Андрій Юлій Сарва. ДЕРЕВО І ПЕСИК

Андрій Юлій Сарва. ДЕРЕВО І ПЕСИК

sarva_portret.jpg (72.74 Kb)

Був спекотний день, запилюженою дорогою, що вилася кудись ген далеко, в бік виднокраю, мандрувало двоє чоловіків. І хоч вони чимчикували в одному і тому ж напрямку, і йшли поруч, але вони не були товаришами в подорожі. Лише час від часу один із них глипав на другого злим оком, однак мандрували мовчки.

Сонце пряжило немилосердно, ніби хотіло світ спопелити, уся природа тяжко сапала, але на тих двох не видно було навіть найменшого сліду втоми. Однак, коли вони надибали величенький гайочок старих дерев, то зійшли з дороги і ввійшли в його непроглядну глибину, щоби сторонній спостерігач міг визнати, що не цілком є так, як видається на перший погляд, і що вони шукають затінку, а в ньому – відпочинку й полегшення. Мандрівники, однак, не сповільнили темпу свого маршу і надалі ступали впевненими довгими кроками, ніби добре знали, куди вони повинні дійти. І врешті дійшли.


Дійшли до поляни, порослої травою й зелом, на середині якої росло самотнє дерево. Воно було ще досить молоде, але гарне, струнке і на вигляд міцне.

Перший з мандрівників, той, що постійно тримався лівого боку дороги, наблизився до нього, огорнув його пестливим поглядом, погладив рапату кору і вирізав на ній знак трикутника, ніби брав його у свою власність і позначав своїм клеймом. Може він планував пізніше зрізати його і використати для чогось? Безперечно, саме так було.

Коли перший з мандрівників відійшов, а його силует загубився десь поміж стовбурами старих дерев, другий чоловік, той, що раніше тримався правого боку дороги, і дотепер стояв оддалік, тепер підійшов до деревини, огорнув її сумним поглядом, обійняв раменами, провів долонею по знаку трикутника, що зник під його дотиком, а врешті клякнув, схилив голову і оперся чолом на шорстку кору. І тоді листочки на дереві почали тремтіти, ніби в передчутті бурі, що наближалася...

Врешті і другий з мандрівників зіпнявся на ноги і рушив у той же бік, що й той, який першим віддалився... а за кілька хвилин він так само ніби розчинився серед колонади стовбурів...


Небо насупилося, раптовий подмух вихору раз і вдруге шарпнув галуззям самітника, що ріс посередині поляни, зірвав з нього добрячу жменю листя, закрутив його в якомусь шаленому вирі, а потім перестав і стих...

* * *

- Глянь, сину, яке струнке дерево! Спиляймо його, буде зо дві балки на сволок хати. Але одна буде довша, а друга коротша, більше з того не витешеш нічого.

Ці слова прорік старий бородатий, посивілий і вже злегка пригорблений від спекотної тяжкої роботи, хоч ще доволі міцний чолов’яга, що двигав важкий теслярський топір. А скерував їх до свого товариша – високого, на вигляд сильного і надзвичайно пропорційно збудованого юнака, що на вигляд мав може 20-23 роки, що ніс пилу. Таку звичайну, на дві ручки, що люди називають «моя-твоя».

- Ні, – воно ще не дозріло, ще не настала його пора. Дерево лише виглядає так пригожо, але як його обтешеш, то зіслабне і не двигне того тягару, який повинен на ньому втриматися. Хай ще поживе...

Цікаве відео на нашому каналі: Листівка на День матері з фетру

* * *

Коли дерево дозріло, його спиляли і згрубша обчистили. Гілляки і менші галузки поскладали в стіжок і спалили, щоби вітер, розвіяв попіл, удобрив доокола ґрунт.


А потім стрункий стовбур повезли до майстерні теслі.

Це вже не була та майстерня, що кілька років тому, бо старий майстер помер, а молодий сам не міг брати стільки замовлень, скільки вони брали вдвох. Зрештою, молодий вирішив кинути теслярство, бо воно не було його місією, нею було щось абсолютно інше...

Коли до нього приволокли ту колоду і випрягли сухотного, збідоленого коника, який насилу її притягнув, молодий тесля спочатку, ніби як привітання, злегка хухнув шкапині в храпи, надзвичайно делікатно і чуттєво погладив по них, притулив свою щоку до лоба тварини, поплескав її по шиї і звернувся до жінки на вигляд років сорока з гачком, що стояла неподалік:

- Мамо, дуже прошу тебе, принеси трохи меду. Того, що вже зацукрився і затвердів.


Відлупи його трохи, але не скупися, дай так від серця, добре?

А сам надалі гладив коня і шепотів йому щось на вухо. Мати принесла добрячий кусник ствердлого меду. Він подякував їй поглядом.

- Ну, старенький, скуштуй, яке то смачне, - і підсунув коневі солодку запашну брилину під саму морду.

А той взяв її делікатно оксамитовими губами і якийсь час перекидав у роті язиком, ніби розкошуючи смаком, аж врешті проковтнув.

