Ліля Демидюк – львів’янка, філолог, кандидат наук, фотографиня, поетка, блогерка (?) і…
– Я зумисна поставила три крапки. У списку перелічених досягнень і захоплень оте «і» – ким себе позиціонуєш тепер? Як живеш? Про що думаєш?
– Я людина. Оце насамперед. Я зрозуміла, що такий вид самоідентифікації найважливіший лише нещодавно, коли переїхала жити за кордон. Тут усі мої досягнення в Україні якось відійшли на другий план і виникла потреба зануритись у себе, щоби ще раз у цьому житті визначитися хто я. Отже я – людина. Чимось схожа на інших, чимось ні. Чимось особлива, чимось така як усі. А уже потім я жінка, поетка, фотографиня, блогерка і так далі. Думаю, оці усі ролі та статуси в цьому світі дуже тимчасові, хоче дехто уміє з ними прожити все життя. Чесно кажучи, так зручніше – мати захисний щит усяких регалій і ролей. Але без них можна краще відчути себе і світ.
– Понад рік часу ти мешкаєш у Німеччині. Як так склалось, що Ти тепер не львів’янка? Це був свідомий вибір?
– Звісно, заміж я виходила не під гіпнозом, хоча, хто його знає 😉 Ніколи не ставила собі цілі жити за кордоном, тим паче у Німеччині (я би швидше обрала Іспанію чи іншу теплу морську країну), але так склалося. Я не знала й не могла знати якими будуть мої відчуття і переживання після переїзду. Я змінила не лише країну, але й формат проживання: з великого Львова переїхала до невеликого східнонімецького містечка. Чесно кажучи, навіть зараз не завжди усвідомлюю оцю своєрідну розірваність простору – мені іноді здається, що Кріммічау, то частина Львова, якийсь його віддалений район. Тобто, моєму серцю так би хотілося. Іноді я бачу на вулиці людей, схожих на тих, що знала у Львові. Буває так: перша думка «о, це ж моя колега он там іде!» А наступна думка: «та ні, вона не може тут бути, ну просто не може…» Мені важко звикнути до того, що майже усі люди, яких я тут бачу на вулицях, чужі й незнайомі. Що ймовірність випадково зустріти на вулиці друга чи колегу дорівнює нулю. Іноді у мене бувають миті, коли бачу вулиці такі схожі на львівські, або ж повітря пахне так, як у Стрийському парку… Я усе міряю ще львівськими категоріями: те, що мені тут подобається мусить бути чимось схоже на Львів. Деколи мені здається, що моє серце залишилось там, у Львові. Й мусить щодня переселятися до Німеччини, до коханого чоловіка. Отак і мандрую подумки))
– Перший час перебування у Німеччині. Що сподобалось, а що – не дуже?
– Німеччина різноманітна країна і життя, скажімо, у південній її частині відрізняється від життя на сході. Я не можу узагальнювати про всю Німеччину, можу говорити лише про Саксонію, у якій живу. Коли я тільки сюди приїхала, то захоплювалась фахверковими будиночками, чистими маленькими озерцями та річками. Все виглядало точно так, як на ілюстраціях до казок братів Грімм. Мені подобається, що міста тут, як правило, доглянуті, чисті й заквітчані, особливо у центральній частині. Будинки помальовані у привітні барви, але я й досі не можу звикнути, що поряд з такими гарними будинками можуть бути занедбані з розбитими вікнами. Таке явище є у всіх містах Східної Німеччини, особливо у невеликих. Власники цих будинків живуть десь на заході й не мають ні бажання, ні коштів на реставрацію. У невеликих містах бувають цілі занедбані та покинуті вулиці. Це особливість Східної Німеччини, у Західній Німеччині – навпаки бракує житла для усіх бажаючих. Більшість робочих місць сконцентрована на заході країни, а на сході високий рівень безробіття. Це повʼязано з історичним минулим країни, яке й досі відчутно відгукується не лише в економічному аспекті, але й мисленні людей. У Саксонії, приміром, не дуже привітно ставляться до іноземців. Пригадую, якось я серед поля знимкувала волошки. І тут підійшла до мене жіночка поважного віку й почала розмову. Вона була привітна, інтелігентно стримана. Усміхалась мені до того моменту, поки я не сказала, що переїхала сюди жити, бо вийшла заміж. Тінь розчарування та навіть обурення пробігла по її обличчю. Її інтелігентність дозволила їй гарно завершити розмову, але не дозволила сприйняти мене як рівну собі. Місцеві німці вбачають в іноземцях загрозу для себе та своєї країни, і виробили в собі своєрідну захисну реакцію – ставитись до них як до людей другосортних. Особливо тут не люблять вихідців з країн колишнього радянського союзу. Що можна теж пояснити особливостями історичного минулого. Проте загалом Німеччина як держава відкрита до іноземців, саме тому сюди прибули мільйони біженців з Сирії. Людина тут соціально захищена – навіть не маючи роботи можна наймати житло і нормально харчуватися, держава у цьому допомагає.
