Спочатку з’ясуймо, хто такі мізантропи. Це – відлюдки, людиноненависники. Чому вони такими стали, через що інших не люблять, з’ясуємо далі. Натомість, філантропи – це людинолюбці, благодійники, доброчинці. Вони намагаються допомогти нужденним та заступитися за них. Отож, від них і почнімо. Як не дивно, але мистецтво благочинності, волонтерства і навіть цілої діяльності на благо інших успішно працювало на Заході протягом десятиріч. Щоправда, у колишньому Союзі нас свято переконували, що імперіалісти нічого не зроблять без власної користі, що такого поняття, як «допомога» і «підтримка» там просто не існує. А я вам скажу, що не тільки існує, але й має власну довготривалу традицію. Можете не вірити, але філантропія прищеплюється у сім’ях доволі заможних. Здавалося б – навіщо дітям, які мають все і навіть більше, думати про бідних? Але ж саме так виховуються в дитині риси благочинності, доброї волі, допомоги, думка про інших – на вланому життєвому прикладі. Саме тому діти заможних батьків виростають, стають директорами і навіть власниками величезних фірм, а частину своїх прибутків радо віддають на благочинну діяльність. Як у нас колись казали – «на Боже». І не бачать у цьому нічого принизливого, ганебного чи амбітного. Люди середнього достатку, які не можуть допомогти грішми чи речами, але мають у собі бажання допомогти, доглядають за хворими і немічними, записуються волонтерами, погоджуються опікуватися старшими.
Хтось би назвав їх диваками, адже навіщо тратити свій час і заощадження на тих, від кого – жодної користі? Інші вважають, що філантропією займаються переважно самотні, бо їм вдома скучно. Але є й інші мотиви: допомагаючи іншим, дбаючи про інших, людина-філантроп чудово розуміє, що це дуже дієвий спосіб, як не стати зашкарублим егоїстом. Тому благочинністю займаються дружини багатих чоловіків, багатодітні матері, творчі люди, та найчастіше, звичайно, пенсіонери.
Щоправда, у звичайної пересічної людини є цих рис порівну – як кажуть, щось від звіра і щось від божества. Тому за певних життєвих обставин ми не раз і не двічі ставали або філантропами, або ж мізантропами, але ненадовго. Навіть меценатами і спонсорами.
Читайте також: 20 віршів та пісень про маму
Однак, не плутаймо понять «філантропія» і «меценатство». Спонсор чи меценат прагне, аби про його добрі наміри знали, хоче мати з цього якусь хоч і не пряму, але завжди приховану вигоду. Не секрет, що часто у спонсорських або меценатських намірах криється прихована реклама, прагнення поширити той чи інший товар, ідею, вчення.
Що ж, а тепер обміркуймо, як і чим керуються мізантропи – людиноненависники, егоїсти і відлюдьки? Чому вони такі? На кого затаїли злість? Психологи схильні вважати, що мізантропія приховує у собі психічні проблеми особистого плану. Навряд чи таку рису характеру можна вважати вродженою патологією. Скоріш за все – це річ набута і задавнена. Як уже мовилося раніше, у цій проблемі найбільше зациклення на собі – тобто, впертого і стійкого егоїзму, небажання іти на контакт з іншими, – в таких випадках говорять, що людина не соціалізована.
Причиною може бути велика зневіра до людей, до найближчого оточення, а відтак – і неприязнь, неприхована агресія, навіть погрози. Людина, яка не довіряє іншим, насамперед, не довіряє собі. Зазвичай мізантропи – люди надзвичайно вразливі. В окремих випадках ця їхня вразливість може бути навіть ознакою такого психічного розладу, як розщеплення особистості або ж шизофренія. Якщо ж такий стан неприязні триває довго і не змінюється на краще, то можемо говорити справді про серйозні психічні розлади.
Не дивно, що найбільше мізантропів з-поміж людей пенсійного віку. На їхній особистий і часто не завжди позитивний життєвий досвід накладаються інші життєві негаразди, серйозні проблеми зі здоров’ям, початки склерозу, який тягне за собою і дратівливість, а також упереджене ставлення до багатьох речей. У своєму власному житті вони могли щось не «пережити», затамувати в собі образу, яка потім так глибоко залізла у їхні спогади і пам’ять, що стала там великою і неприємною проблемою. Насамперед, для них.
Тому дуже важливо свої життєві ситуації не тільки вирішувати, але й «переживати» – навчитися їх відпускати від себе і не тримати зла. Власне, про це вчить нас християнська наука. Про це написано і в Біблії. І навіть якщо комусь може видатися дивним, чому ми повинні прощати своїм ворогам, то знайте: ми прощаємо насамперед собі. Адже злість, яку ми носимо для інших, неначе іржа, роз’їдає тільки нас. А нашим ворогам, якщо вони далеко, це зовсім не загрожує.
Ще однією причиною поширення мізантропії, на моє власне переконання, є злісні комп’ютерні ігри, якими нафаршировані «персональні машини» теперішніх школярів. Якщо колись про одне-єдине вбивство писали цілі романи, то зараз одна така гра може продемонструвати справжню війну, де підліток дико і натхненно «валить» і «мочить» ворогів, а в очах його виблискують божевільні вогники. Мала можливість спостерігати за цілком гарними і розумними підлітками, які під час уроку відповідали змістовно, говорили розумні речі, а як тільки сіли на якусь «стратегічку» чи «стрілялку», відразу ж перетворилися на біснуватих і юродивих. Вони викрикали, в їхньому лексиконі з’явилися такі тюремно-жаргонні слова, яких я і не сподівалась від них почути, але… таки почула.
Отже, мізантропія – суспільна хвороба. Це пошесть закритого і ворожого суспільства, де люди розучилися помічати інших, де роками триває соціальна депресія, де замість приємної живої розмови тарабанить телевізор і гуде комп’ютер… Хтось першим повинен зробити крок назустріч. Чиясь добра порада, чиєсь тепле слово стане тим кроком. Не будьмо байдужими, бо байдужість – це смерть. Пам’ятаймо про це!
Розмірковувала Оксана Кришталева, Львів
