Тільки двічі на рік Сонце сходить точно на сході і заходить точно на заході. Це явище спостерігається в дні весняного і осіннього рівнодення. Обидві півкулі, від екватора до полюсів, нагріваються відносно однаково. У такому положенні Земля перебуває двічі на рік: 20 або 21 березня – у день весняного рівнодення і 22 або 23 вересня – у день осіннього рівнодення. У ці періоди день і ніч поділяються порівну – по 12 годин. З астрономічної точки зору, з 21 березня настає весна і продовжується до 22 червня, тобто до дня літнього сонцестояння, що за народним календарем відзначаються як свято літнього бога Сонця – Купайла. (Іноді це свято помилково святкують 7 липня у день Різдва Івана Хрестителя).
У давні часи, коли не було календарів, весну визначали за Сонцем. Наші предки відчували тісний духовний зв’язок із природою та всесвітом (ойкуменою), тому Сонце фактично було їхнім богом і орієнтиром у житті та щоденній праці. Від погоди і природи залежав щорічний урожай, а від урожаю – чи буде що їсти протягом року.
Саме з цього дня оновлюється природа: перший весняний грім, набухання бруньок на деревах, буйне проростання зелені. Настання весни наші пращури вважали святом, з великим нетерпінням очікували її приходу і однаково урочисто відзначали його в різних частинах Європи та Азії. Язичницькі святкування приходу весни були сповнені важливим сакральним змістом перемоги світла над пітьмою, початком нового життя.
Стародавні єгиптяни звели Великого Сфінкса так, щоб він вказував прямо на сонце, що сходить під час весняного рівнодення. У цей день відзначають новий рік такі країни, як: Іран, Афганістан, Таджикистан, Казахстан, Киргизстан, Узбекистан — практично всі країни Великого шовкового шляху. І по сьогоднішній день жителі Мексики проводять святкування, які супроводжуються ритуальними танцями і молитвами.
Стародавні слов’яни до цього дня завше готувалися дуже ретельно, адже цей день ознаменував відхід зимової пори і нове народження сонячного бога Ярила. Звичайно ж, невід’ємним атрибутом свята були вогнища, які допомагали божеству набирати силу. У деяких селищах навіть було прийнято підпалювати колеса і котити їх по дорогах – це символізувало палаючий сонячний диск.
Читайте також: 20 віршів та пісень про маму
В цей період популярними були веснянки, гаївки та волочебні пісні. Щоправда, тепер їх виконують після свята Великодня біля церкви або на майданчиках. У дохристиянські часи веснянки і гаївки мали закличний характер і сприймались як звертання до весни, до істот та речей, що асоціюються з нею. Своєю формою та образно-поетичними компонентами веснянки близькі до замовлянь, в яких весна виглядає не як природне явище, а скоріше як жива істота.
Поширеним на різних слов´янських територіях є гаївка «Кривий танець». Для його виконання в гаю забивали три кілочки або садили трьох дітей. Тоді дівчата, тримаючись одна за одну, йшли за провідницею, яка водила кривий танець, проходячи між кілками (дітьми), обходячи їх, безліч разів повторюючи недовгу пісню про цей шлях: «Кривого танцю йдемо, Кінця му не знайдемо./ То в гору, то в долину, То в ружу, то в калину./ Бо його треба вести, Як віночок плести». Усі тексти цієї гаївки короткі і подібні за змістом, у багатьох з них говориться про необхідність виконувати цей танець. Ця гаївка є космічно-філософською і відтворює рух небесних світил, зокрема сонця, яке «сідає» та «встає», та рух людського життя, яке тече без упину, і кінець якому людина намагається знайти.
