Люба КОЗАК. ВЕРВИЧКА ДЛЯ БАБУСІ

Люба КОЗАК. ВЕРВИЧКА ДЛЯ БАБУСІ

vervichka_dlya_babusi.jpg (20.63 Kb)

Пам’яті моєї бабусі, няні і виховательки.

Перший портрет

Я відкрила очі і … нічого не побачила. Ворухнулася, відчула, що чимось закутана, лежати було тісно. Напружилася і щось вигукнула. Зверху почувся рух, над моїм лицем, ніби віконечко, відкрився кутик покривальця і у світлому просторі між стінками саночок наді мною нахилилося бабусине лице. Спочатку я не розрізняла рис, бо після темноти очі засліпила безкрая білизна угорі. Та за мить я добре бачила: бабця до мене усміхається, навіть очі були усміхнені.


«Виспалася, донцю? От і добре. І сніг перестав. Поїхали!»

Лице бабусі сховалося за верхній край билець, санки беззвучно зрушили з місця і поїхали. Я лежала майже нерухомо на дні санчат, як у коробці без кришки, обмежений простір наді мною насправді був безмежно-глибоким і білим-білим. Лише інколи серед тієї кришталевої білизни пропливали вгорі темні візерунки з гілок дерев, наче мереживо.

Сон

Я ще зовсім маленька. І живемо ми в маленькій квартирі у старому будинку з великим двором. Посеред двору помийна яма і будочка – туалет для всіх.


Але мене, бо я ще маленька, садять на горщик на бамбетлі…

Сиджу я на горщику, а поруч на стільчику сидить бабця. З одного боку коло неї у відрі бульба, перед нею друге відро, куди падає лушпиння, а справа великий банячок з чистою водою, туди вона кидає почищені картоплини. В руці у бабці ніж, вона обирає бульбу. Бабусині руки великі, темні, порепані. От вона кидає ще одну почищену картоплину у воду, але не бере наступної, а починає чистити… свої руки! Мені робиться страшно, а бабця обирає долоні з порепаної шкіри, кидає її у брудне відро з лушпинням, піднімає на мене очі, бачить мій страх і каже: «Не бійся, виросте нова шкіра, молода»…

Мені приблизно два рочки, але цей сон я запам’ятаю на все життя.

Цебро

У хаті темно. З дерев’яного сволока звисає гасова лампа. З одного боку від мене вона освітлює лаву, на якій сидить дідусь, і частину великого дерев’яного стола, а з другого боку білу піч. На припічку трохи вище мого носа парує горщик. Між піччю і лавою просто переді мною стоїть цебро. Це таке кругле широке відро з дощечок.


Це я бачу. А за межею світла чорна темрява. Здається, що хата не має стін, лише безмежний темний простір навколо. Пахне так, як пахне поле в полудень, коли я там бавлюся за садом, – всіма квітами одночасно. Межу темряви і світла переступає бабця у білій сорочці й запасці, несе відро, наливає з нього воду в цебро.

Потім закочує запаску і через неї бере з припічка горщик, з якого в цебро виливає окріп, тоді пробує пальцем воду. Дідусь мене піднімає, як пір’їнку, і переносить у цебро. Я потопаю по шию у воді. Спочатку вона здається трохи гарячою, але через хвилю мені стає добре, приємно пахне розпарене дерево, перебиваючи всі інші хатні запахи. Дідусь нахиляється до мене й каже: «Ну що, відмокай, мандрівнице, спати пора»…

Цікаве відео на нашому каналі: Листівка на День матері з фетру

Пошуки

Закінчилося літо, мене привезли з села до міста. Та осінь була сонячна й тепла, ми з бабусею гуляли цілими днями.
Поруч із домом Площа – великий квадрат, по краях якого гарні двоповерхові будиночки, а посередині багато дерев, розділених алейками на трикутнички, що нагадують шматочки торта. Та через кілька днів я вже набігалася алейками, вивчила всі лавочки й дерева, навіть знала, які крамниці є в навколишніх будинках. Бабці також було нецікаво на одному місці, і вона почала водити мене щодня спочатку у невеликий парк за клубом, а потім у великий головний міський Парк Шевченка. Там було по-справжньому цікаво! Гарні ворота, за ними широка алея з висадженими посередині квітами. Зліва різні гойдалки і каруселі, а справа… З-за високих гарно обстрижених кущів, які були ніби огорожею, просто віяло таємницею. Високі старі дерева не пропускали сонячне проміння, там навіть на затишних алейках завжди було темно. Інколи звідти чути було музику, в алеї під крислаті дерева заходили гарно одягнені пані й пани, але ми туди ніколи не ходили.

