– Юро, в соцмережах активно коментують Вашу акторську гру. Пишуть, що підуть на виставу з Вашою участю. А ще обговорюють Ваші ролі в кіно. Коли Ви все встигаєте?
– Так, буває, що працюю в декількох проектах паралельно. Це щодо кіно. А так, то зажди доводиться поєднувати і театр, і кінематограф. Це важко, але іншого виходу я не бачу. Вважаю, що це добре, коли актор задіяний, коли у нього багато творчої роботи, і стараюся не забувати вислів одного з корифеїв українського театру Михайла Романова. Він сказав це Олегу Борисову (це є у щоденниках О.Б.): «Розумієте, Олеже, ви талановита людина. Якщо почнете співати, то рано чи пізно це у вас вийде. На певному рівні… У футбол – теж вийде на певному рівні. Навіть якщо захочете манекенщиком… Але чим більше будете розмінюватися, тим більше будете втрачати в професії. Візьміть до уваги, ці маленькі втрати будуть непомітними, але потім – бах! – і ви вже котитеся, як м’яч з кручі».
– Чи легко грати роль у театрі та паралельно зніматися в кіно?
– Якщо порівнювати специфіку роботи в театрі та кіно – це, звісно, два різних види мистецтва, але фундамент акторського існування на екрані та сцені – однаковий. Є актори, яким важко працювати в кіно після театру, є кому навпаки. Але в плюсі зажди той, хто працює і там, і там. Приведу в приклад лише двох акторів, яких ми знаємо за світовим кінематографом: Аль Пачіно та Ентоні Гопкінс – це два великих театральних актори. Список можна продовжувати, він дуже великий.
– Яка найцікавіша роль у театрі? І чому?
– Я не знаю, яка для мене найцікавіша роль в театрі. Я над цим не замислювався. Є головні ролі, є невеличкі епізоди, але я їх якось не розділяю. Це все творча робота. Головне виходити і дарувати себе глядачам, з чистим серцем та світлими помислами, і бути чесним, в першу чергу, перед самим собою, тоді це знайде відгук і в глядацькій залі. Я займаюся тим, про що мріяв, за це, власне і дякую Богу!
– Ви родом з Поділля. Про це я довідалась із передачі про Вас «Життєві історії. Юрій Дяк». Яким Ви були в дитинстві? Чому стали актором?
Читайте також: 20 віршів та пісень про маму
– Я з міста Могилева-Подільського Вінницької області. Це безмежно гарне місто, з прекрасними краєвидами, на березі Дністра, з понад 400-ною історією. У нашому місті жила Олена Пчілка. У нас навіть є будівля колишнього театру М.Старицького, де певний час, зі своєю трупою вони грали вистави, зараз це Будинок школяра. Мої перші кроки в мистецтві почалися саме з цієї сцени. Тоді я нічого не усвідомлював, а зараз це для мене дуже символічно. У восьмому класі я читав вірші на огляді художньої самодіяльності, від нашої школи і мене помітила, випускниця пітерської школи театральної режисури, безмежно обдарована, чуйна людина Наталія Петрівна Бадан. Про таких кажуть «викладач від Бога». Вона є і «режисером від Бога». Якби працювала на великій сцені, я впевнений, вона б досягла не менших висот, ніж Ірина Молостова чи Галина Волчек, але доля занесла її родину до нашого міста. Жодна культурна подія не відбувалася без її допомоги. Вона взяла і мене під своє крило. Це були щасливі години творчості у прекрасній атмосфері. Вона філігранними дозами прививала смак до прекрасного в мистецтві, і завжди попереджала, що це дуже важка професія. Але я не злякався, бо тоді вже для себе вирішив, що хочу займатися саме цим. Взагалі її сім’я відіграла ключову роль в моєму житті. Її рідна сестра Евеліна Петрівна, дитячий лікар, врятувала мені життя в дитинстві. Ми спілкуємося і досі. Ми стали друзями, за що я безмежно вдячний долі. Ще з першого класу я читав віршики на лінійках. Але коли мене вели у перший клас, мати запитала традиційне питання: «Ким ти хочеш стати?» – а я відповів: «Клоуном!» Мати оторопіла, запитала: «Чому?», а відповідь була дуже простою: «Бо мені подобається, коли з мене сміються люди!». Справді, я отримував якусь несамовиту насолоду, коли мені вдавалося когось насмішити своєю поведінкою. Але потім це переросло у вщент червоний щоденник. Що казати, якщо першу незадовільну поведінку я отримав вже 2-го вересня, коли наш клас повели на екскурсію школою. Але загалом вчився я непогано.
– Судячи з Вашого характеру, Ви, Юро, невгамовний. Такий темп життя звичний для Вас? А є в житті час і місце для роздумів та відпочинку? Як Ви любите відпочивати?
– Так, темп життя безмежно швидкий, але це наша реальність. Ми всі живемо в такому шаленому русі, просто мало хто над цим замислюється. Звичайно є час і для роздумів, і для відпочинку. З часом, я вже навчився знаходити місце в своєму графіку для всього, що мені необхідно. Найбільше я набираюся сил, коли відпочиваю сам, або з близькими мені людьми, десь на природі. Я обожнюю гори! Ото лазив би по них скільки завгодно, але і моря я не цураюся.
– Слава і гроші – це для Вас велика спокуса?
– У актора слава або її відсутність – це частина професії. І з цим потрібно вміти миритися. Акторові, складно, коли його ніхто не помічає, коли вся і все проходить повз. Акторська натура завжди потребує уваги – це нормально. І так само, мабуть, складно, або, навіть, і важче, коли тебе знає кожний собака. Ти як на долоні. Мені, здається, треба вміти відсторонюватися. Будьте мудрими, люди! Люблю вас! Ваш Юрій Дяк.
Фото Олени Божко, Ірми Царьової та з архіву Юрія Дяка
Спілкувалась Оксана Кришталева
