Мовби якась тінь промайнула у надвечірньому, залитому сонцем вікні, й Дмитро Степанович, не виходячи з виру музики, що через м’які, широкі навушники наповнювала все його єство, повернув голову. Крізь прозорий серпанок тюлю вгледів голуба, що вчепився кігтями у раму напіввідчиненої кватирки.
Не підводячись із дивану, все ще перебуваючи у полоні симфонії, Дмитро Степанович махнув рукою у бік несподіваного гостя. Голуб не завважив дратливого поруху – перебрав лапами, ніби зручніше вмощуючись, і витягнув голову в отвір кватирки.
От іще! Гасай потім за ним по кімнатах, лови чи виганяй – уже не в кватирку, бо вузька, не втрапить назад, а відчиняй вікно…
А музика грала, вирувала в його вухах, не відпускала зі свого чару. Розкіш зануритись у плин симфонії, чи фуги, чи квартету – та яке має значення форма, коли важлива суть! – у легкому, зовсім не відчутному стані спини, лежачи на дивані, Дмитро Степанович дозволяв собі у вільні години відтоді, як остаточно пішов на пенсію з філармонійного оркестру. Через неї, спину, що все більш турбували його в час концертів, та ще через ноги і змушений був залишити улюблену (та де там – рідну!) справу. Бо ж то не гра, то не мистецтво, то не натхнення, коли не зливаєшся з інструментом, не резонуєш усім тілом на його вібрацію, його звучання, а натомісць відволікаєшся на якусь там спину і навіть злегка (нехай навіть ледь-ледь) спираєшся на гриф віолончелі, щоб утримати втомлене тіло. Авжеж, це тобі не скрипка…
Він колись вибрав віолончель. Молодому, дужому, високому, вона була за іграшку, зате вабила своїм глибоким, нутряним, грудним звучанням, від якого то аж холодило всю середину, то гаряче наповнювало груди… Віолончель-чарівниця!
Ось і тепер, уже не на сцені, нехай навіть трохи збоку, при самих кулісах, зате в єдиному організмі оркестру, а на домашньому дивані, в синових, ще колишніх підліткових навушниках з чорним дротяним шнурком до синового ж плеєра, він вихоплював із плину мелодій рідне й дороге гучання, зітхання, стогін віолончелі – і серце його топилось, як віск – від захвату, від радості й жалю… Так, на скрипці він би ще грав… Але… Казав же колись, в юності, його практичний однокласник Олесь: «Зі своєю віолончеллю ти ніколи не будеш першою скрипкою». Ну, так… Але… але…
Слухати музику можна було б не в такий примітивний спосіб – лежачи на дивані, через навушники, однак він мусить щадити Уляну, її нерви. Бо телевізор, програвач, магнітофон, врешті, радіо, дратували, просто натягували ті її кляті нерви, як струни в його віолончелі. «Знов ти свої фуги!» – «Ну чому обов’язково фуги?» – ображався він. «Бо фуги – і все!» – відрізала вона. «А ти зі своїми розкаряками!» – хотілось кинути йому про її мольберти, але він стримував себе: знав, що струни її триклятих нервів завищать, як під смичком без каніфолі.
А щодо мольбертів… Та її нервовість відчувалась і на полотнах: різкі, гострі мазки, напружені постаті… Цим вона й вирізнялась із-поміж інших, за це її шанували, хвалили, підносили. Кожна її виставка – чи в їхньому місті, чи в столичному залі, чи за кордоном – викликала стільки ажіотажу, фурору…
Він же цінував більше ті нечасті години, коли Уляна «пускала нерви на попас» – дозволяла собі послабити їх. Тиша й спокій облягали тоді їхню домівку. Як оце зараз, коли дружина теж прилягла, тільки в їхній спальні, поклавши біля себе на тумбочку якісь звичні для неї заспокійливі пігулки в різних конвалютках і пляшечках.
Тільки ж якби не оцей голуб… Він не тільки геть відірвав Дмитра Степановича від музики – він товкся на рамі й пробував просунутись у кватирку.
Читайте також: 20 віршів та пісень про маму
– Киш! – вигукнув Дмитро Степанович і знову махнув рукою.
Дарма.
Він вимкнув плеєр на столі біля дивана, зняв навушники й звівся на ноги. Притримуючи рукою поперек, підступив до вікна, смикнув тюлем: «Киш!»
Голуб лиш зизо повів оком. Дмитро Степанович відкинув край тюлю, просунув руку в кватирку – й торкнувся пальцями теплих, ковзких грудей птиці. А що та ніяк не відреагувала – попхнув її. Просто вниз – аж самого стьобнув страх по п’ятах.
Та птах є птах. Наостанок шкребнувши кігтями раму, голуб замахав крильми, відлетів трохи – й знову поринув сюди ж, тільки вже до іншого вікна, до балкона їхньої спальні.