Того дня було тепло й сонячно, на мені була моя улюблена біла суконочка. Вже на мене маленька, коротенька, але я вперто вимагала, щоб мене в неї одягати. (Я її так любила, що коли вона на мене вже зовсім не налазила, ще кілька років у ній на моєму ліжечку красувалася старенька лялька). Бабусі в цей день чомусь не хотілося йти далеко від дому. Ми вийшли на Площу, бабця сіла на лавочку поруч зі знайомими жінками. Кілька дітей бавилися на траві, бігали, я долучилася до них… Що було потім, у моїй пам’яті стерлося, але мама дуже часто згадувала цей випадок, то я розповім з її слів.

Такої теплої осені давно ніхто не пам’ятав. Мамі нарешті дали вихідний день, дитину бабця повела гуляти, а вона взялася до прання постелі, щоби встигнути розвісити, поки сонце, на балконі. До вечора все висохне. Тільки встигла настругати мило й поставити на плиту кип’ятити, як на кухню забігла бабуся вся у сльозах і з порога заридала: «Дитина пропала!!!» Протягом години всі, хто був на площі, шукали дівчинку в коротенькій білій суконочці. Оббігли всі двори, сусідні вулички, навіть у малому парку за клубом шукали, а дитина як у воду впала. Добрі люди вже встигли зайти в міліцію і заявити, що пропала дівчинка. Мама охнула, витерла руки у фартух і в чому була, побігла надвір. На Площі біля старої вуличної колонки, з якої вся околиця брала воду, в оточенні гурту людей стояв міліціонер, він заспокоював жінок, щоб не хвилювалися, що повідомлять по всьому місту прикмети дівчинки, вона знайдеться, все буде добре.

Я, напевне, розповідала мамі про мої подорожі з бабусею, бо вона бігала саме маршрутом наших прогулянок. Спочатку розпитувала про мене в малому парку, і люди казали, що так, була тут така дівчинка, бавилася з іншими дітками якийсь час, а куди потім пішла, ніхто не помітив. Після цього мама побігла у Парк Шевченка. Біля гойдалок було багато дітей, але мене серед них мама не знайшла. Тоді вона побігла в ту частину парку, де були старі дерева, тінь і прохолода, розпитувала всіх зустрічних людей, на шум прийшов міліціонер, і коли мама мене описала, сказав: «Так, була тут така дівчинка в коротенькій біленькій суконочці, але ходила спокійно, поважно, я був упевнений, що десь поруч її батьки. Куди поділася? Не знаю. Погуляла й пішла собі. Не хвилюйтеся. Раз про це повідомили в міліцію, то вона знайдеться. Йдіть додому, відпочиньте й чекайте». Мама відчула, що сили її зрадили й покинули. Вона попленталася додому. Минула клуб, Площу, і вже на нашій вулиці, проходячи під відчиненим вікном куми Дарки (дружини мого хресного), почула: «Що та кума собі думає? Відпускати саму таку маленьку дитину! Мало що може статися!» Мама різко повернулася, забігла у двір, а з нього у двері квартири куми. Мене мама побачила відразу, бо я сиділа на маленькому стільчику за метр від дверей. Мій жалюгідний вигляд маму, як кажуть, добив… Я була мокра від голови до п’ят, вода, що з мене стікала, утворила на підлозі калюжу. Виявилося, що я, набігавшись на самовільній «екскурсії», дуже розігрілася, хотіла пити, підійшла до колонки, хтось із дітей мені тримав ручку помпи, щоби текла вода. Я напиталася, потім умилася, а потім сіла під струмінь «покупатися»… Кума Дарка якраз вийшла по воду, здалеку побачила біля колонки якийсь рейвах, коли підійшла ближче – обімліла. Вона й забрала мене до себе, бо до нас було ще на два двори далі.

Мама схопила мене мокру, притулила до себе і помчала додому. Вдома роздягнула, закутала у великий рушник, витерла. Подумала, що запалення не минути, згадала про приховану пляшку горілки, розтерла тою горілкою все моє тільце, а тоді закутала в теплу ковдру. Я розчервонілася і за хвилину заснула. Все обійшлося.