- Ну що? Смачне було, старенький? Ти, певно, чогось такого й не пробував у своєму сумному житті...

Кінь, ніби розуміючи, тихенько заіржав.

Побачивши це, чорний кіт і рудявий пес помчали наввипередки, кіт – щоб обтертися об ноги молодого теслі, а пес – щоб підставити йому лоба погладити, бо кожен хотів отримати свою порцію ніжності.

- Ну, добре вже, добре, – говорив тесля, але не відмовляв їм у пестощах.

А коли тваринки врешті відбігли кожен у свій бік, він звернувся до людей, які привезли йому сирий стовбур дерева.

- Це вже остання робота, яку я беру. Наступну замовте в когось іншого.

- Але ж ти найкращий тесля в цілій околиці!

- Це вже остання робота, яку я беру, – наполегливо повторив він. – Скажіть мені тільки, що я маю зробити з цієї колоди?

- Гладко обтеши на кант, поділи на дві частини – довшу і коротшу, вижолоби закладки для поперечного з’єднання... оце і все...

- Значить я маю зробити... хрест?...

- Саме так...

* * *

Коли вже молодий тесля, якого тепер називали вчителем, після трьох років мандрівок і безперервного розповідання про любов, правду і добро знову дійшов перед наступною Паскою до святого міста Єрусалим, натовпи вітали його, як царя, хоча він їхав верхи на віслючкові, жереб’яті ослиці, а на додаток ще й позиченому, а не на шляхетному арабському скакуні, прикрашеному золотим сідлом, він так настрашив тих, що тримали владу, гроші і правління душами, що вони задумали собі його звести зі світу. Вирішили раз і назавжди знищити добро, любов, правду і життя.

А коли вже його обплювали, коли висміяли, коли споневіряли, скатували, то поклали йому на плечі старанно отесану балку. Він відразу відчув під пальцями свою роботу. Примружив очі, злегка хитнувся під тягарем і поволі рушив у свою останню дорогу...

Натовпи побожних, розсудливих і порядних, зібрані в подвійній шерензі вздовж шляху, що вів на місце, що звалося Череповищем, насміхалися з нього і ревіли від сміху... жменька жінок плакала... а з-поміж тих дванадцяти мужів, що були йому учнями, приятелями, майже синами, раптом лише один не втік з переляку, а другий, той, що його зрадив і продав за пригоршню грошви, той вже встиг повіситися з розпачу...

Минав його і коник, той самий збідолений, який колись притягнув колоду, і якому він дав скуштувати солодощів меду... і коник хотів допомогти, хотів ту колоду лобом підперти, хотів полегшити вимученому, то ж почав розштовхувати тісну шеренгу ґаволовів, уже був ось-ось поряд, але власник шмагонув його ремінним батогом раз, вдруге, вдесяте, проклинаючи при цьому голосно і буденно... і впав коник на коліна... і серце йому розірвалося...

* * *

Висів він оголений поміж небом і землею. Висів він на дереві, яке колись давно спіткав у лісі, на дереві, яке колись сам обтесав, на дереві ганьби, поміж злочинців. Прибитий за руки і ноги величезними цвяхами з кутого заліза з тупими квадратними голівками...

А при самих його стопах стояла мати і єдиний учень, який не злякався і не посоромився свого майстра. На їхніх обличчях можна було прочитати муку, але очі в них були сухі. Може вони вже виплакали всі сльози? Хтозна...

Оминаючи ноги різних ґаволовів, пробув підповзти до хреста рудий безпородний песик, але якийсь побожний левит відважив йому такого сильного копняка, що пес зі скавулінням впав на каменисте узбіччя, калічачи собі боки і ламаючи одне ребро.

А повішений на дереві, обпечений на сонці, спраглий, напоєний оцтом і жовчю, щоб йому ще додати муки, заволав на весь голос:

- Боже мій, Боже, чому ж ти мене покинув?!

Песик знову спробував підповзти до стіп свого господаря, і знову черговий копняк відкинув його геть...

А повішений на дереві, попри біль, що роздирав ціле його тіло, роззирнувся навколо. На сонці сріблилися оливкові гаї, десь, ген за містом, зеленіли латки піль, порослих молодою пшеницею, в повітрі смужився запах весняних квітів... тоді він прикрив очі, самотня сльоза збігла по його щоці, востаннє він випустив повітря з легень і звісив голову на груди... бо біль врешті-решт роздер його серце на шматки...

Тіло безвольно повисло, а тоді вояки підійшли... і побачили, що вже вмер, то ж не ламали Йому гомілок, лише один із вояків списом пробив Йому бік, і враз випливла кров і вода.

І так висів він на тому дереві ганьби, аж сонце стемніло, аж земля задрижала, аж заслона в святині роздерлася надвоє... аж вся природа скам’яніла, охоплена жахом... аж птахи замовкли, і навіть вітер стримав своє дихання... і тільки один-єдиний пес, що врешті доплазував до стіп Замученого, дивлячись в очі його матері, завив довго і протяжно, але тільки раз, єдиний раз...