Роздратований Дмитро Степанович кинувся й собі до дверей спальні. В останню мить притишив хід, щоб не стривожити Уляни. Вона лежала навзнак на своєму ліжку (вони давно спали кожен на своєму ложі), високо підмостивши подушку під голову, як перед цим він, і на його з’яву розплющила очі.
– Голуб, – кивнув на балкон Дмитро Степанович.
Птах учепився лапами за поручень балкона і скоса заглядав у напіввідчинені двері до спальні. Так, наче домагався права ввійти до середини. На господаря домівки, на його помах рукою він не звернув жодної уваги.
– К-ш-ш! – вигукнув Дмитро Степанович. І знову просто зіпхнув голуба – на цей раз із поручня.
Птах у падінні залопотів крильми, піднявся вгору, на рівень їхнього шостого поверху, затримавсь трохи проти їхніх вікон, виграючи сизою барвою проти яскраво-червоного західного сонця, піднявся вгору – і зник десь у піднебессі.
Дмитро Степанович усе ще відчував на руці доторк шовкового пташиного пір’я, легку вагу голубиного тіла. Якесь тривожне сум’яття охопило його. Він перехилився через поручень балкона, з якого зігнав непроханого гостя, глянув у порожнє голубе небо, кинув погляд униз – на подвір’ї галасували діти, на лавочках щось мирно балакали будинкові мешканці.
Він перевів подих, але тривога не полишила його серця.
– Що там? – так само тривожно спитала Уляна, коли ввійшов до кімнати.
– Та… голуб… Напосівся, як… – намагався говорити спокійніше, хоч голос його ламався. – То до мене, тепер сюди…
– Це недобре, – тихо мовила дружина.
– Ет… – чи то сердито, чи то заспокійливо махнув рукою. І заквапився вийти.
– Принеси мені води, – попросила Уляна услід. Якось тихо так, спокійно, як ніколи. І взагалі, останнім часом вона тримала нерви в порядку. Аж трохи незвично було від тиші й злагоди в їхній домівці.
Дмитро Степанович налив у чашку зі скляного ковшика профільтрованої води, приніс і поставив її на тумбочку поміж пігулок і, не дивлячись на дружину, квапливо вийшов.
В грудях йому болісно стискало. Це справді недобре – оцей приліт птиці.
Знову птиця… Ці птиці, вони… Ах, ці птахи!.. Завжди вони… Коло нас… Над нами… Голуби, ластівки… Граки… горобці… Лелеки, щеврики…
2.
Щеврик – маленька сіренька пташина з темно-червоним гузенцем і хвостиком – жив у піддаші ганку їхніх сусідів у селі – Вонсовичів. Зі своєю парою вовтузився в нехитрому гніздечку між дерев’яним балочком і шифером, на господарів не звертав уваги, а коли приходили чужі – скажімо, сусіди, як Дмитро Степанович, тоді ще повносправний віолончеліст оркестру, що навідувавсь до рідного села, або ж його сестра Валя, котра мешкала з батьками, пташок той з тривожним скрекотом випурхував у двір і крутився-вертівся-цівкав то на вишні, то на бузку при хвіртці – відвертав увагу від гніздечка, де сиділа на яєчках самочках чи вже й пищали ротаті малюки.
– Бач, який хитрун! – сміявся дядько Іван Вонсович.
– Приносить усяку нечисть, – сердилась тітка Надька. – Черву всіляку, гусінь…
Вона не любила щевриків.
І того літа, вже по жнивах, коли й молодняк пташиний покинув гніздо, несподівано помер дядько Вонсович. Після дев’ятин тітка Надька взяла патика, яким виганяли з двору корову та після дощу обчищали чоботи від болота, і скинула гніздо з-під ганку…
Наступної весни щеврик поселився в них, по сусідству. Та ще де! Між поличкою для мила і дашком над нею – на паркані, до якого прибили металевого умивальника. Ото дістаєш мило – пташка пурх! – просто з-під рук. Сміх, утіха…
Щеврик літав подвір’ям, садом – і скрекотав, ніби тоненькою паличкою швидко проводив по штахетах. Такою була його мелодія.
Тітка Надька Вонсовичка тільки зітхала на те все, скрушно хитала головою…
Того літа почав слабувати батько. Дмитра теж часто хапало всередині, різало і шматувало так, що він аж згинався, а в час концерту зціплював зуби і ледве втримував у правиці смичка (спина і ноги почались пізніше). Але вдома він батькам не казав нічого, Уляні теж не хотів тривожити нерви. Та й батькові ставало все гірше й гірше – куди там йому зі своїм животом.