Мама ціле життя згадувала цей випадок і закінчувала розповідь запитанням: «Ну чому кума не накинула на дитину якогось рушника, не витерла, а залишила мокру мерзнути?»

А ми з бабусею продовжували наші походи, та бабця вже не випускала моєї руки. Ходили ми й у Парк Шевченка. Але магічні сутінки під старими деревами вже мене так не притягували. Правда, в зовсім дорослому віці я уві сні не раз блукала тою частиною парку, мене туди тягнуло мов магнітом, я йшла і знала, що там якесь чарівне місце, але пробуджувалася раніше, ніж доходила до нього.

Ріка

Я тримаю бабцю міцно за руку (чи то вона мене тримає), бо йти важко. Під ногами великі каменюки, у кілька разів більші за мій черевичок. Під ними ховаються дрібненькі камінчики, нога інколи туди зісковзує, тому шукаю очима наступний більший і бажано плоский камінь, щоби ступити крок. Нарешті ми зупиняємося, я відриваю очі від землі, дивлюся вперед і бачу за кілька метрів від нас ріку. Вода в ріці навіть на вигляд холодна, але така прозора, що далеко від її краю видно каміння, по якому вона біжить. Коли натрапляє на зовсім великі камені, то ніби перескакує через них, зверху робиться така гладенька, але відразу після стрибка ніби закипає, піниться, з тої піни бризки долітають до мого лиця і приємно холодять. Власне, на повітрі в мене лише личко і руки, я тепло вдягнена, нічого мене не турбує. Можна було би подумати, що я сплю, якби не ці холодні крапельки. Я дивлюся на воду, і вже мені здається, що то не ріка тече, а я пливу (чи лечу!) у протилежному напрямку.

Бабця каже: «От бачиш, ріка забирає твій кашель». Бабця «вигулює» мій коклюш…

Обід для татка

Мені ще нема чотирьох років. Літо. Довгі світлі дні. Татко з роботи не йде додому, а відразу на будову, щоби не тратити часу. Він будує дім для нашої родини. Бабця щодня носить йому обід. Я ходжу з нею. Мені цікаво і бабці веселіше, дорога швидше минає.

І от ми знову готуємося нести таткові обід. Бабця щось там просто з пічки набирає в горщики, щоби донести тепле, я збігаю з другого поверху в подвір’я, з нетерпінням чекаю, тим часом вишукую собі різні «цікаві» заняття: роздивляюся двір і уявляю, як він виглядає згори, або примруженими очима дивлюся на балконні решітки, які переплітаються в гарні візерунки. Але час ніби застиг. На балконі наша сусідка (двері у двері) тітка Надя ніби відчуває мою нетерплячку, йде дивитися, що робить бабця, повертається й каже: «Мусиш ще трохи зачекати, вода на чай для татка закипає». Я знову «товчу собою» двором, заглядаю у всі куточки, але не випускаю з виду вихід з нашого під’їзду. Та в якийсь момент, коли я якраз розглядаю нішу над дверима в самому кутку двору і гадаю, для чого вона зроблена (її ж зробили не для того, щоби вона завжди була пустою?), чую голос тітки Наді. Вона каже мені, що «бабуся вже пішла»! Як я могла пропустити це? Чому бабця мене не покликала? Я зриваюся з місця і за мить вискакую з двору і добре знайомою дорогою кидаюся наздоганяти.

Найперше з нашої вулички, залишаючи за собою міський ринок (вікно нашої єдиної кімнати на нього виходить, мама скаржиться на шум, а я його навіть не зауважую), вилітаю на площу (так всі й кажуть на неї – «Площа»), потім направо недовгою вуличкою добігаю до широкої центральної вулиці (бабусі ніде не видно!), уважно розглядаюся і перебігаю її та мчу довгою прямою вулицею просто до переїзду. Дивно, бабця завжди йде, як мені здається, повільно, я так не можу, тому встигаю забігти вперед, повернутися, оббігти бабцю і знов бігти вперед. Так образливо, що бабця мене залишила… На переїзді я спочатку уважно розглядаюся на всі боки, чи не їде поїзд, а тоді перебігаю колію. До будови вже недалеко. Кілька старих будинків, гарний дім за великим парканом серед темного саду, а далі величезний простір, на якому багато-багато розпочатих будинків.

