й повисла. Срібло те на ній було патиноване, місцями добряче затерте і добірне. Майстер не пошкодував ні срібла, ні часу…
Цікаво, про що думається під такою Повнею? Либонь, не про речі суєтні, не про тих, хто пішов, полетів чи поїхав. Не про час, що стікає місячним молоком крізь позимнілі пальці.
Старе добре срібло. Велика небесна монетка вгорі і внизу. І поки щасливі туристи і жителі Міста милуються краєвидами із Барбакану, Селена сидить на широкім дивані і думає про перетворення та відображення.
Коралі із дощових краплин
Але ж і дощило нині в Місті. Костел і Барбакан, і навіть крамниці дрижали й набрякали від надмірної вогкості. Дощило вперто і казково – так, як то буває тільки тут. Либонь, і Повні нині не побачимо.
Селена вишивала при вікні. Грілася спогадами і мугикала відому мелодію… Отак живеш собі, живеш, джазуєш по житті, аж поки не виявляєш талант неабиякої співачки. Селені якось Кавуся так і сказала:
Читайте також: 20 віршів та пісень про маму
– Сцена за тобою плаче…
– Ну, чому плаче? Радіє, питає, кличе… Озирається, зрештою…
Та ще не наспівано повних глечиків радості… а Парсек вже став для Селени приємним і рідним, наче усе життя був поруч, а лише тепер нарисувався. Змокне ж – дарма, що взяв теплий плащ і парасолю. І от, коли залишилось вишити три хрестики сірого кольору на картинці, двері прочинилися… Зазвучала «Viva la Vida»…
Селенині очі заспівали так, що Парсекові довелося прикрити вуха – він же ж надто чутливий до музики…
Дівчина підбігла до нього і замість привітання, на яке він, напевно, сподівався, з якогось дива швиденько назбирала повні жмені сріблистих крапель…
– Тс-с-с-с! Ані слова… – інтимно прошепотіла Селена і визбирала йому з коміра і грудей геть усі найбільші крапельки та й заховала собі у корсет…
– Що ти робиш, дівчино? – Парсек був і спантеличений, і здивований… хіба що очі світилися ніжністю, якої тепер у Всесвіті мало…
– Дякую, Сонечко! З цих крапель я зроблю собі коралі! Перламутрові, звичайно…
Поки Парсек перевдягався, Селена притулила до грудей дощові краплі й витягла з корсета неймовірно гарну перламутрову низку – довгу, як вечір… (а може як вервицю своїх снів…)
– Буду їх носити з понеділка до суботи, а в неділю вдягатиму щось інше…
– Чарівниця ти – це неймовірно! – Парсек всіляке у житті бачив, але отак, щоб із дощу – коралі…
Парсек не знав, що з дощових крапель можна багато що зробити… тільки от від поганих людей вдається хіба що біжутерія…
Заплакана Повня й собі нанизувала коралики-зорі на золоті нитки і посувала хмарами кудись за обрій. Вони могли б сушитися, як гриби – потім у Місті хтось би зварив зоряну юшку для якоїсь знаменитості,однак ця низка мала стати коралями тільки для Повні.
Але у місті був туман, і ліхтарі з якогось дива не світилися.
Парсекові спостереження
Парсек вловив дивовижну залежність між тим, як колір та модифікація хмар впливає на недільні меси, а відтак і на людей. Високі тони лікують. Низькі, ж навпаки, спричиняють до психічних зривів та агресії. Ті злощасні крила переважно з’являються у супроводі низьких вібрацій, дуже порушують гармонію і зникають лише тоді, коли знизу на них потужно впливають теплі та світлі хвилі Міста. Після появи крил у книжечці Парсека часто зникають важливі дані. Та це ще не така велика проблема. Стається гірше – виходить із ладу Станція Перманентної Гармонії та Потужний Центр Любові. Ось тут і є над чим попрацювати.
