Василь Портяк. Новели.

Василь Портяк – нар. 1952 р., український прозаїк і кінодраматург, автор сценарії популярних українських фільмів "Нескорений", "Залізна сотня", "Вишневі ночі", "Меланхолійний вальс" і автор чудової короткої прози. Пропонуємо дві новели Василя Портяка "У снігах" і "Цвіте ясний".

portyak_noveli1.jpg (437.34 Kb)

Для ілюстрування використано репродукції полотен Олекси Новаківського.

У СНІГАХ


Війна зазимувала в Чорногорі. Звідки вона прийшла, Онуфрій не знав. Десь зі світу, а пізнаний ним світ був до Коломиї, зрозумілий — Станіслав і Львів з урядниками, судами й тюрмою, ну і Відень — там сидів сам цісар. Про решту думав мало.
Чув, що десь живуть у світі чорні люди — мурини, і жовті — хінці, але його навіть не обходило, як то задалеко і в який бік від Коломиї. Він знав свої гори, свій ґрунт, який скуповував усе життя морг до моргу, худобу на нім, знав коляду на Різдво, паску на Великдень і полонинський хід на Юрія. Про москалів Онуфрій не знав.
Вони насунули зі Сходу, відтиснули цісарське військо на хребет Чорногори й там стали на зиму. Але війна, як пошесть, не тримається одного місця. Частина тої армії сидить на верхах у щанцях, а решта жовнірів — у долині по селах, по людських оседках.
Зробили постій і в Онуфрія. А що — хата велика, на дві половини, граждою, клітями.

Дозволу ніхто не питався, прийшли квартир’єри, пообзирали, а вже за кілька годин прислали десять жовнірів з молодим унтером, підстаршиною. Війна є війна... Та воно й аж такої біди не було, хлопці-вояки виявилися чемні й говорили майже зрозуміло, казали, що з-над Дніпра і що там теж є наші люди, але якось прийшов з контролею їхній офіцер, і Онуфрій захопив його в задніх хорімцях — спіймав невістку і лапав, як курку. Онуфрієві потемніло в очах. Згріб москаля і верг ним через сіни аж під вхідний поріг. Інший би вклав кістками і чи й звівся, але цей, сухий і цибатий, легко схопився, одним видихом згадавши Бога, душу й Онуфрієву маму, вихопив револьвер. Грімко блиснуло, й тріска з одвірка тонко цюкнула Онуфрія у вухо. Вдруге офіцер вистрелити не встиг, бо нагодився молодий унтер і вхопив його за руку, трохи пововтузились, якось чудно побатькувалися. Офіцер, усе ще кленучи й люто світячи очима, пішов, а увечір Онуфріїв рятівник — також, як і жовніри, з отих далеких «наших» — порадив, аби Онуфрій на певний час переховався.
— Зроблять з вас, батьку, австрійського агента, польовий суд — і за мінуту будете на яблуні висіти.
У нас це скоро...
Великого вибору не було, та й потреби в ньому — Онуфрій подався до своєї зимарки, схованої серед лісів на високій Чузі. Слугу, який там зимував з худобою, відіслав до оседку, наказавши про нього мовчати. Воно б, звичайно, безпечніше й слугу коло себе затримати, але та безчесна війна забрала від хати двох старших онуків і меншого сина, старші діти на своїх ґаздівствах, то пара чоловічих рук удома не зайва.

Онуфрій зайшов знадвору, важко ступив до лавиці й радше впав, ніж сів. Ватерка в печі догорала, кидаючи зблідлі за вже ясної днини пломінчики. Треба б іще підкинути кілька полінець, аби нагрілося у вихололій за ніч хатині, подумав Онуфрій, але вирішив зачекати. Най трохи попустить, дуже вже болить, холєра...
Трирічна Фасулька, його улюблениця, з якогось дива раптом мотнула головою, якраз коли він схилився над яслами,і вдарила рогом у груди. З лівого боку.
Якраз там, куди його колись ударило в лісі...

Читайте також: 20 віршів та пісень про маму


Тоді теж був цілком дурний випадок. Онуфрій спиляв ялицю, все йшло добре, вона «пішла» в потрібний бік, у просвіт, аби нічого собою не зламала, з громом і хрускотом звалилася, він підійшов з сокирою, щоб обчімхати гілля, і тільки-но перший раз замахнувся, як почув різкий, мов постріл, звук і — незрозумілий, ніби щось вискочило з-під землі, удар. Товстезний сук, вигнувшись луком, якийсь час утримував вагу стовбура — і от, не витримавши, тріснув і різко розпружився уламком. Він тижнів зо два відлежав, та й потім довго ще давало про себе знати...
— І так само то було взимі.
Цей рідний, грудний голос! Онуфрій обернувся. На табуреті, поклавши на коліна руки в узірчастих вовняних рукавичках, сиділа вона. Заплющив на мить очі, розплющив знову — сидить.