Бабця каже, що це поле, але я знаю, що поле – це висока трава, яку хилить у різні боки вітер, і повно різних квітів. До цього часу літо я завжди проводила в селі у дідуся й бабусі. Мене ніхто не пильнував, і я виходила в поле за садом, вдихала і не могла надихатися його пахощами, розглядала квіточки, плела віночок і до вечора в ньому ходила. А тут на невеликій відстані недобудовані стіни, деколи лише трохи вищі за татка, а між ними затоптана земля зі стосами цегли, усілякими дошками, відрами, тачками. Я не думаю, куди йти, ноги мене самі несуть. Добігаю! Татко стоїть на драбині, мурує стіну. Я знаю все, що треба робити на будові, і знаю, як треба вітатися, коли люди працюють. – «Дай Боже щастя, татку!»

Татко, стоячи на високій драбині, оглядається, розглядається, тоді за мить опиняється біля мене й питає: «Де бабця?» Ну, я й починаю розказувати, як я її чекала у дворі, як тітка Надя сказала, що вона вже пішла, і як я її цілу дорогу доганяла, бо дуже-дуже хотіла до татка! Татко нічого не каже, сідає на дошки, бере мене на коліна, і ми чогось чекаємо. Не знаю, скільки чекаємо, бо мені з татком добре, гріє сонечко, пахне дошками, навіть спати захотілося. Опам’ятовуюся від бабусиного голосу: «Де ти була? Поки я зійшла сходами, ти зникла! Як ти тут опинилася? Всім двором тебе шукали! Я мусіла Василеві нести їсти, а кроку не могла ступити, думала, серце вискочить!» Як це «серце вискочить?» - думаю я. А татко бабцю заспокоює, каже сісти на дошки, питає, чи не дати їй води, і розповідає мою історію…

Щоб бабця не побачила

У мене маленька сестричка. Їй уже три місяці. А мені через три місяці буде п’ять років. Мама на роботі, а бабця возить їй сестричку у візочку, бо мамця її годує грудьми. Я також з ними ходжу, бо це така прогулянка. Поки мамця годує сестричку в комірчині невеликої крамнички, бабця чекає, а я відпрошуюся погуляти Алейкою. Гарну затишну вулицю посередині розділяє зелена алея, обсаджена тополями. Машини тут їздять рідко, зате на самій Алейці людей завжди багато. Нею йдуть до центру всі, хто приїжджає поїздами чи автобусами до міста, а тутешні мешканці сидять на лавках, бесідують, розглядають перехожих, або й просто прогулюються цілими родинами, особливо в неділю.

Мені всі кажуть, що я вже велика, маю бути чемна й мудра, не завдавати клопотів, бо в домі маленька дитина. Я сама знаю, що велика, тому й хочу гуляти сама. Йду собі від лавки до лавки, задираю голову, дивлюся на дерева. Вони тонкі й високі, листячко ще молоденьке, навколо все обсипане липкими бруньками. Не знаю, скільки часу я гуляла, головне, що ще не нагулялася, аж бачу, а з другого боку Алейки бабця котить візочок із сестричкою. Мені ж так хочеться ще погуляти самій. Аж тут приходить на думку: буду швидко-швидко махати головою, і бабця мене не впізнає! І от кручу-верчу я тою головою, аж паморочиться, коли це мені на плече лягає знайома рука і бабусин голос каже: «Що це ти витворяєш?»

Не так мені було шкода, що самостійна прогулянка закінчилася, я просто замучило питання: «Як бабця мене впізнала?»

Яблуко

Сиджу за столом на веранді. У хаті досить прохолодно, але приємно. За шибками у мереживній віконниці ніби завмер наш сад. Все навколо: дерева, грядки, огорожа і навіть вулиця, яку звідси видно – вкрите білим пухнастим снігом. Чути, як на кухні у грубці потріскують дрова. Від цього так затишно робиться. Так би й сиділа вічність, дивилася на плетиво гілок серед білого холодного світу. Я і справді нікуди не спішу.

За дверима комірчини заскрипіли дерев’яні сходинки з пивниці, підхилилися двері, виглянула бабусина голова. Вона ніби просунулася на веранду, причинила за собою двері, бо з комірчини повіяло холодом, а в лівій руці щось тримала за спиною. Потім легенько розвернулася вліво, швиденько перенесла руку вперед і так само швиденько накрила те «щось» правою рукою. Стояла за два кроки від мене, дивилася очима, в яких ніби спалахували іскри доброти, а тоді сказала: «Це тобі». Не відкриваючи долонь, піднесла свої великі спрацьовані руки до мого лиця, і від них запахло так знайомо і свіжо. Бабця однією рукою взяла мою, розвернула її долонею вверх, а другою поклала в неї холодне і пахуче яблучко – з зеленою, трохи ніби порепаною шкіркою і червоним бочком, як ніжний дитячий рум’янець. Мій улюблений ренет!