Якось восени сестра Валя зателефонувала із сільради: треба купити батькові такі ліки, яких у сільській аптеці нема, та й у місті вона вже питала й не знайшла. Може, він через когось знайомого…
Тримаючись рукою за живіт, він ходив і питав. Ліків не було. Він подзвонив до Києва знайомому знаменитому піаністу – колишньому однокурснику з консерваторії. Той обіцяв розшукати.
…Того дня Дмитро на репетицію не пішов. Лежав, скулившись, на дивані (ще на старому, не на цьому) й від страшного болю скреготав зубами, аж вони, здавалось, розкришаться вщент. Уляна була у майстерні, Сергій – син – у школі.
Десь під обід хтось подзвонив у двері. Дмитро повернув голову до порогу, але встати не зважувався. Та й хто там міг прийти? Свої мали ключі, а заради бозна кого натужитись…
Але подзвонили ще раз і ще. Ні, це не просто так хтось, – із болем подумав він. А в двері дзвонили.
Встати він не міг – живіт розривало на шматки. Підсунувся до краю дивана, сповз із нього і навкарачки поліз до дверей. Насилу дотягнувся до ручки – і так встав, відчинив.
У порозі стояла Валя. Хустина збилась назад, волосся скуйовджене.
Тримаючись одною рукою за живіт, другою – за ручку дверей, він відступив убік. Але Валя не ввійшла.
– Ліків не треба, – сказала вона. – Батька вже нема…
…Батька ховали без нього: того дня йому робили операцію – вирізали шлункову виразку.
3.
І ось… Знову… Знову пташка. «Це недобре», – не згасав у вухах тихий голос Уляни. Так, недобре! Він знає це сам. Цей голуб… Настирливий птах, що просто рвався до хати. Невже… за ним? Як тоді… Дядько Вонсович… батько…
Птахи… Вони щось ніби знають. Вони ж над нами… Над нами ці птиці… Голуби і граки. Щеврики і чайки… Чайки… чайки…
Їхнє село – це чайки. Подільське село на схилах пагорбів і в долинах – і чайки. Бо при самім селі, просто при краю обійстя їхнього – великий став. Водосховище цукрового заводу, що височить трубами, сіріє високими масивними стінами ген аж на тім березі, за вербами. Там селище цукровиків. Туди ходить на зміни чи не половина їхньої Вербівки – чоловіки й жінки, хлопці й дівчата. Хто пішки, велосипедом, хто мотоциклом, а хто – човном. Це влітку, бо взимку можна й по льоду, просто через став. Обходити дорогою, через греблю – п’ять кілометрів. Навпрошки через став – два. Тож чи не в кожного з господарів, хто при ставку живе, – свій човен. У них – теж. І коли йому треба на уроки в селищну музичну школу чи коли мати скаже чогось мотнутись на той бік ставу, – то налягай на весла, а не на ноги.
Тоді його, восьмикласника, мати послала в селище купити гасу до керогаза – була колись така техніка для приготування їжі. Керогаз – це дві конфорки, під якими горить на гноті гас (не газ, а керосин!).
«Скоч, Митю, бо нема гасу – й вечеряти зварити нема на чому», – попросила мати.
За якусь годину він уже вертався назад. У кормі човна вилискувала масним, обіллятим боком, важка каністра з гасом. Вздовж ставу дув вітер, здіймав хвилю і вона билась у борт, зносила човен убік. Він налягав на ліве весло, щоб не збитись від свого городу.
Як завжди, над головою кричали чайки. Вились у сірому похмурому небі, з криком падали вниз, черкали хвиль, здіймалися вгору. В дзьобах зблискувала риба.
Тільки ж одна чайка чомусь – помітив Митя – не піднімалась. Била крильми у хвилях, гойдалась у них, та знятись із води не могла.
Він скерував човна до птиці, відклав весла. Чайка тріпотіли тільки одним крилом – інше, відкинуте вбік, безсило гойдалось на хвилях. Він дістав мокру птаху. Вода впереміш із кров’ю стікала з крила. Хтозна, може, на чайку напав шуліка, а мо’, хтось і підстрелив.
Так він і йшов потім стежкою через город на подвір’я: в одній руці – каністра з гострим запахом гасу, в другій, притиснутій до грудей, – мокра поранена чайка. Птаху він підняв на горище, відгородив їй глибоке кубельце у сіні. Поклав їжу – м’кушку хліба шматочками, вареної картоплі жменьку. Чайка нічого не їла. Лякливо зирила на нього, била здоровим крилом, відсувалась до стінки кубла із сіна.
Аж поки у віконці на горищі не стемніло небо, Митя сидів біля птиці.
Вранці, лиш прокинувшись, він драбиною вискочив на горище.
Чайка лежала нерухомо, уткнувшись дзьобом у сіно. Поряд валялась неторкана їжа.