— Ти ... давно тут? — спитав.
Її руки ворухнулися, виплетені на рукавичках рожеві олені хитнули крислатими рогами.
— Ти не радий?
— Радий...
— То нащо питаєш? Я тут, з тобою. Решта не важить.
Вона розвела руками по запасці, розправляючи блискучу габу, — біль перестав бути колючим, тепло розлилося по грудях і сягнуло живота, — потім знову стулила їх докупи на колінах. Олені з розгону кинулись один одному назустріч, ніби хотіли сплестися рогами в герці.
— Ти така ж молода і красна.
— Як тої зими? — змовницьки усміхнулась.
— Як усігди.
Лиш тої зими була найкраща.
— Бо була твоя?
І лукавий погляд з-під брів.
— Ти великий самолюб, старий Буков'єне!
Онуфрій схопився з лавиці й мало не скрикнув. Видно, Фасулька таки пошкодила рогом ребро.
— Як ти сказала? — спитав, підійшовши впритул.
Тієї зими він співав їй про високий Буков'єн, на якому пас малим ягнята, і вона його так назвала. Тепер дивилася на нього знизу й мовчала. Потім вийняла руку з рукавички, торкнулась пальчиками грудей.
— Болить?
— Уже ні, — сказав, знову згадавши ту давню зиму.
— Ти кажеш, як тоді, — усміхнулась вона.
— Тоді в лісі мене знайшли твої слуги...
— Тепер я сама прийшла.
Із-за Синиць визирнуло сонце, кинуло на Чугу червоне проміння, закривавило шапки снігу на смереках. Один промінчик, у вікно ковзнувши, малиново блиснув на срібному колтку під її вухом — саме вивільнила з рукавички й другу руку і вельможним порухом розповила й скинула хустку.
— Ти уводно любила срібло.
— Воно гонорове і просте. Золото — змисливе.
— Але ж ти — золота?
Вона усміхнулась і притулила палець до його уст.
Онуфрій обережно взяв її долоню в свою, торкнув шкарубкою пучкою перстень-змійку.
— Той самий, що тоді загубила?
— Недавно знайшла. По стількох роках... Але сядь, тобі тяжко!
Сама пересіла на лавицю. Онуфрій — поруч.
— Чого ти не прийшла сьогоднішньою? Я видів тебе вліті, ти все така ж... така...
— Кажи просто — файна! Адже ж файна?
Не віддповідаючи, провів долонею по шовковому волоссю, торкнувся білої шиї.
— Теперішня — не зовсім я, — сказала вона. — Я — це лиш та, яку ти любив.
— А чому — сьогодні?
— Бо це сьогодні до тебе вернулася твоя найдорожча зима.
У печі вже геть вигасло. Онуфрій хотів звестися, аби вкинути на грань трісок, щоб таки напалити в хатчині, але вона спинила його:
— Не треба!
— Чому?
— Так ліпше буде.
— Але ж ти замерзнеш!
— Ти знаєш, що — ні. Посидимо. У нас небагато часу.
— Мені завжди його з тобою не ставало. А найдужче, коли дозволяла себе любити. І лиш тої зими я довідався, як можеш ти любити.
— Хочеш пізнати ще раз?
Олені на рукавичках, що лежали тепер між ними на лавці, набули темновї бурякової барви.
Онуфрій мовчки кивнув.
— То лягай!
Він похилився набік, але вона обережно вклала його на лавиці горілиць, розстебнула кептар і, просунувши під сорочку долоню, притулила до грудей.
— Як тоді, — прошепотів Онуфрій,
— Як тоді.
— Скажи, Княгинько!..
— Що, Буков'єне?
— Ти мене тоді любила, бо пожаліла?
— Буков'єне! Чоловіки дурні і нічого ніколи не знають. Спи!

Щойно підстаршина приніс до Онуфрієвого обійстя звістку, що офіцер переказився й не заявив до польового суду, а потім його взагалі відкликали кудись далеко в тил, слугу одразу послали на Чугу замінити ґазду в зимарці. Ще на підході до неї слуга почув, як з голодним відчаєм реве у стайні худоба, а з порога хатчини на нього війнуло холодом неопаленого житла.