М’ятка

[p]Літо у розпалі. Навколо дому буйно цвітуть квіти, дерева вже прикрашені плодами, але ще тримають їх легко, навіть якось граційно. Це десь через місяць тепер ще зелені наші яблучка і грушки почнуть забарвлюватися в різні відтінки зелено-жовтого й жовто-червоного кольорів, наливатися соком, обважніють, аж гілки похиляться до землі. Виноград почорніє, хоча по-справжньому солодким так і не буде, хіба що вже коли заморозки почнуться. Спочатку зацвітуть мамині гладіолуси з такими кучерями і таких кольорів, що перехожі з вулиці не зможуть не зауважити їх у глибині саду, потім айстри, а ще пізніше хризантеми.

А поки – буяє липневе розмаїття. З боку вулиці і перед домом квіти висаджені так, що один кущик відцвітає, а біля нього відразу починає цвісти інший. За будинком майже під стіною мама висіяла матіолу, і її непоказні бузкові квіточки щовечора наповнювали повітря своїм неймовірним запахом. Смужка землі між домом і вулицею освітлюється сонцем лише рано-вранці, тому, починаючи від гнучкої й дуже колючої рожі, а закінчуючи розрослим кущем ірису в найтемнішому кутку, весь вільний простір заріс м’ятою. Бабця завжди додає кілька пахучих гілочок до букетиків, якими на неділю прикрашає вітальню, а ще кладе собі в кишеню невеличку гілочку м’яти (вона каже «м’ятка») і час-від-часу виймає її, понюхає і знов ховає.

Надвечір ми любимо сісти собі родиною за столом під яблунею, поговорити, інколи поспівати – так гарно! А поки я вийшла сама в сад, сиджу, дивлюся, як проміння сонця, що вже сховалося за будинками сусідів, освітлює верхівки дерев, вдихаю настояне на квітах і травах повітря мого дитинства. Підходить бабця, сідає поруч на лавку, занурює руку в глибоку кишеню фартуха, виймає зеленолисту з сірими ворсинками гілочку, підносить мені до носа: «Понюхай!», при цьому сама з виразом насолоди вдихає повітря. «Поклади собі в кишеню, будеш пахнути м’яткою».

Йордан

Мені вже далеко за тридцять. На перший Святий вечір перед Різдвом ми завжди залишаємося вдома у Львові, а на другий їдемо до Стрия – до батьківського дому. Правда, батьків зараз у домі нема вже багато років і повернуться вони лише через рік. Бабці ж нема вже кілька років на землі. У затишному домі серед старого саду живе з родиною наша середня сестра Надія. За традицією на другий Святий Вечір перед Йорданом ми приїжджаємо в цей дім, бо це день народження нашої мами. Ми – це я з чоловіком і тоді ще лише з двома донечками, та наймолодша сестричка Віра.

Щоби не позбавляти свята свій дім, ми вже о шостій годині (відразу, як стемніє) сідаємо до Святої Вечері. Живемо ми поруч із автовокзалом, тому через годину вже сидимо в автобусі, а ще через годину виходимо з нього у Стрию. До батьківського дому – рукою подати. Навколо над вкритою білою ковдрою землею синя тиша, людей майже нема, у вікнах кольорово сяють ялинки, щедрівники ще не встигли спробувати всі страви за домашнім столом. Через десять хвилин ми вже біля дому. Ялинка світиться у вітальні, але я знаю, що сестричка підготувала Вечерю в «нашій» – колишній дитячій – кімнаті. Тому тихенько відчиняємо фіртку, обходимо будинок з боку саду, вгрузаючи у глибокому снігу, стаємо під вікном, я видряпуюся на невеликий виступ у стіні, щоби переконатися, що сестри у цій кімнаті. Бачу святковий стіл, посередині горить свіча, мої сестрички про щось розмовляють. Тоді ми всі відкашлюємося і починаємо: «Ой сивая тая зозуленька … Щедрий вечір…»! Щедруємо ми натхненно, голосно, в кімнаті спочатку змовкає розмова, а потім чути радісний крик дуетом «Любця!» Закінчуємо щедрівку з віншуваннями вже в хаті. Потім сідаємо за стіл, починаємо Вечерю за другим заходом, колядуємо-щедруємо, розмовляємо, сміємося, згадуємо бабцю, виголошуємо вітальні слова для мамці, яка в цей час знаходиться за тисячі кілометрів від рідного дому! Прислухаємося, бо з-під вікна вітальні до ялинки щедрують час від часу різного віку дівчатка і хлопці. Гарно-о-о!

