Василь ГОРБАТЮК. У дзеркалі

u_dzerkali.jpg (31.61 Kb)

Дзеркало аж тенькнуло, затремтіло й озвалося тихою музикою. На дзвінок у двері. Гучний, поривчастий, веселий.

Дзеркало засяяло, усміхнулося на всю свою подовгасто-округлу площину, огранену темно-коричневою різьбленою рамою: його освітила лампочка-бра над вхідними дверима, теж радісна, блискуча й чистенька – її, як і дзеркало, вчора ввечері турботливо й ретельно витерли м’якенькою тканиною. Дзеркало перед цим ще й побризкали дуже пахучо, потім стерли ту чаро-духмяну піну – і ось люстро-свічадо вже чисте-чисте, сяйливе-сяйливе.

І дзеркало, і бра над дверима, і шафа для одягу тут же, при вході, – все сяяло, блищало, тішилось у передчутті свята. Дзвінок, що досі поважно розклав свої квадратні боки у кутку під антресолями, хоч і не витертий, бо дуже високо вчеплений, теж увесь напружився у чеканні, коли нарешті зателенькотить при з’яві перших гостей.


А потім – других…

І ось вона, та мить. Десь там, за дверима, ґудзичок, потойбічний посланець дзвінка, втішено втиснувся в затишне гніздечко у стіні й поцілував уста контактів так гаряче, що пульсуючі поштовхи струму вмить долетіли до дзвінка – й він аж затанцював од радості.

– Гості! Гості! – почуло дзеркало радісно-сполошені вигуки з дитячої кімнати. І за цим – протяжний, як пісня, голос Господині із кухні:

– І-і-ду-у!..

Дзвінок на те ще раз збитошно зателенькотів.

Дзеркало вгледіло перед собою Господиню. Вона заглянула до нього на мить – і заклопотана, й усміхнена, але гарна, з новою зачіскою, у новій легенькій сукенці, із запахом парфумів та кухні.


Заглянула – й швидко ступнула до дверей, відчинила їх.

– Інночко! Привіт! Заходь, прошу!..

Після поцілунків на відстані, щоб не зіпсувати помади на губах гості, Господиня відступила назад і знову відбилась у дзеркалі профілем. Лише краєчком, при самій рамі, дзеркало угледіло Інночку – з нею Господиня подружилась іще в гуртожитку, але тоді дзеркала не було – його купили вже в цю, нову, квартиру.

– О, Славчику, як ти виріс! – вигукнула Інночка. – Йди-но сюди, мій хлопчику, як я за тобою скучила!.. Йди, я поцьомкаю тебе!..

Дзеркало побачило перед собою світленький чолопок Славкової голови. Хлопчик рідко дивився у дзеркало, хіба що Господиня підносила його, щоб поглянув на себе – який гарний чи, навпаки, замурзаний.


Сам він міг тільки підскочити, щоб побачити себе.

Інночка обняла Славчика й пригорнула до себе ліктями: обидві руки її були зайняті яскравими пакунками. Поцілувавши хлопчика в щічку («Будеш з моєю помадою ходити!»), Інночка простягла йому один пакунок.

– Ось, це тобі… Ну скажи ж ти щось, скажи! – весело попросила.

– Дякую!

– Та ні, не це!

Хлопчик ніяково посміхнувся, а гостя глянула на Господиню:

– Як я люблю, коли він каже щось таке… смішне, але мудре… Ой, а де ж іменинниця? – раптом спохватилася вона. – Аллочко, дитино, іди-но, доцю, сюди, я тобі подарунок принесла… У-у-у, Славцю!.. – весело потрясла закучерявленою головою й знову наставила сердечком нафарбовані губи.


З глибини коридору дзеркало почуло глухуватий звук – чи то кашлянув, чи зітхнув Господар. Потім – його голос:

– Іди ж, доню!..

Дзеркало почуло тихе чалапання дитячих ніг, і повз нього поволеньки, якось несміло пропливла голівка Аллочки: червоне від ніяковості обличчя, незграбні окуляри на довгенькому носику, великі білі банти, з-під яких спадали на спину з гострими лопатками два тоненьких русявих «хвостики».

– Вітаю тебе, Аллочко, з днем народження! – зігнулась до неї Інночка. Вручила велику коробку з лялькою всередині, за прозорим віконцем, погладила тепер уже вільною рукою по голівці, там, де за чубчиком волосся рівно розділялося на дві половинки. – Рости здоровою і щасливою!