Тимчасом він все ще висів на хресті, на дереві ганьби... А вітер, що лагідно овівав Його розпалене гарячкою тіло, яке ще не встигло вистигнути, просив про Його захист у того Дерева, що вже перестало бути деревом ганьби, благаючи тремтячим і свистячим голосом:

Схили галуззя, дерево святе, полегши членам, так розп’ятим.

Переміни тепер суворість, що ти мало від природи.

Спусти легенько і тихенько Тіло Царя Небесного...

- Воістину цей був Сином Божим, – зблідлими зі страху вустами прошепотів римський сотник, той, який списом пробив Йому бік. Він повторив це ще раз, витираючи кров, що хлюпнула з боку приреченого на його хворі очі, що поволі затягалися більмом. А вони вмить повернули всю свою ясність і гостроту зору, бо ця кров їх вилікувала!

- Ой, а як же ти мені це доведеш? Сином Божим, відразу Сином Божим... – знавець Писання нахабно схопив вояка за руку. – Ну, доведи, що був Сином Божим. Це тільки твоя віра, а вона не має нічого спільного зі знанням. Ну,... то що мені на це відповіси?...

Римлянин раптово шарпнувся.

- Відійди! Облиш!

- Але... віра... знання... не мусиш вірити... я дам тобі знання... будеш знати... Ти не маєш знань, ти як сліпий... блудиш навпомацки... я дам тобі знання! Будеш знати добро і зло.

Але вояк, до якого щойно повернувся зір, вже не слухав нахабу, що плювався слиною і запалено жестикулював. Швидким пружним кроком він підійшов до матері Розп’ятого і до юнака, що їй товаришував.

- Послухайте, я зробив те, що мусив. Я солдат... Чи можете мені пробачити?...

- Я знаю. Як ти називаєшся, сину? – запитала жінка

- Лонгін... – трохи завагавшись сказав він, а потім додав – мати...

* * *

Перед гробовою печерою, вхід до якої був завалений велетенською круглою каменюкою, палало невелике вогнище. Звідкись із заростей долинали таємничі шепоти ночі, якісь тріскоти, пташине квиління, перегукування сов, було видно невиразні тіні, що здригалися на висипаній гравієм стежці, що вела вглибину саду.

Римські вояки під проводом сотника Лонгіна тримали варту. Так їм було наказано. Було зимно, то ж кожен хотів опинитися якомога ближче до вогню.

Враз щось ворухнулося в кущах, почувся тріск ламаних сухих галузок. Один із римлян різко підвівся і стиснув руку на короткому мечі, що зветься гладій, вдивляючись пильно в темряву, з якої долинали звуки, що непокоїли. Але відразу зітхнув з полегшенням, бачачи, що це всього лише пес, той самий пес, що був на Голготі, а тепер, хоч і побитий та закривавлений, приволікся до гробу свого Господаря.

Жовніри почали кидати в нього камінням, але безпородний пес не дозволяв себе відігнати. Він лише трохи відбігав на безпечну відстань, а потім наполегливо знову повз, притискаючись животиком до землі, в бік каменя, що затуляв вхід до гробу.

- Дайте вже йому спокій, – сказав Лонгін. - Подивіться, безрозумне створіння, а яке вірне, яке віддане. Ходи, ну ходи до мене, – він простягнув руку до тваринки, - ходи сюди, загрійся, бо й ти змерз.

Пес недовірливо глянув на вояків, але врешті-решт послухався і наблизився до вогню. Ліг на живіт, витягнув передні лапи і спер на них голову. Він не спав. Широко відкритими брунатними очима він вдивлявся в камінь, який затуляв вхід до печери. Ніби чекав чогось.

Час спливав поволі, але врешті небо на сході почало злегка сіріти. І враз... ні звідси, ні звідти... в одну мить стало видно, як у спекотний полудень, але тільки біля гробівця. Невідомо звідки з’явилися якісь юнаки в ясніючих шатах, з яких при кожному порухові вихоплювалися вогнисті спалахи, їх розсвітлював блиск і вони сяяли, як спалахи, що віщують грозу, яка наближається. Один кивнув долонею, а гробовий камінь сам собою з гуркотом відкотився і розпластався, відкриваючи нутрощі печери. Тоді з її жахливого нутра розцвів такий потужний струмінь золотисто-білого світла, ніби це саме сонце на небі вибухнуло. Засліплені і нажахані сторожі, відкинуті тим блиском геть від гробу, впали ниць на землю непритомні. Тільки Лонгін залишався при тямі незворушно на тому ж місці, де й стояв, а пес із радісним скавулінням кинувся до входу в печеру. Тоді один із юнаків у ясніючи шатах притримав його за шию, а потім взяв на руки. І вже не було видно пса, який ніби розчинився в неземному блиску, хоча ще протягом якогось часу чути було його щасливе, переповнене радістю скавуління і погавкування...

із польської переклала Люда Бублик

Детальніше про автора і перекладача тут.

Korali.info (Коралі.інфо): краще україномовне жіноче видання.
© Korali.info 2015 — 2019.