Позаяк раніше до обсерваторії допускали тільки посвячених та перевірених, пересічним жителям Міста ці знання були недоступними. Щоправда, їх інформували про небезпеку, та нічого не пояснювали. Казали ховатися і сподіваннями накриватися. Так вони й жили – аж до Повні.
Пересічні жителі все ще вірили у дива, і було би прикро вражати їх надмірними знаннями… та й не хотілося Парсекові розголошувати своїх свіжих досліджень, певна річ.
Була гарна неділя. Парсек навів промінь на праву вежу костелу і вловив малинове світло – воно впевнено ішло від слів Селени і Узвара – вони спілкувались про щось. А може й сперечались. Скрипаль поправив окремі параметри і таки вловив потужні хвилі, які струмували у бік Селени. Так он воно що! Узвар і досі не може пробачити Селені своїх марних зусиль із подвоєнням! Поруч – Ялиця з дітьми, а він… такі потужні емоції та ще й під час меси!
Чи варто у це втручатись Парсекові? Либонь що варто, бо із таких локальних непорозумінь і виникають великі збурення. Скрипаль розвернув свій супер-прилад і скерував потужний пучок світла у праву вежу. За секунду там посипались іскри, і частина даху гучно гепнулась на вулицю. Від костелу полинули вібруючі блакитно-сірі хвилі. Ніхто не постраждав ні ззовні, ні всередині, але месу довелося припинити. Здивовані жителі розійшлися вуличками, перелякано озираючись довкола.
Раптом на приладі метричних замірів стався несподіваний збій, всі цифри застрибали враз, як олія на сковорідці – налетів швидкий сонячний вітер і нагнав багато-багато крил… Благо, що меса вже не тривала, і жителі Міста не змогли зчинити паніку. А крила-хмари шурхотіли і огортали Місто. Обсерваторією трусило. Парсек рятував прилад і водночас гатив по чорних-пречорних крилах. Як тільки поціляв у крайні, з іншого боку множились ті, що у центрі. Ситуаціях доходила до абсурду. Тоді музикант зрозумів, що треба у цій крилатій масі знайти вожака і знищити. Парсек придивився і таки вирахував його – той був не такий чорний і навіть не такий масивний. А вирізнявся лише тоншою формою крил. Скрипаль прицілився по цьому породистому вожаку і поцілив йому там, де у живих істот буває серце. Вожак раптово каркнув – точнісінько як крук – і тут таки безсило впав… ні, не на площу Міста, а – як би то вам пояснити? Впав догори! От! Його висмоктало якимсь велетенським пилосмоком! І слідом за ним висмоктало всі інші крила.
Небо заспокоїлось, а Парсек безсило гепнувся на широкий диван і накрив долонями втомлені очі.
Умиротворені й натхненні жителі вийшли зі своїх будинків і зауважили, що за півгодини над Містом пролетіти одразу три пори року: на кущах клаптями лежав сніг, а на деревах де-не-де проглядало осіннє жовте листя, і тільки квіти нагадували про те, що зараз не осінь і не зима…
Парсек закурив файку, набивши її марсіанським тютюном. Той тютюн мав дуже гарний червоно-рожевий димок. Якщо хтось і озирнувся у бік старої обсерваторії, то міг побачити, що з найвищої вежі струмує у небо незвичний димок… Тут усі смакували тютюном з Венери, а про марсіанський тільки чули – червоний тютюн був і дорогий, і міцний.
Повня перелякано вишкірилась на Місто, як пухнасте звіреня – вона щойно також пережила смертельний герць із чорними крилами, але дивом вціліла. Саме тому Повня обернулася лицем до костелу і приготувалася стрибнути на велику зірку, що повисла над Барбаканом. Але зірка пірнула в димар обсерваторії, і враз стало тихо…
Опиратися немає сенсу…
Парсек упіймав себе на тому, що при з’яві Селени його думки стають оливково-лимонними, і контролювати їх він не може, аж поки вони не забарвляться у помаранчевий і відверто-червоний. Це дуже перешкоджає його роботі, але окрім всепланетарної логіки навіть тут ще залишилась СП (сила почуттів). Закохатися в Селену, на його думку, було справою ризикованою, та хто би міг опиратися такому чистому почуттю?! Скрипаль виконає свою місію і повернеться додому – і навіщо це все, коли немає продовження?! Але ж – місія порятунку!
