Юристка за фахом і лірик за покликанням – Христина Кравчишин вразила читачів своїми простими, але дуже жіночними і ліричними віршами. Окремі з них стали піснями.
Досьє. Христина Кравчишин народилася 07 серпня 1987 року у Львові.
1994-2004 рр. навчалась у Львівській СШ №4 з поглибленим вивченням англійської мови. 2004-2009 рр. – на юридичному факультеті Львівського національного університету імені Івана Франка. З 2009 року працює в Управлінні соціального захисту Департаменту гуманітарної політики Львівської міської ради на посаді спеціаліста І категорії – юрисконсульта. Заміжня. Мама двох доньок. Готує до друку збірку власних віршів.
– Христино, розкажіть кількома реченнями про себе.
– Люблю життя! Люблю свою родину: батьків, чоловіка, дітей! Щиро вдячна Богові за дар життя! Щиро вдячна батькам за подароване мені життя, за виховання, за те, що зростили мене в любові до прекрасного! Вдячна чоловікові – за кохання, за підтримку, за віру в мене, за те, що надихає мене творити таку поезію! Вдячна дітям за те, що стали музою для написання чудових віршів для діток!
– З якого віку пишете вірші?
– Моя творчість – це моє бачення світу і мій неймовірний віпочинок! Пишу з 14 років. Моїм особливим віршем, який відкрив серця читачів, є “Серед жінок вона не ідеальна”. Його перша публікація на власній сторінці у мережі “Фейсбук” викликала неймовірний вибух яскравих емоцій у читачів і подарувала мені дуже багато творчих друзів, справжніх поціновувачів поетичного слова!
– Тобто, Ви – юрист із поетичною душею?
– Щаслива бути потрібною людям своєю творчістю! Кажуть, що у кожного своє покликання у житті! Я неймовірно вдячна Богу за те, що з-поміж усіх, Він обрав мене і подарував мені цей дар Слова: Слова, яке надихає до життя і яке зігріває людські серця!
– Що Вас надихає на творчість?
– На творчість мене надихає усе: моя сім’я, прочитані книги, почуті чужі історії… На творчість мене особливо надихає любов до краси, яка оточує: це і пробудження світу навесні після зимового сну; це і літнє пекуче сонце, і польові квіти у всіх барвах веселки; це і осіннє пожовкле листя, яке нагадує нам, що в житті усе минає, це і осінній дощ, який, хоча і навіює сум, але змиває з серця усі печалі; це і зимова хуртовина, яка викликає у нас бажання зігрітися родинним теплом!
Також на творчість мене надихають мої читачі… цей той неймовірний потік позитивної та сонячної енергії, який пробуджує в мені бажання творити, світити, нести у світ сонце і тепло! Ціную кожного і щиро дякую за те, що ці люди є у моєму житті! Без Вас, любителі моєї поезії, мене такої не було б! Дорогі мої читачі, я пишу для кожного з Вас!
– Ваші вірші уже друкували в газетах і журналах?
– Я неймовірно щаслива, що доля зводить мене з небайдужими до моєї творчості людьми! Саме дякуючи таким людям, моя поезія з’явилася на сторінках періодичних видань – це всеукраїнська щомісячна газета “Найкращі жіночі історії” та дитяча газета “Абетка казок” головний редактор Леся Кічура (м.Львів); це видавництво Лілії Стасюк (м.Хмельницький), літературні альманахи “Галиктика любові” та “Скарбниця мудрості”).
Читайте також: 20 віршів та пісень про маму
Газета “Шполяночка” (м. Шпола, що на Черкащині) надрукувала дві мої поезії: “Впаде на білі крила білий сніг” і “Мені б набутися у щасті”. Газета “Вісті Борзнянщини” (м. Борзна, що на Чернігівщині) в червні 2017 року надрукувала мою поезію “Колись я не читатиму казки”, а в жовтні 2017 року – статтю про мене “Іду на зустріч, щоб світити”.