Повкладалися пізно. Сестри зранку підуть по свячену Йорданську воду до церкви у Стрию, а я давно вже задумала поїхати в цей день у рідне село моїх батьків і всіх наших предків.

Після кількох годин сну я була така бадьора, ніби добу проспала. Ще всі спали, коли я вийшла з дому і рушила через усе місто на автостанцію. На свіжому снігу, що випав над ранок, мої сліди були єдиними… Розкладу я не знала, але пам’ятала, що є автобус приблизно о сьомій годині. На автостанції не було нікого… Та через хвилин десять прийшло ще кілька чоловік, і я зрозуміла, що доїду.

Автобус зупинився на майдані коло церкви рівно о восьмій. Сніг на сільській дорозі та на подвір’ї церкви був затоптаний майже на лід. Невелика стара дерев’яна церква була переповнена святково налаштованими людьми. Я ледве протиснулася всередину, стала зліва під хорами. Ці церковні хори колись змайстрував мій татко – зовсім молодий хлопець (ще навіть в армії не служив), але вже досвідчений столяр. Він у п’ятнадцять років після смерті свого батька став головою родини. Священик з повагою приділив йому місце в церкві: на передній частині правого – чоловічого – крила балкону, яке опиралося на гарно вирізьблену талановитим майстром колону. Мені добре видно той кут і серед чоловічих голів без шапок та жіночих у кольорових квітчастих хустках я уявила свого юного татка, який гонорово стояв під час богослужінь на почесному місці серед поважних сільських ґазд. За мить заспівав голосистий церковний хор, почалася святкова Літургія. Після Служби Божої з церкви винесли хоругви, вийшли хористи, потім церковна прислуга, несучи відра і велике кропило, тоді дяк і, нарешті, священик з урочистим виразом лиця. Люди чемно чекали, поки сформована процесія рушила з церковного двору. Я стояла недалеко від входу, тому вдалося вийти одній із перших, і я спостерігала, як на звільнене подвір’я почали виходити з церкви інші люди. Було враження, ніби хтось розв’язав великий міх гороху, перевернув і почав висипати той горох. Горошини сиплються й сиплються без кінця. Як така маленька церква вмістила люд такого великого села?

На свято Водохрещі з давніх-давен процесії двох сусідніх сіл зустрічалися на двох берегах ріки і священики урочисто посвячували воду. Люди, стоячи на прибережному обледенілому камінні, просто з бистрої течії зачерпували воду у свої дзбанки, а тоді ще священик окроплював водицю під спільних спів, що лунав з обох берегів ріки, зливався в один багатоголосий акорд над водою і спливав униз за течією молитвою віри й надії.

Але поки процесія щойно вирушила від церкви. Надворі вже зовсім світло. Панує загальне піднесення. Я йду серед людей, просто йду. І так мені приємно йти цим затоптаним снігом, вдихати морозне повітря з запахом сіна, коров’ячого посліду, диму від печей, що рівними цівочками піднімається з коминів до неба. Мене впізнають, вітаються зі мною мої численні двоюрідні брати і сестри. От і Ганнуся догнала мене, прилаштувалася справа. «Христос хрещається!» - «В ріці Йордані!» Ми дивимося одна на одну, усміхаємося. І тут, якраз навпроти колишньої хати-читальні, я відчуваю, що зліва коло мене йде моя бабця Параскевія! Відчуваю настільки явно, що навіть з того боку мені стає тепліше. Я продовжую дивитися на Ганнусю, бо знаю, що коли поверну голову на другий бік, нікого і нічого не побачу. Продовжую насолоджуватися цим відчуттям, цією її невидимою присутністю, знаю, що бабця дуже радіє й усміхається до мене! Нарешті не втримуюся, повертаю голову. Як і мало бути – бабці не бачу, але знаю: вона тут і вона мене дуже любить! Розпливаюся від щастя, як той дим у морозному небі над рідною землею. (жовтень 2014)

Korali.info (Коралі.інфо): краще україномовне жіноче видання.
© Korali.info 2015 — 2019.