Коли війт і військовий лікар ступили крізь східну браму на подвір'я, під західною, коло дровітня, разом підвелись і мовчки привіталися до них два сиві, аж білі, діди з люльками в руках. Пахнувши синім і ніби твердим на морозі димом, так само разом знову сіли на свіжостругані дошки.
— Забрала война хлопів, мусять діди робити деревище, — сказав війт.
— Дєрєвіщє — гроб? — спитав лікар.
— Йо, трумна.

Онуфрій лежав уже на домашній лаві.
— Як живий, — шепотілося жіноцтво, якого була повна хата.
— Що хочете, був у холоді...
— Зато й такий файний.
Побіжно оглянувши для порядку тіло, лікар помітив, як щось блиснуло в затиснутому п'ястуку покійника. Розвівши пальці, забрав і, запитливо глянувши на війта, подав йому. Війт обернувся було до когось із домашніх, але щось подумав собі і вклав знахідку в кишеньку Онуфрієвого кептаря.

Власниця маєтку під Синицями, багачка і писана, хоч і в поважних літах, красуня, прозвана ще в юності Княгинею, від самого Різдва заперлася у своєму покої і пускала до себе лише сестрінку-підлітка, яку вдочерила. Через неї рядила слугами і навіть говорила з інтендантами-москалями, які вже двічі навідувались по сіно для коней.
Коли дівча надвечір увійшло до покою, Княгиня сиділа за столом, висипавши перед собою на скатерть коралі і срібло з різьбленої ракви.
Мала підійшла, цікавим оком глянула на стіл і вражено спитала:
— Що — перстень-гадючка? Знову пропав?
Княгиня потерла пальцями скроні, потім глянула на дівчину:
— Що чути в селі?
— Онуфрій умер. Той, що під Буков'єном. Кажуть...
Княгиня махнула рукою:
— Не треба, я знаю. Він умер ще в суботу.
А вловивши настрашений і здивований погляд дівчиська, відвела очі й кивнула на миску з водою і недогарок свічі у кінці лавиці:
— Прибери то! Воду винеси через хадні двері й вилий під явором.

Армія Брусилова стояла в Чорногорі до квітня, до великого відступу.

portyak_noveli2.jpg (450.56 Kb)
ЦВІТЕ ЯСНИЙ…

Штефан дивився на людське тирловисько і нехитро думав собі, що от... усі ці войни, революції, всі світові завірюхи проминають, а ярмарок — неперебутний. Вічний... Штефан був у січових стрільцях, воював і на Великій Україні — боронив Київ, потім відступав до Проскурова, перебув табори в Румунії і Польщі — і скрізь, щойно втихали бої, люд збирався на торжища, хто — аби вижити, інший — побільше на біді урвати, але то було, як казав якийсь, саме життя. Нервові, несамовиті були ті базари, як і світ довкола.
Тепер — ні. Тепер уже ярмарок спокійніший. Бо що? — Все відшуміло. Відшуміла й Україна. Велика тепер під червоним москалем, а нас тут, думав далі Штефан, віддали на польську поталу... Та чи й усім те аж так болить? Щось дуже скоро притрамбувалося...
Враз відчув, що Анна не ступає за ним уздовж ряду. Завжди так... Навіть якщо не бачить, одразу знає, коли її не стає поруч. Озирнувшись, заздрів Анну коло рундучка з коралями, зґардами й бранзолєтками. Вид продавця, меткоокого цигана, не гарантував, що товар без підробок, але Штефан був спокійний — вона добре на тому знається.
З-під гордо завитої у високі ґуші турецької хустки вибилося й звабливо лягло на білу шию золоте пасмо волосся.
Анна перехопила його погляд, потім ще озирнулася... Штефан усе не відводив очей.
Недбалим рухом поклала намисто й підійшла.
— Кажи! — сказала з усміхом.
— До лиця тобі... У фустці ... Сто раз уже казав.
— Кажи-кажи, не бійси! Цего жінці не буває забагато.
І тут же, показавши на ярмарок, спитала:
— Чого так?.. Ще недавно — такий здвиг, усі заодно, а тепер… Ніби ні крові, ні кривди!..
Штефан глянув здивовано — сам про це думав:
— Може, це спасення від болю? Загоїтси душа — народ знову здойме голову.
Рушили далі між рядами. Здавалося, народ виніс усе набу¬те і нароблене. Винесли свій виріб косівські і пістинські гончарі, яворівські різьбарі, боднарі з Річки. І Космач тут, з ліжниками і кептарями... Все ловилося очей, сміялося, просилося в руки, але Штефан з Анною вже скупилися і тепер просто ходили, обзирали.
— Штефа, — торкнула його за лікоть Анна, — а дивиси, липа!
За ярмарком, над рікою, росли в ряд високі тополі, а між ними, якраз посередині, розлога липа.
— Йдім, я нарву цвіту, саме пора. Бо де в Устєріках найду?
За рядами аж до ріки проліг широкий луг, на ньому торгу¬вали худобою, а скраю коломийські броварі виставили бочки з пивом. Якраз «убили» бочку, і то не дуже вдало — пінисте віяло бризнуло з-під чопа, зринув веселий галас... Анна пиво недолюб¬лювала, але що Штефанові забаглося, підійшли разом. Узяв собі гальбу, а їй маленький погарчик.
Над лугом переткався галас. Тривожний – худоби і збуджений людський. Теж, відзначив про себе Штефан, уже стала, багата торговиця. Вже ніхто – за встид! – не виведе ребристу шкапу чи охлялу корову. Он аж вилискують боками сиві мадярські бики, а свині на возах кругліші, ніж довгі...
Коли допили пиво й рушили, поблизу раптом загарцював огир. Анна злякано притулилася до Штефана, він узяв її за руку.
Так і йшли до ріки, побравшись за руки. Як дітваки, подумав Штефан, але руку Аннину не випустив. Йому так було добре.
Галуззя зі цвітом опускалося місцями до людського зросту, Штефан лише трохи пригинав його і притримував, Анна рвала обіруч, тож за хвилю-другу вже була повна запаска.
— Доста, — сказала. — Кілько мені треба?!
Штефанові шкода було покидати цей зарінок, де з одного боку плюскотіли дрібні хвильки Рибниці, а з протилежного хлюпав гомін торговиці. Міська гора біліла проти сонця над Косовом кам'янистими ребрами, а дух липи сплівся з гіркуватим запахом любистку. Любистком пахло Аннине волосся.