– Дякую, – тихо мовила Аллочка й притисла коробку з лялькою до себе.

– Славчику, що ж ти мовчиш! – знову засяяла усмішкою Інночка.


– Скажи хоч щось! Скажи!..

– Заходь, Інно, заходь далі, – почуло дзеркало ввічливий голос Господаря. Він минув дзеркало зі стриманою усмішкою, підійшов до Аллочки, поклав руки їй на худенькі плечики і пригорнув до себе.

– Ходімо, доню… Славку, ходім!..

Читайте також: 20 віршів та пісень про маму

– Куди ж ти його забираєш, Колю? – з веселим докором прощебетала Інночка і простягла руки – тепер лиш з одною сумочкою – до хлопчика.


– Дай-но я тебе щипну, помну трошки!..

– Інно, ти проходь, проходь, – припросив, ніби наказав, Господар. І до сина: – Славку!..

Господар знову мигнув перед дзеркалом – уже без недавньої усмішки, з якою вийшов до Інночки. За ним Аллочка з опущеною головою, ніби завинила чим, і Славко – мабуть, з якимсь непорозумінням в сірих великих очах: чому його відігнали від такої любої та веселої тьоті Інни? Цього дзеркало не побачило в маленькому Славчикові, та могло здогадуватись про його настрій.

Поки всі троє йшли довгим коридором до дитячої кімнати, Господиня тихо шепнула Інночці, кивнувши їм услід:

– Бачиш, яка в неї хода? Ніби трошки якось закидає ногами. Точнісінько, як бабуся її – його мати…

– Та ну, що ти… – махнула рукою Інночка. – Виправиться. Моя Вікуся теж було…

– Ой, чом же ти не взяла Вікусі?! –вигукнула Господиня й аж ударила себе рукою в стегно. – Це ж би вона разом з дітьми, як старша… Я й стіл їм там приготувала на трьох…

– О, Вікуся теж дуже хотіла побачити Славчика… – Інна заглянула в дзеркало – вродлива, навіть випещена, з кучериками над скронями, вустами сердечком. Вона поправила зачіску, ворухнула губами – й сердечко розпалось на дві половинки. Шлюб Інночки – чуло колись дзеркало – теж давно розпався, ще як вона опинилася в їхньому колишньому сімейному гуртожитку. – …Але Вікусю забрала до себе мама, – продовжила Інночка. – В неї вона й заночує…

– Шкода… – скрушно мовила Господиня. – Та заходь, заходь… Що ж це ми тут, у коридорі?..

– О, який стіл! – почуло дзеркало вигук Інночки вже зі світлиці.

– Та який там стіл… – скромно почала Господиня, але гостя перебила її:

– І це що ж – я перша?

– Ну, ти ж знаєш: Зіньчуки завжди запізнюються. Зіньчук уже готовий стоїть над Валею, а вона ще малюється… Пам’ятаю ще з гуртожитку нашого, інститутського, як він годинами чекав її під вікнами… Вибач, я на кухню…

Господиня заклопотано пробігла мимо дзеркала – на кухні щось загрозливо шкварчало, втім, звідти пахло дуже смачно.

– Що ж, я буду одна? – почуло дзеркало голос Інночки вже зовсім близько – вона теж вийшла із світлиці. – Славчику, йди-но сюди! – гукнула в бік дитячої. – Що ж ти покинув тьотю, мій красунчику?

– Та вони тут з подарунками… – почувся вибачливий голос Господаря. – Ну, ходіть, діти, ходіть! Аллочко, Славку!..

Дзеркало вловило рух від дитячої кімнати, однак цієї миті знову зателенькав-заспівав зраділий дзвінок. Дзеркало й собі ще дужче заблищало проти сяючої лампочки в бра: зараз у нього знову будуть дивитися, йому буде не так самотньо та німотно.

– Йду, йду-у-у… – заспівала й Господиня із кухні. Й кинула у коридор, де завмерли Інночка, діти й Господар: – Це Зіньчуки.

Хотіла вхопитися за ручку, але двері самі відчинилися – і через поріг, широко всміхаючись з-під чорних вусів щіточкою, ступив Зіньчук, а за ним – так само з усмішкою – його красуня Валя.

– Добрий день! Вітаємо з іменинницею! – загаласували разом Зіньчуки.

– Заходьте! Заходьте!.. – відступила назад Господиня і знову опинилася перед дзеркалом.

