Світлана Мирвода – українська бандуристка, співачка. Концертмейстер групи бандур та артистка в Академічному оркестрі народної та популярної музики Національної радіокомпанії України. Народна артистка України (2016).
Світлана Мирвода народилася 29 лютого 1960 року в селі Дубове Ковельського району Волинської області. Закінчила Львівську державну консерваторію імені Миколи Лисенка (1985). Учениця Василя Герасименка. З 1985 року мешкає у Києві. Також закінчила Відкритий міжнародний університет розвитку людини «Україна» (2006). Член Всеукраїнського жіночого товариства ім. Олени Теліги. 9 листопада 2016 року долучилася до лав партії ВО «Свобода». Чоловік Григорій Дмитрович. Сини Клим і Тимофій.
– Почнімо із розмови про концерти у зоні АТО, для наших хлопців на лінії вогню. Це Ваша власна ініціатива? Хто Вас, п. Світлано, підтримує в цих концертах?
– У 2014 році з початком драматичних подій на сході я відчула гостру потребу щось корисне робити для бійців. Підтримка піснею і щирим словом, сподівалась, буде саме те. Мабуть, мої бажання почув Господь, тим більше, що і пісня з`явилась у репертуарі відповідна: «Пісня водія АТО» на слова Олександра Балабка і музику Леоніда Нечипорука. На одному заході в Києві я її виконала, а там був присутній капелан, який збирався на передову. Запропонував режисеру Сергію Архипчуку організувати таку групу. На Миколая ми уже були в Дебальцево, в інших містах, військових частинах. З тих пір у середньому раз на місяць у складі різних колективів їду на схід, співаю, граю на бандурі, гітарі і просто намагаюсь побільше спілкуватись із тими, хто нас захищає.. Маю такі родини артволонтерів, як Арт-десант, Музбат і волинський волонтерський підрозділ «Вбережу», з якими об`їздила тисячі кілометрів Луганської і Донецької областей.
– А окрім концертів як Ви долучаєтесь до теперішніх подій на сході України?
Читайте також: 20 віршів та пісень про маму
– За ці роки уже маю багато друзів і серед бійців, і серед населення прифронтових територій. Нещодавно була запрошена головою журі фестивалю нової української пісні у Сєвєродонецьку. Приємно, що було так багато талановитої молоді Луганщини, яка виконує і любить українську пісню. У Сєвєродонецькому музучилищі провела лекцію-концерт «Український романс. Минуле і сучасність».
– Завдяки своїх професійній діяльності Ви здобули перемоги і стали лауреаткою всеукраїнських фестивалів та конкурсів «Пісенний вернісаж», «Осіннє рандеву», «Пісня року», «Рідна мати моя», імені Остапа Вересая, «Родинна творчість». Це – випробування власних сил чи бажання донести світові важливі посили через пісню?
– Бажання спробувати свої сили і представити Україну через народну пісню було у 2004 році, коли вирішила брати участь у міжнародному фестивалі «Світ музики» в Італії. Саме там отримала Гран-прі «Срібний дельфін» у номінації народне вокальне соло. З того все і почалося – ця перемога була своєрідним трампліном для наступних здобутків…
– Навчаючись в консерваторії, Ви були ученицею славного генія бандурного мистецтва п. Василя Герасименка. В ті часи бандура була не лише музичним інструментом, а й політичною зброєю проти пануючої системи. Чому Ви обрали саме бандуру і Львів?
– У дитячі роки я обрала бандуру, завдяки вчительці Надії Маслечко, яка просто мене зачарувала цим інструментом. Але це не було випадковістю. Тепер я розумію – все моє єство українське: пісня, мова, бандура, рідна земля. Так мало бути! Не знаю, що б я робила без бандури… Вдячна викладачу Луцького музучилища Тетяні Ткач, яка і познайомила із своїм вчителем – професором Василем Герасименком. А Львів – це моя любов. Коли вступила до консерваторії – щастю не було меж! Саме в цьому місті відбулось моє становлення, як патріотки, гідної громадянки. Маю багато друзів у Львові, люблю навідуватись і з концертами, і просто так… У цьому році була на урочистостях, присвячених 90-літтю Василя Явтуховича. Розкішне свято бандурного мистецтва відбулось у філармонії, організувала його донька великого бандуриста – Оксана Герасименко. Вдячна долі, що послала мені таких вчителів! З того часу і закордонні гастролі почалися – у складі тріо бандуристок консерваторії українська пісня звучала в Іспанії, Німеччині, Індії, Непалі. Це була наша зброя в утвердженні українців, як гідної нації серед європейських народів. А в радянському суспільстві на той час – це доказ нашої незнищенності і неминущої любові до свого коріння.
– Розкажіть про своїх синів, Клима й Тимофія. Вони також музиканти чи обрали собі інший фах?
– Мої сини – Клим і Тимофій вчились у музшколі по класу скрипки. Менший Тимофій паралельно ще опанував гру на флейті, блок-флейті і окарині. Але так сталось, що музикантами професіоналами не стали – обрали інший шлях. Хоч Тимофій з малих років був зі мною на сцені і грав на всіх цих інструментах. Клим же сцени боявся. Коли виросли – пішли своєю дорогою, а світ музики буде завжди з ними. Це чудово, що з дитячих років вони пізнали це мистецтво і вміють сухати, іноді грають для себе, друзів… Зараз працюють в інформаційних системах…
– У Вас чудові пісні, але чому їх так мало в соцмережах? Ви плануєте записати їх у студії чи видати альбом?
– На даний час маю дуже багато пісень, які написані для мене. У соцмережах часто ділюся новими роботами. В ютубі є так само пісні з відеорядом. За 5 років випустила чотири сольних альбоми «Любові мить…», «Україно моя», «Струни серця», «Кохання віри не втрачає» і один з народними артистами України – Олегом Дзюбою, Олександром Василенком, Павлом Дворським «Любові голоси» на вірші Олександра Матвєєва.
У 2006 році отримала ще одну освіту – закінчила магістратуру менеджмент організацій в Університеті «Україна». Викладаю соціально-економічні аспекти розвитку культури та інші предмети. У 2015 році захистила дисертацію на тему соціально-культурної сфери і здобула ступінь кандидата наук з державного управління. Люблю спілкуватися на лекціях з молоддю…
Дякую Вам за розмову! Бажаю Вам натхнення, часу і Божої опіки!
Спілкувалась Оксана Кришталева зі Львова