Коли в Коломиї стрільцям-новобранцям уже скомандували всідатися у вагони, Штефан раптом обернувся й побачив Анну в кінці перону. Бігла зі збитою на плечі оцією самою хусткою, кричав щось люто ройовий, але Штефан також біг Анні назустріч, а як упала йому на груди, він до запамороки вбирав дух любистку й таки проніс його в собі крізь роки — вчував і в шанцях, і на мар¬шах, і серед морозяного січневого Києва. Тепер знову, як тоді на пероні, торкнувся губами завитих кучериків, що вибилися з-під хустки, глибоко вдихнув, Анна ж так само притулилася до нього й сказала:
— Я тоді запалила коня. Тою гонитвою...
Штефан вдячно поцілував її в кучерик на скроні.

Вже не зупиняючись, перейшли назад через луг і ярмарко¬вий майдан, а на самому виході, де торгували садовими квітами і вазонами, їх перепинила молода жидівочка. Вона вмить — по кептарях, вишиттю, по Анниних запасках і Штефановій крисані — впізнала, що вони «згори», з-над Чорного Черемоша і, здібна до всякої імітації, прудко залопотіла по-жаб'ївському:
— Йой, солоденькі! Така з вас файна пара... Купіть вазончики!
Розкішні червоні косиці кучерявились довкруж малень¬ких квіточок усередині. Квіточка в квітці! Тримаючи горщик у простягнутих руках, квіткарка зумисне ним ледь похитувала, червоні шовкові пелюстки тремко ворушилися довкола жовтих осердь.
— Що то є? — зупинилася коло них якась міщанка.
— Поінсеція, прошу пані. Віфлеємська зірка, — пояснила квіткарка, а що та пішла собі далі, знову звернулася до Анни:
— Бігме, ґаздинько, вам у хаті від неї розвидниться. Будете мати, — вже до Штефана, — два цвітки у світлиці.
Анна легенько торкнулась пальцями Штефанової руки й рушила далі. «Цвіте мій, цвіте ясний!..» — подумки повторював ІІІтефан, ідучи за нею. Зринуло звідкілясь у пам'яті й не попускалося.

Запряжений паровицею віз стояв коло крамниці. Слуга-фірман, вже під вусом парубчачок, розважав неподалік двох міських дівчат. Чи то веселе їм щось розповідав, а чи просто поті¬шалися з сільського хлопця — припадали одна до одної і хихотіли. Побачивши Анну і Штефана, він умить замовк і побіг відв'язувати коней з припону.
Дівчата, не приховуючи захвату, провели очима вродливу гуцулку.
Штефан постояв, подивився вслід, аж доки віз, проторохтівши бруком, зник з очей, і подався до шинку за рогом.
Там на Штефана чекали його коні.

portyak_noveli3.jpg (454.18 Kb) ..
Korali.info (Коралі.інфо): краще україномовне жіноче видання.
© Korali.info 2015 — 2021.