– О, Славчику! – радісно вигукнула Валя – Ти, як завжди, неповторний! Ану скажи нам щось веселеньке, розсміши нас! Ходи-но сюди, щось тобі дам.

Дзеркало бачило краєчком (тим, що від коридору), як Славко запитально й непорозуміло глянув на Аллочку, потім угору – на батька, як аж захитався у ваганні: п’ятки відірвались від підлоги, а пальці не могли рухнутись.

– Славчику, ну що ти? – з докором кинула Валя.

– Та йди ж, Славку, йди, – стримано кинув Господар.

Світленька маківка майнула мимо дзеркала – й тупотіння стихло коло Зіньчуків.

– О, козак! – вдавано серйозно мовив Зіньчук. – Руку!

І Славкова долонька гучно ляснула в долоню Зіньчука.

– Оттак! – весело мовив гість. – Оце по-нашому!

– Славчику, дай-но я поцьомкаю тебе в твій писочок. – Валя зігнулася, звучно цьомкнула й притиснула хлопчика до подолка. – Боже, яка мила дитина!.. На ось, це тобі. – Й вручила йому велику, яскраво забарвлену, машину.

– Ого! – радісно вигукнув Славко.

– «Ого!» – в тон йому весело повторив Зіньчук. – Миколо, де ти там? Бери ось пляшку до столу – і буде нам «ого!».

– Почекай-но з пляшкою! – перебила його Зіньчучка. – То ж іменинниця, а ти пляшку насамперед! – І вже зовсім іншим, солодким голосом: – Аллочко, доцю, ходи-но сюди!

Перед дзеркалом несміло пройшла дівчинка – така сама тиха, знічена, в осоружних окулярах, які не можна було прикрити ніякими святковими бантами.

– Аллочко, доцю, вітаю тебе! – Валя зігнулась і поцілувала дівчинку в чубчика над окулярами. – Ось, візьми подарунок від нас… Це ж тобі вже шість… правда ж?

Аллочка кивнула.

– От молодчинка! А я ж тобі мама хрещена…

– Знаю, – тихо озвалась дівчинка.

– Ну, рости здорова!

Дзеркало бачило це все одним краєчком ока, а якраз перед ним стояв Господар – із застиглою, якоюсь мертвою посмішкою і напруженим віддихом. Ось він ступив крок, однією рукою пригорнув доньку до себе, в другу взяв у Зіньчука пляшку горілки і відступив назад, відводячи за собою й Аллочку. Біля дверей світлиці спинився, відпустив доньку, і вона, бочком повз Інночку, прослизнула до дверей дитячої.

– Заходьте! – гучно, з якоюсь нарочитою веселістю запросив Господар, махнувши рукою на світлицю, і притиснувся спиною до книжкової полиці. – Заходь, Інно, – мовив тихіше.

Зіньчук на ходу зиркнув у дзеркало примруженим оком, зблиснув усмішкою з-під чорних вусів. Валя ж спинилася, оглянула себе, крутнувши головою, і з задоволеним виглядом зникла за берегом рамки.

Коли дзеркало народилося зі скла, воно побачило запорошені стіни фабрики, верстати, зосереджені обличчя робітників, що схилялися над ним, перекладали його. Гострий алмаз обрізав йому краї й надав форми еліпса, його вдягнули в оцю рамку з витіюватим глибоким різьбленням. І дзеркало враз почало все чути довкола себе. Мабуть, оті заглибини й розрізняють звуки, як ото в людей вушні раковини. І свічадо раділо, що воно може не тільки бачити, але й чути.

Тепер дзеркало незмигно дивилося в лаковані, недавно теж ретельно натерті, а зараз іще й блискучі від світла двері шафи для одягу і вслухалося до веселих голосів та гуркоту стільців у світлиці.

Господиня пробігла – мигнула – на кухню, за нею спішно пройшов Господар.

– Там діти…

– Я накрию їм там, – квапливо мовила Господиня. – Не заважай! Іди до гостей!

За мить дзеркало почуло зі світлиці його веселий голос. Чи… може… не зовсім веселий? Щось ніби холоднувате вчувалося в ньому.

– Ну, поки там Люба порається коло дітей, – промовляв Господар, – прошу накладати в тарілки закуску, а я тим часом…
І дзеркало почуло, як збуджено загомоніли гості, задзвякав посуд, гучно пакнуло (Господар відкоркував пляшку з вином), тихо скреготнуло (відкрито й горілку).