У лютому 2017 року на сцені Львівської обласної філармонії відбулися прем’єри пісень на мої слова – “ЛЬВІВ’ЯНЦІ СНИВСЯ БІЛИЙ СНІГ” у виконанні квартету “Львів’янки” у супроводі академічного камерного оркестру “Віртуози Львова – диригент Сергій Бурко (музика Оксани Герасименко – заслуженої діячки мистецтв України, бандуристки) та “ЇМ ТАК ПАСУЄ МІСТО ЛЬВІВ” у виконанні Ladies’ TRIO (музика Іванна Сав’юк). Щиро радію, що окрім написання музики до моєї поезії, п. Оксана Герасименко використала мій вірш “Україно, моя Україно” у своєму одноіменному навчально-методичному посібнику для початкових спеціалізованих та вищих навчальних закладів культурно-мистецького спрямування. Окрім цього, в ютубі можна прослухати передачу “Поетична хвилинка. Христина Кравчишин” (читає вірші Руслана Федюк – бібліотекар Червоноградської центральної районної бібліотеки).
– Христино, маєте нагоду звернутись до своїх шанувальників.
– Дорогі читачі, щиро радію цій дивовижній можливості доторкнутися до струн Ваших сердець своїми поетичними рядками!
Для мене це неймовірний Божий дар – нести людям світло та тепло свого серця рідної українською мовою! Вважаю, що наша мелодійна мова створена для поезії та пісень! Радію, що в житті мене оточують люди, які у мене вірять та підтримують мене – це моя родина! Це джерело моєї любові до життя! Це те найбільше багатство, яким мене благословив Господь! Щаслива, що вмію бачити красу навколишнього світу! Адже світ, у якому ми живемо – прекрасний! І в нім у кожної пори своя краса!
Пропонуємо читачам підбірку чудових ліричних жіночних і весняних віршів Христини Кравчишин.
Спілкувалась Оксана Кришталева, Львів
СЕРЕД ЖІНОК ВОНА НЕ ІДЕАЛЬНА
Серед жінок Вона не ідеальна,
Але така єдина з-поміж них.
Комусь проста, для когось – надзвичайна.
Комусь любити можна, комусь – гріх.
Така одна: і звична, й загадкова,
Розгадана й таємна водночас.
Комусь буденна, а комусь – святкова.
Кому яка – покаже тільки час.
Хтось пройде повз й ніколи не помітить,
Хтось буде берегти усе життя.
Комусь так ясно сонечком засвітить,
Комусь не відповість на почуття.
Хтось скаже: «В Ній гріхів не зрахувати!».
Хтось скаже: «Ні, повір, Вона свята!»
Хтось не збагне, за що Її кохати,
В той час як іншим буде дорога.
Серед жінок Вона не ідеальна,
Та чимось особлива з-поміж них.
Її забути – справа це звичайна.
Та надзвичайним є знайти таких!
Я СЛОВОМ ГОРЮ…
Втомлено дивлюсь у небо: шепочуться зорі,
Вітер гойдає хмаринки в небесній імлі…
“Нащо тобі ті римовані, – кажуть, – узори?
Скільки ж потрібного іншого є на землі!”
Вкотре вдихну я, і видихну, щоб зупинити
Той буревій, що натхненно вирує в мені!
Вкотре змовчу, щоб самій у собі загасити
Ті поривання небесні…. й лишити земні!
Тільки зізнаюсь собі, що мене, таки, манить….
Просто не чую, не бачу… Я Словом горю!
Боже, для чого мені це покликання дане?!
Чом це покликання більше за все я люблю?!
ОСЬ ТАК ЖИВУ….
Ось так живу…. Усім на світі переймаюсь.
В своїх гріхах в молитві перед Богом каюсь.
Прошу у Господа мені допомагати,
Мою сім’ю, моїх дітей оберігати!
І бути поруч у житті в усі хвилини.
В підтримці Бога – спокійкожноїлюдини!
Бо я, як всі, в хвилини смутку прибігаю,
В хвилини радості про Нього забуваю!