Читайте також: 20 віршів та пісень про маму
Ще один аспект німецького життя, який мені дуже подобається – хороше ставлення до тварин та навколишнього середовища. Не можу сказати, що тут ніколи не лежить сміття на вулицях, але його менше, аніж на українських вулицях. Майже у кожному місті є річка, чиста, у якій живуть качки, і їх ніхто не тривожить, не намагається спіймати собі на вечерю. Качок підгодовують місцеві мешканці, тож цим птахам навіть немає потреби відлітати у вирій. Та й зими холодні бувають рідко. На вулицях немає бездомних тварин, жодних собак без повідка чи господаря, вгодовані та задоволені життям коти, які розгулюють вулицями теж комусь належать. А для тих тварин, які втратили господаря є притулки, де їм непогано живеться. Також тут дуже популярні годівнички для птахів, шпаківні, їх можна придбати чи не у кожному супермаркеті. Майже кожен власник приватного будинку вважає за приємний обовʼязок облаштувати у своєму саду будиночки для птахів, а мешканці багатоповерхівок встановлюють годівнички на балконах. У супермаркетах продається спеціальний корм для пташок у вигляді кульок у тоненьких, але міцних сітках. Такі кульки вішають на гілки кущів. Деколи мені здається, що пташкам живеться у Німеччині найкраще, навіть краще за вгодованих котів та соціально захищених людей. Бо ж птахи живуть де хочуть і не платять податків, літають де хочуть і все їм можна ))) З людьми не так. Мені часто завдає прикрощів той факт, що посеред прогулянки лісом чи полем може виявитися, що далі йти не можна, бо то вже чиясь земля. Іноді ця земля може бути нічим не обгороджена і без жодних знаків. А потім доганяє мене власник чи власниця землі й каже, що біля цих озерець ходити не можна, бо то його земля, і його будинок знимкувати не варто, і навіть качок в його озері фотографувати зась, бо хоча качки й нікому не належать, вони лякаються чужих. До речі, людей на вулицях також знимкувати не можна. А вдома в обідній час та після 19 вечора заборонено порохотяжити чи вмикати музику. Німеччина правова держава, але має дуже багато заборон, які поширюються на різні сфери життя: починаючи від карʼєри та навчання і завершуючи побутом та прогулянками.
– Ким ти працювала у Львові? Мабуть. Планувала піти у науку чи все ж хотіла залишитись у літературі?
– Я планувала займатись літературознавством і це у мене навіть трохи вдалося, бо я захистила дисертацію, мала ряд наукових статей та безліч планів для подальших досліджень. Я люблю літературу й мені добре виходить її досліджувати. Це дуже цікава робота, яка постійно розвиває людину. Але в Україні філологи чи літературознавці не надто потрібні, вакансії у ВУЗах постійно скорочуються, тож моя мрія працювати на кафедрі Теорії літератури Львівського національного університету так і не здійснилася. Я пішла викладати у приватну гімназію, трохи працювала редактором, а згодом журналістом і фотографом. Вийшло так, що мої хобі стали моєю професією. Не можу сказати, що шкодую про це. Бути журналістом – дуже цікаво, бо є ще одна «законна» нагода ставити людям питання, а я це дуже люблю. Мене цікавить як люди мислять, як живуть і дізнатись про це найкраще можна працюючи журналістом. До речі, фотографія також допомагає мені пізнавати людей. На фото іноді видно те, що вживу ми якось не зауважуємо. Щодо літературної творчості – то це не професія, і не хобі, це – спосіб життя. Це особливе сприйняття світу, яке може транслюватись у слова, а може й просто залишатись у думках, відчуттях. Я ніколи не хотіла жертвувати літературою на користь науки чи чогось іншого. Хоча, звісно, поетичний тип мислення відрізняється від наукового і поєднувати їх буває непросто.