Селена не озивалась. Їй надзвонювали друзі й ледь знайомі. Парсек тільки тепер збагнув, як йому бракує непосидючої та непередбачуваної дівчини зі срібно-сірими очима. І чи була б та місія також успішною, коли б не почуття до дівчини на ім’я Селена?! Сумніви… тимчасові й незбагненні…
Аби хоч якось порятуватись від розбурханих думок, скрипаль вирішив улаштувати великий концерт на площі Ринок. Дехто шипів і шкварчав – мовляв, усі збентежені та втомлені після свята, невідомо що у Всесвіті відбувається, а йому концерти в голові!
Дочекався файного вечора і зіграв Концерт Брамса для скрипки з оркестром, який виконав неперевершено. Були вигуки «браво», викликали на «біс», просили ще і ще…
Якщо заплющити очі й уявити собі цю божественну музику, та не менш віртуозне виконання, вимальовуються квіти, які ростуть на стінах. Рожеві квіти стають синіми, а помаранчеві – червоними. До них прилітають птахи і виспівують. А тоді птахи кудись зникають так раптово, як і з’явилися, і от… соло! Найбільша квітка танцює, заплющивши очі. Вона знає напам’ять кожен порух, кожну думку. Тим часом інші квіти ховаються за листям і мовчать. І тільки сонячний промінь… а може, й не сонячний, а якийсь неземний пронизує простір до найтоншої краси. Від найбільшої квітки відбиваються маленькі сонячні друзки і розлітаються у всі боки. Їх ніхто не збирає, ніхто і не стримує… дуже багато сонячних друзок світяться на одязі та всюди, де вони впали. Струшувати їх не варто – це б означало позбавити себе прекрасного.
Парсек – чародій! Його любляче серце так розчулило увесь натовп на Ринку, що Промені Бажання спрямувалися в потрібному напрямку і повернули Селену. Дівчина піднялась на сцену поруч із Парсеком і долучилась до оплесків, а коли овації затихли, смачно чмокнула свого скрипаля у щічку! І знову Ринок залило оплесками!
Поки Парсек дякував ущасливленому натовпу, Селена повернулася до себе. Вона вже кілька днів не перевіряла пошту, тому увімкнула чарівну скриньку і… Вчора до неї напросився у друзі один двохсотлітній Маг із Далекого Лісу, активний завсідник міжгалактичної соцмережі «Мереживо»… От лишень – звідки він нарисувався? Негайно припняв віртуальний букет безбожно червоних троянд і додав, що шукав Селену все життя. Що його очі милуються спогляданням її голографічних фотографій та профілю у мережі. (Відверто написав, що одну таку голограму у повний зріст поставив у кутку своєї спальні)… І що не може забути, як лише кілька днів тому… Зафрендила його. Все ок!
– Ну і ну… – Селена аж позимніла від здивування, – звідки той Старий Пердун довідався про неї? Спільні друзі? Космічні телепорти? Даремно зафрендила… треба було б забанити. А тепер ось так завжди – як тільки по-справжньому закохаєшся у когось близького та рідного, то із сусідніх Галактик так і лізуть закохані спами з руками й ногами, втріскані маги після засмаги, одноденні коханці, космічні засранці, далекі поганці…
Селена ж, певна річ, уже давно не вірить навіть у такі віртуально-магічні залицяння, та й неприємно їй від такої разючої різниці у віці… мовляв, це не сайт знайомств… та Маг нічого й слухати (читати) не хоче – от люблю тебе, і файка! Забанила його врешті-решт!