Господиня кілька разів пробігла туди-сюди – в дитячу й назад, потім підскочила до дзеркала, швидко оглянула себе, кистю руки підправила зачіску, скривилася одним кутиком губів, але, стрепенувшись усім тілом, як перед боєм, відійшла. За мить зі світлиці почувся її задиристий голос:

– Чого ви тут понурились? Наливай, Миколо!

– Та я вже й налив. Тебе чекаємо. Як там діти?

– У них усе є – не переживай. Шкода тільки, що Вікусі…

– Ну, то сідай, – перервав її Господар. – І після короткої паузи: – Ну… кх-кх… – прокашлявся – дорогі гості, – піднімемо чарки за нашу Аллочку, за її шість років, за її майбутнє, за її щас… – голос його затремтів – за її щас-с-слив-ву долю… – Він важко видихнув і, мабуть, випив.

Чути було, як у світлиці з тихим стуком опускались на стіл порожні келихи, брязкав посуд, чулися короткі репліки – то жартівливі, то люб’язні…

По черзі проголошувалися тости: за іменинницю, за батьків, за бабусь та дідусів десь там по селах, Господиня бігала то на кухню, то з новими тарілками в світлицю чи в дитячу.

Діти справилися зі святковим обідом швидко – і незабаром звідти залунали радісні голоси, захоплені новими іграшками.
У світлиці теж ставало дедалі гамірніше. Почалися гучні балачки, вигуки, впала чиясь виделка, зашумів заспокійливий хор, Господиня знову метнулась на кухню… Аж ось із загального гамору виділився дзвінкий голос Інночки:

– А де ж це діти? Що ж це ми без них? Я так за Славчиком скучила! Славчику, де ти? – гукнула вона.

– Ой, я теж просто не можу без нього! – вигукнула й Валя. – Славчику, йди-но до нас!

У дитячій стихли, потім зашепотіли.

– Славчику! Славчику! – не вгавали у світлиці.

Від дитячої почувся якийсь рух, стриманий шепіт і навіть віддих Славка – мабуть, він визирнув у коридор.

– Славчику! Славчику! – скандували Інночка й Валя.

Почувся віддалений скрип стільця і глухуватий голос Господаря – мабуть, він сидів у глибині кімнати, з того краю столу.

– Аллочко! Славчику! Йдіть-но, діти, до гостей!.. Гукни їх! – кинув Господині.

Дзеркало краєм ока вгледіло Господиню – вона вийшла в коридор, де вже почався рух: Славко рвався вперед, Аллочка несміло ступала за ним.

– Ходіть, діти, до гостей. – Господиня пропустила їх поперед себе до світлиці.

– О Славчику! Славку! – залунали жіночі вигуки. – Ну ж бо скажи-но щось!.. Чого ти сьогодні якийсь такий? Слова з тебе не витягнеш!..

– Він же знає: не в нього сьогодні день народження, а в Аллочки, – долинув глухий голос Господаря. – От як буде в нього день народження, – тоді він покаже себе. Правда ж, Славчику?

– Авжеж! – радо відгукнувся хлопчик. – Тоді я буду багато балакати.

– От молодчинка! От розумник!.. – знову защебетали в світлиці.

Дзеркало з усіх сил аж пнулося подивитися, що ж там діється. Але воно ніяк не могло зрушити з місця, бодай трохи перекоситися чи що: металева петелька міцно й непорушно припнула його до стіни.

Врешті дзеркало пильніше вглянулось у лискучі, трохи прочинені двері шафи навпроти – і в них ледь-ледь примітила картину, що відбивалась у їхній тьмяній глибині.

Діти стояли в дверях світлиці перед очима гостей і батьків. Славчик жваво перестрибував з ноги на ногу, крутив головою, Аллочка ж знічено стояла поряд – з опущеним поглядом за важкою оправою окулярів, на незграбно розставлених ногах, з притиснутими до боків ліктями незрушних рук.

Колись, як новеньке дзеркало Господарі купили в крамниці й Господар ніс його під пахвою додому, у цю квартиру, почався дощ, вітер – й обгортка з цупкого сірого паперу підмокла, в одному місці розлізлася. Дзеркало визирнуло в той рваний клаптик вільного простору і побачило небо в кошлатих хмарах, зелені мокрі дерева, і мокру траву, і калюжі, і… «Дивись, який горобчик!» – шепнув Господині Господар. І дзеркало теж побачила того горобчика – маленьку пташину, намоклу, настовбурчену, з ввібраною в плечі крихітною голівкою. Зараз Аллочка здавалася дзеркалу отим горобчиком. Горобчиком в окулярах.