– Як реалізуєш себе в нових умовах? Чого хочеш досягнути?
– Поки що я в роздумах над тим як себе реалізувати у Німеччині. Звісно, я хочу, щоби моя робота була якимось чином повʼязана з Україною. Продовжую і далі сподіватися, що зможу займатися наукою, скажімо, словʼянознавством чи українознавством. Жуналістика мене також приваблює, я навіть скучила за нею, але німецькою мовою це для мене непросто. Зараз багато часу виділяю для фотографії. Здебільшого для душі й пізнання нової країни. Пишу деякі роздуми та враження у свій блог і маю надію, що коло його читачів буде розширюватись.
– В Україні ти видала кілька збірок поезій. Зокрема «Авангарди пустель» та «Піраміди з піску», а також публікувала свою прозу в альманахах та соцмережах. Що тепер пишеться?
– Віршів зараз пишу мало. Можливо тому, що усю поезію намагаюся вмістити у фото. Але написаних віршів вистачило би на кілька збірок. Щодо прози – то у мене всього потроху: і казок, і оповідань. Зараз найчастіше пишу прозово-поетичні враження про життя. Так, як мені хочеться. Не думаючи про те, чи воно актуальне для когось, окрім мене, чи модне, чи новаторське. Це мій простір свободи, де я літаю думками туди, куди хочу.
– Про твоє захоплення фотографією. Хоч, дивлячись на роботи, можу сказати, що це вже більше фах, аніж захоплення. Що чи кого ти знимкуєш? Де можна переглянути твої фотороботи?
– Фотографія для мене – це спосіб побачити інший, паралельний світ краси. У видошукачі все виглядає трохи по-іншому, аніж ми звикли, хоч на перший погляд ці відмінності не завжди помітні. Розпочинала я зі знимкування квітів. Досить органічне заняття як для дівчинки. А тепер уже відчуваю, що виросла до пейзажу. Люблю знимкувати людей, але дозовано, бо у процесі фотосесії дуже переймаюся внутрішнім світом людини, занурююся у нього й на це потрібно багато енергії. Не люблю «конвеєрної» роботи, тому не прагну зробити фотографію рутинною щоденною працею. Це швидше солодкий десерт або ж приправа, яка додає відтінки до смаку життя. Я часто викладаю фото на свої сторінки у фейсбуці, створила сайт фотографа для тих обраних, яких я матиму натхнення знимкувати )) Часто ілюструю своїми фото записи у блозі. Якщо хтось має бажання переглянути, запрошую сюди: , .
– Про популярність чи, навпаки, уникання слави. Ти прагнеш бути дуже відомою?