А тільки станеться в моїм житті тривога,
Свої прохання і слова несу до Бога!
І, як ніхто, мене Господь лиш зрозуміє!
Так заспокоїти, як Він, ніхто не вміє!
Ось так живу… Усе в собі переживаю.
Свою дорогу з Богом я в житті шукаю!
І знаю точно: не була б така щаслива,
Якби я Господа всім серцем не любила!
КОЛИСЬ Я НЕ ЧИТАТИМУ КАЗКИ…
Колись я не читатиму казки,
Не буду цілувати діток рани.
Я знаю, швидко пролетять роки,
І більше не захочуть діти мами!
Колись піти я зможу вже без них.
За руку теж не буду їх тримати.
Та знаю, що і серед днів таких
За них я буду, все ж, переживати!
Колись не буде: “мама, йди сюди….”,
Колись не буде: “мама, йдем гуляти….”.
Колись не буде: ” мама, щось купи…..”,
Не буде: “мама, ми вже хочем спати….”.
Колись сімейні фото на стіні
Про будні й свята діток нагадають!
А зараз сонно просять уві сні:
”Накрий…. Бо наші ніжки замерзають!”.
Колись у мене буде вільний час.
Колись для себе зможу щось зробити.
Та знаю, що думками повсякчас
Дітьми я буду безперечно жити!
То ж поки ще мене біля дверей
Чекають найдорожчі дві людини,
Біжу в обійми до своїх дітей
Й радію їх дитинству щохвилини!
ЗАГЛЯНЬ В МОЄ ЖІНОЧЕ СЕРЦЕ…
Заглянь в моє жіноче серце…
Там стільки слів, там стільки снів….
А може ти не знаєш де це?!
А може й знати б не хотів?!
Заглянь в мою жіночу сутність…
Заглянь… прошу…. хоча б колись…
У ній і слабкість, і могутність
В одну струну переплелись!
На два життя… Немов в люстерці…
Живу без сумнівів й вагань!
Заглянь в моє тендітне серце…
Хоча б з цікавості…. заглянь…
МЕНІ Б НАБУТИСЯ У ЩАСТІ…
Мені б набутися у щасті…
Мені б набутись в нім сповна!
Ти лиш не дай, прошу, упасти
З того життєвого човна.
Хоча й живе в мені наївність…
Хоч я не схожа на усіх…
Моя в цім сила і чарівність…
Повз мене й ти пройти не зміг!
Тобі натхненно посміхаюсь…
В тобі ловлю щасливу мить…
Від світу щастям закриваюсь…
Воно мене, таки, п’янить…
ЗВИЧАЙНА ОБРАЖЕНА ЖІНКА….
Звичайна ображена жінка
Нічого не скаже услід…
Вночі буде плакати гірко…
Не дивлячись скільки їй літ…
І так вже ведеться віками:
Розкаже усе лиш зіркам…
Сховається в тиші з думками…
Дасть волю жіночим сльозам…
В звичайній буденності ночі
Помітні звичайні авто…
Заплакані, втомлені очі
У жінки не бачить ніхто…
А В МЕНЕ Є ТИ
А в мене є Ти! І нікого не треба!
Бо затишне щастя живе у мені!
Мене пригортаєш так ніжно до себе,
І діляться навпіл і мрії, й жалі.
А в мене є Ти! Ну хіба цього мало?
Невже не для того ми в світі знайшлись,
Щоб серце при погляді так виривалось,
Немов би бажаючи зринути в вись?!
А в мене є Ти! І навіки втопитись
Бажаю душею всією в Тобі!
Аби не згубитись, аби не згубитись
З Тобою в крокуючій світом юрбі!
ЗГАДАЙ МЕНЕ…
Згадай мене… коли на небі зорі
Світитимуть в задумане вікно…
Бо ми не вдвох… Бо ми – чужі дві долі…
Бо ми не разом… вже давним-давно…
Згадай мене… коли всміхнеться сонце
Й світанок огорне твою печаль…
Бо ми тепер неначе незнайомці…
Бо це кохання відлетіло вдаль…
Згадай мене… Чарівну і звабливу…
І спогад той навік ти відпусти….