– Славчику, хлопчику дорогенький! – гукали в світлиці. – Ну й чудо ти та диво! – не вгавали гості.

– А дивіться ж, – почувся хриплуватий голос Господаря, – а гляньте ж… – аж відчай прорвався із його грудей, – гляньте ж… яка… як… Аллочка виросла!

– О, Аллочка!.. Справді… виросла Аллочка, нівроку... А що вже Славчик!.. Славчик!..

– Діти! – почувся голос Господаря. – Діти! – вигукнув він, і голоси притихли. – Діти… – вже м’якше мовив Господар. – Славчику, Аллочко… йдіть вже до себе.

– Ну що ти, Колю? – запротестували Інночка з Валею. – Та нехай побудуть з нами! Славчику, правда ж, ти хочеш бути з нами? Правда ж, Славчику?

Славчик глянув на батька.

– Славчику! – в голосі Господаря заклекотів ледь стримуваний гнів. – Йди вже з Аллою в дитячу. Йдіть!..

Діти вийшли. Аллочка – перша, тихо й похнюплено, за нею – невдоволений Славчик.

У світлиці запала тиша.

– Діти є діти… – якось ніби винувато озвався Господар. – Ми тут п’ємо… – І вже вдавало весело: – Ну, то давайте іще вип’ємо!.. За іменинницю, за Алл-л-о-оч… – і голос йому зірвався. – …ку… – ледве витиснув із себе.

Дзеркалу інколи таке буває: хтось зачепить його – чи рукою, чи плечем – і воно хитнеться, затремтить… металева петелька рухнеться на шурупові… Й ніби ось-ось… ось-ось… Скло брязне, друзки порозлітаються…

Щось таке… щось подібне зараз відбувалося там, у світлиці.

Чулися голоси – але стримані й напружені, долинав дзенькіт посуду – але не веселий, бадьорий, як перше, а якийсь тривожний, грізний.

Господиня швидко подала чай і каву до солодкого. Гості після цього заквапились, зразу ж усі почали прощатися. Господарі припрошували ще залишитися, але намарно.

Коли прощалися, Господар ніяково переступав з ноги на ногу, намагався всміхатися, але насуплені брови його не розсувалися.

Господиня вибачалась («може, щось не так») якраз коло дзеркала.

Інночка йшла першою.

– Славчику, чудасику, до побачення. Приходь до мене в гості. Аллочко, рости здорова!

Зіньчук стояв у дверях, причікував Валю. Вона ж монькалась, усе ніяк не могла відірватись від Господині. Й коли за Інночкою загуркотів ліфт, а Господар повернувся до дітей, що стояли за ним, Валя нахилилась до вуха Господині:

– А Микола твій… якийсь він… як чужий… Славкові… І взагалі, нелюдяний. Як ти з ним тільки живеш?

– Ну… що я зроблю, – розвела руками Господиня. – Бачиш сама…

– Бачу, – скрушно шепнула Валя. І вже голосно, в бік Господаря: – Будь здоров, Миколо!

– На все добре! – силувано всміхнувся той.

– Славчику, хлопчику золотенький, до побачення, любчику, – просокотіла Валя. І докинула: – До побачення, Аллочко!

Господиня скреготнула защібкою за Зіньчуками й злісно зиркнула на Господаря. Той зціпив зуби і зблиснув таким поглядом, що дзеркало аж спітніло. Йому захотілось, щоб зараз вимкнули світло, щоб запала цілковита й непроглядна темрява і воно нічого й нікого не бачило.

23-24 березня 2016 року в Ужгороді.

Запрошуємо прочитати інтерв'ю з письменником тут.



Вам сподобалася стаття? Підтримайте україномовне видання: Ваша допомога дозволить нам працювати для Вас і надалі!

 

➡ Приват 4149629353047269

➡ Monobank: 4441114410047144

➡ PayPal: uimcbiz@gmail.com

➡ Patreon https://www.patreon.com/uimc

 

Дякуємо!

 



Підтримайте Korali.info! Become a Patron!

Korali.info (Коралі.інфо): краще україномовне жіноче видання.
© Korali.info 2015 — 2022.