Він довго сидів над розпластаним тілом птиці. При світлі дня густо чорніли крила, біле пір’я пташиного живота ясніло серпиком місяця.
Він не міг стримати сліз.
4.
Після музичної школи на заводському боці ставу віолончель повела його в консерваторію. Уроки, вправи, перші концерти (номери у них), перші літні канікули.
З Олесем, тепер студентом юридичного факультету, «майбутнім судією», не бачились майже рік. Човном перепливли на той берег, у заводському магазині купили вина, печива…
Знову сіли в човен. Олесь, розчервонілий від вина і сонця, зі спітнілим лобом, гріб веслами, а йому милостиво вручив мисливську рушницю – навіщось він узяв її, батькову, з собою.
Вони кричали, реготали, розгойдували човен. На середині ставу, подалі від людей на одному й другому березі, Олесь дозволив йому «бабахнути».
Боляче вдарило в плече, від диму закрутило в носі. Не встигла осісти луна від пострілу, як неподалік човна щось гучно вдарилось у воду.
– Чайка! Ти влучив у чайку! – весело загукав Олесь.
– Я? Влучив? – здивувався Митя.
– Ти! А хто ж – я? – засміявся Олесь.
Він дивився на чайку, що незрушно лежала, напівзанурившись у воду. Стискав рушницю і не знав, куди її подіти. Нещодавно така цікава іграшка для дорослих, вона раптом стала йому важкою, непотрібною, зайвою.
Не міг збагнути: як же так? Він же не хотів! Просто стрельнув угору – і все…
Згадав ту, давню, чайку, яку рятував, горище, сіно…
– Та годі тобі! – гукнув Олесь. – Подумаєш… Он їх скільки літає.
І знову наліг на весла.
А та чайка довго не йшла йому з-перед очей, із пам’яті.
Як і зараз – ураз ізринула з далекого закутку й завмерла перед очима, як тоді, на воді – нерухома, мертва, вбита.
Може, за те йому… За чайку ту… потім… І дядько Вонсович, і батько… А тепер…
Тепер – він!
5.
Він не знаходив собі місця. То прилягав на диван, то підходив до вікна, вдивлявся крізь візерунки тюлі на вечірній двір, але ні на чому не міг зосередитись, то підходив до дверей – і вертався назад. Не хотів, щоб таким побачила його дружина.
Ну, як же так? Як же так? За що?.. Така помста… Якась дивовижна пташина помста. Але ж… Але ж він тоді не хотів… То ненавмисне… А перед тим… Тоді, восьмикласником… Боже, як він бідкався над нею, як волів, щоб вона вижила!..
Щоб вижила…
А він?… Що тепер? Чи виживе? Чи – як дядько Іван, як батько…
Його черга.
І що ти вдієш? За що схопишся? Щоб… жити.
Просто жити…. Нехай з болючою спиною й важкими ногами, нехай з порізаним, пошрамленим животом… Однак… жити… Але ці птахи, ці незбагненні птиці… Птиці над нами. Над нами!..
Як знаки. Вісники. Боги.
Прийшов з роботи син. Ні в матір, ні в отця… Інженер, а тепер – бізнес має свій. Сльози – не бізнес, але, мабуть, краще, ніж вони обоє – художні натури, люди мистецтва, зі своїми химерами і нервами.
Повечерявши на кухні, Сергій зайшов до нього.
– Чого в темряві сидите?
– О, я щось…
– І без телевізора, і без навушників своїх…
Сергій увімкнув світло, підійшов до телевізора, але повернувся обличчям до батька.
– Що ти сьогодні якийсь?.. Ти не хворий?
– Т-та н-ні, – ледве видушив із себе.
Син пильно подивився на нього.
– Щось ти не доказуєш… А мама як?
– Мама?.. Як завжди…
– Ну, добре… Зайду до мами. Вона теж не світить. Мабуть, заснула…
– Мабуть, – невизначено кинув він.
Сергій вийшов, клацнув вимикачем у спальні, озвавсь до матері.
Дмитро Степанович потягнувся за навушниками: може, музика його заспокоїть, відверне від цих тривожних думок і настроїв. Онде навіть син (що ні в матір, ні в отця, ні в мистецтво) і то помітив…
– Мамо! – раптом скрикнув за стіною Сергій.
За якусь мить став на порозі – якийсь такий, якийсь такий…
– Тату, там… мама… Вона не заснула… вона…
Дмитро Степанович незграбно схопився з дивана, перевальцем (ноги, спина!) кинувся у двері повз переляканого сина.
– От тобі голуб… От тобі птиці… – шепотів він безтямно. – Птиці… Птиці… над нами…
5 травня 2015 р., м. Хмельницький.
Запрошуємо прочитати інтерв’ю з письменником тут.