Тим часом щасливий натовп розтікся вуличками Міста. Парсек пішов відпочивати в обсерваторію, але сон його не брав. Скрипаль навів промені на осяяне світлом віконце Селени, (щоправда, перешкоджала Повня, бо було занадто романтично надворі)… і помітив… дивне заломлення променів, ніби хтось ворушив фольгою і не міг заспокоїтись… Парсек не витримав – він покинув роботу і втому, – пішов пішки через усе Місто до Селени. Він здогадувався, що напевно впіймає облизня, але гучно постукав у її волошкові двері. Тричі.
Селена прочинила двері, анітрохи не здивувалась Парсекові та грайливо запросила увійти. Стіни, стеля і навіть меблі були оббиті сріблистою фольгою.
– Мені так легко спілкуватися з тобою. Зрештою, в цьому Місті майже ніхто не розуміє особливої мови, а вашою говорити я ще так добре не вмію, – зізнався Парсек.
– О, моє Сонечко! Це така чудова нагода нагадати собі мову, яку я колись учила… мова без слів. МД – Мова Думок, так називав її наш наставник.
– Але, знаєш, коли ти говориш до когось своєю жіночою мовою, а я її взагалі не розумію, мені боязко… Ти, Селено, одразу ніби віддаляєшся від мене і стаєш магічною, недосяжною… і щоб остаточно не втратити глузду, я виймаю скрипку і говорю зі світом універсальною мовою…
– Ах, дорогий мій Парсеку! Багато хто хотів би знати і розуміти мову музики. Та бачиш сам… людей уже час лікувати доброю музикою. Твоїм талантом.
Парсек повертався в обсерваторію зачудований і розгублений. Вчора ввечері йому вдалося вивести остаточну формулу змін настрою тутешніх мешканців, а ще, що значно важливіше: укласти шкалу закономірностей у змінах дифракції хмар. Судячи із цього, наступна поява крил відбудеться пізно ввечері у третій декаді вересня над лівою вежею костелу. Повня висіла над Барбаканом і штовхала Парсека у спину. Авжеж, це відбудеться дуже скоро!
У футлярі для скрипки нагло здетонував космофон. Хто ж то? Так пізно? А-га… різниця у часі та віддалі… Парсекові дзвонить мама – Голубка. Каже, що скучила за ним і що все гаразд. Нехай він скоріше повертається. Зітхаюче Місто чекає його на свято! Парсек відіслав мамі квітку і вібрацію вдячності.
Парсек говорив своєю мовою. І випадкові зустрічні намагалися вловити зміст чи бодай окремі конотації, але дзуськи! Його мова була швидкою і гнучкою – сув’яззю стилів, відтінків і незрозумілостей. Комусь мова скрипаля була схожа на зграю метеликів, що одночасно здіймались над квітами. А хтось хапав тільки мильні бульбашки окремих слів, але вони тріскали перед носом. Тому найкращим засобом спілкування і порятунку залишилася музика!
Легкою ходою забіг до обсерваторії. Написав висновки і спакував усе своє добро. Про те, чи він завтра, чи за тиждень поїде звідси, вчений-скрипаль ще не знав.
Він знову зійшов у Місто, аби влаштувати собі прощальний променад. Трохи постояв під Барбаканом, почитав космічні оголошення, подивувався із пустопорожніх ефектів реклами, начеркав крейдою якусь формулу – нехай діти дивуються, недалеко ж дитячий майданчик… Пройшов ще кілька вулиць, підійшов під будинок, де жила його кохана. Кого сподівався там зустріти? Нову зірку? Але ж усі зірки – на небосхилі! І коли йому стало зовсім-зовсім фіолетово у думках… коли не втішила навіть марсіанська файка із дивовижним червоним димком, назустріч йому вийшла сяюча… Селена! Вона взяла обидві його руки і радісно промовила:
Це було би занадто просто: отак щезнути, коли знаєш, що хтось кохає тебе по-справжньому.
Нині певно діти у місті їли багато морозива, бо Повня висить, наче кулька пломбіру. Зимна така і далека. Не тане, бо вечір холодний. Ось хмара лизнула краєчок, із губ її (хмари) скотилася крапля…
Того пломбіру би всім вистачило до кінця казки, але ж діти уже наситились, а до ранку, либонь, потеплішає…