Про ніжну, загадкову і красиву
У тебе залишилися листи…
ЧИТАЙ МЕНЕ, ЯК КНИГУ, Й МІЖ РЯДКІВ
Читай мене, як книгу, й між рядків!
І жодної не пропускай сторінки!
Хоча в мені багато зайвих слів,
У цих словах – уся природа Жінки!
Читай мене…. Обдумано читай!
Мене, можливо, важко зрозуміти!
Та в суть душі хоч інколи вникай,
Нікуди з мене Жінку не подіти!
Читай мене… Повільно. Не спіши!
Мене не можна лиш перелистати!
Тримай, як скарб! Як цінність, бережи!
Не квапся сторінки перегортати!
Це ж не на тиждень, місяць чи на рік!
Дарована тобі навічно книга!
Читай мене… як, може, хтось не зміг!
Щоб поміж нас не замерзала крига!
Читай мене в рядках і між рядків!
І жодної не пропускай сторінки!
Нехай в мені багато зайвих слів,
Та в цих словах уся природа Жінки!
***
Львів’янці снився білий сніг,
Такий пухнастий і лапатий!
Кружляв й летів він їй до ніг,
Такий омріяний, крилатий!
Львів’янці снився білий сніг,
Вона у сні тім посміхалась.
Вона бажала, щоб не втік!
Вона у нього закохалась!
А сніг щосили обіймав.
Вона була така щаслива!
“Невже мене він покохав?
Чим я це щастя заслужила?”
Львів’янці снився білий сніг!
Їй не хотілось прокидатись!
У сні він падав їй до ніг.
Цим можна вічно милуватись!
МЕНІ ПРО НЬОГО ЗНОВ ШЕПОЧУТЬ ЗОРІ…
Мені про нього знов шепочуть зорі…
До мене заглядають у вікно…
Такі ясні, далекі і прозорі…
І зорям тим, чомусь, не все одно…
Не кличу… Не шукаю… Не тривожу…
Я відпустила те, чого нема…
Блукає містом він… Шукає схожу…
А містом лиш розгулює зима…
І дивляться на мене сумно зорі…
І в них за мене на душі печаль…
“Не будьте, зорі, ви такі суворі!
Мені того, що втрачено не жаль!”
ПІДУ ДО ЛІСУ НА ПРОСТУ РОЗМОВУ…
Піду до лісу на просту розмову.
Я знаю, він мені не дорікне.
А, стоячи в замисленні німому,
Послухає засмучену мене.
Це ж, мабуть, недарма мені здається,
Що я не схожа на усіх людей:
Я чую, в лісу тихо серце б’ється.
А в мене виривається з грудей!
Стоїть той ліс, укритий весь снігами.
Мені прикрити серце чим, скажи?!
Стою самотньо… В мене під ногами,
Як в лісу, лиш одні сніги й сніги…
Це ж зараз я така на нього схожа:
Цей ліс мовчить, і я собі мовчу.
Для нього я – звичайна перехожа,
Для мене він – розрадник в ту біду.
Я, стоячи в замисленні німому,
Послухаю про що мовчить той ліс.
Про ту розмову не скажу нікому
І про той спокій, що мені приніс.
ДЯКУЮ, БОЖЕ…
Дякую, Боже, за те, що я маю…
Що не одна вдома я засинаю…
Маю кого вранці я розбудити…
Маю для кого і мріяти, й жити…
Дякую, Боже, що чую і бачу…
І за той час, що сміюся і плачу….
Дякую я за турботи й терпіння…
І за безмежне твоє розуміння…
Дякую, Боже, за вміння – радіти…
Дякую, Боже, за щастя – любити…
Дякую, Боже, за силу – прощати…
Дякую, Боже, за дар – відчувати…
З-поміж усіх, як і всі, – особлива!
Бо за спиною завжди Твої крила!
Боже, не маю що в Тебе просити!
Дякую я за те право – тут жити!