– Я прагну бути почутою. То цілком природне бажання для людини, яка пише – мати своє коло читачів. Популярність – це лише наявність дуже широкого кола поціновувачів. Це може бути як і добрим, так і мати свій шкідливий вплив. Навіть простий чай із мʼяти, якщо вживати його забагато, то може зашкодити, так і з популярністю – вона має бути дозованою, щоби людина не забула про те, що вона насамперед людина. Я не можу сказати, що навмисне уникаю слави. Але й нічого не роблю, щоби бути відомою. Я просто живу, пишу, фотографую. Здається мені, щоби знайти шлях до широкого кола поціновувачів творчості потрібно вміти ще щось, окрім творчості. Популярні люди, як правило, екстраверти, вміють привертати до себе увагу не просто віршами чи фото, а енергією, нестандартною поведінкою. Я ж інтроверт-самітник. Добре почуваюся у вузькому колі друзів, а на загал можу показати лише скромну тінь своєї особистості. Звісно, мені хочеться, аби мої твори видавалися окремими книжками та продавалися у книгарнях. Але щоби бути відомим в Україні письменник має володіти не лише талантом до писання. Йому потрібні ще талант переконування видавців у непересічності його творів, здібності до дипломатичних боїв із редакторами, уміння гіпнотизувати спонсорів, не завадить талант лестощів «метрам» культури, і дуже потрібним буде талант створення своєрідних шоу-презентацій та промоцій. У нас люди приходять на презентації не стільки послухати автора, скільки «подивитись» на нього, визначити чи може він бути «душею» їхньої компанії. Тому успішна презентація, яка веде до популярності, мусить мати елементи видовища. До речі, мене здивував формат презентацій у Німеччині. Він дещо відрізняється від українських. Як правило, тут письменник не має завойовувати увагу і визнання слухачів, не намагається вести з ними бесіду чи розповісти про себе щось дуже цікаве і дуже дотепне. Навіть не намагається показати, що він кращий за інших. Він лише говорить коротке вступне слово і переходить до читання уривків зі своєї книги. А присутні сидять мовчки, як миші, навіть не ворушаться і, здається, навіть не дихають. І так десь з годину. Завершується все як у нас – продажем книжок і автографами. Спершу я навіть не могла зрозуміти такого формату презентації: чи ж я сама не можу взяти цю книгу й почитати з неї уривки? Але тут, вочевидь, цінують саме авторське читання й письменникові не потрібно володіти якимись особливими акторськими здібностями, усі, хто прийшли – уже налаштовані слухати. І виглядає, що письменник точно впевнений, що його таки почують. Думаю, це найважливіше.
– А якщо все ж так станеться, що ти раптом станеш відомою і знаменитою, ти готова до слави?
– Я не думаю, що слава може впасти на голову, як цегла зі старого балкону. До слави веде певний шлях і це готує людину. Слава це не просто світлий німб над головою чи вінок з лаврового листя. Це відповідальність, обовʼязок бути постійно на високому рівні та не розчаровувати читачів. Іноді це примушує письменника постійно бути у процесі написання чогось нового, але не завжди те нове йде від серця. Частіше від розуму, який усвідомлює, що підписав контракт з видавцем. Коли творчість стає рутинною працею, за рівнем задоволення це нічим не відрізняється від роботи бухгалтера. В такому випадку свобода творчості може перетворитись на вʼязницю.
– Минулого року у Львові була дуже цікава зустріч поетів, яку ти, власне, і зібрала. І називалась вона «Де моя батьківщина»? Ти маєш відповідь на це запитання?
– Уже маю Коли писався вірш із рядками «море, яке можна обійняти, у якого можна спитати: де моя батьківщина?» я була ще в Україні й навіть гадки не мала кудись переїздити. Тому йшлося мені про метафізичну батьківщину, своєрідне місце духовного раю. Тепер цей вірш набув нового значення. Я добре розумію, що ніколи не буду німкенею. Ніколи не зможу відчути, що німецька земля – це моя земля. Бо де б я не була – я почуваюсь українкою. Лише на чужині я зрозуміла наскільки міцно пустило моє серце корені в Україні. І моя батьківщина там. І зараз вона для мене метафізична, бо я перебуваю в іншому географічному просторі. Мій духовний рай – в Україні, бо там тече жива ріка української мови. І це для мене зараз не патетика. Живучи в Україні я не дуже розуміла суть всіх отих віршів про любов до батьківщини і тому подібне. Зрештою, я й зараз не пишу такої патетики у віршах. Але я зрозуміла цінність батьківщини. Відчула її вагу, зрозуміла її неминучість. Зараз в Україні досить складно жити й дехто спересердя говорить, що любити Україну можна тільки на відстані. Тут у Німеччині я спостерігаю за біженцями з Сирії – війна зруйнувала їхню батьківщину дощенту. Але вони все одно говорять, що вона найкраща. І тоді я зрозуміла – батьківщину люблять не за зручності та вигоди, а лише за те, що це – батьківщина. Так само як діти люблять і добру маму, і ту, яка сварить і бʼє. І навіть ту, яка з дому виганяє. Все одно люблять. Бо справді маму не можна вибрати. І батьківщину теж. І не можливо їх не любити.
Спілкувалась Оксана Кришталева, Львів
