Катерина Девдера – поетка, лауреатка заохочувальної премії на літературному конкурсі «Смолоскип», гран-прі «Молодої Республіки Поетів». Народилась 1990 року на Вінниччині. Авторка книжок «Співприсутність» (2011), «Літери і стихії» (2015). Перекладає з польської, іспанської поезії. Досліджує творчість Олега Лишеги.
*** Хтось у мені каже, що за тобою скучив. І що мені не байдуже чи ти є, чи нема. В школі любові – ми двоє невмілих учнів, Правда, й невмілі вчаться чогось однак. Вчаться чекати крізь зливи і завірюхи. Вчаться писати довгі листи про все. Вчаться слухати одне одного і не рухатись, Боячись ніжності, що поміж них росте. Вчаться бути спудеями мандрівними, У країні любові, країні болю, Вчаться кохати з римою і без рими, Вчаться бути ніким, щоб стати собою. Вчаться думати: що́ я сьогодні можу Дати йому чи їй, щоб цей довгий шлях Серед повітря ствердлого від морозу Став хоча б трохи м’якшим? Вчаться вірити. Вчаться ростити крила Після різких падінь з чудесних висот. Вчаться любити так, ніби не любили Досі. І ніби їм не боліло сотню Тисяч разів. Ніби їх не було розбито й заново склеєно скотчем чи ПВА. Хтось у мені не може без тебе жити. Хтось у мені записує ці слова.
*** Не боюся вигнання. Боюся, що ми не разом Переходимо темряву – кожен із нас – свою. І не знаю, чи упізнаю тебе з часом, Коли навіть себе буває не впізнаю. Перевтомлені, сповнені гіркоти, Не готові прощати або любити, Ми ще маримо горами, прагнемо висоти Й вітру. І на різних кінцях пустелі нам сняться сни Однакові, неначе дві краплі води. Ніби хтось нас любив і ми говорили з ним Під горіхом гінким, зеленим і молодим. Прокидаємось вранці у холоді й пустоті. Наші вікна виходять в небо, а небо – сиве. І старий, ніби світ, сумний, мовчазний горіх Вперто б’ється до шиби.
Читайте також: 20 віршів та пісень про маму
*** Мій-не-мій. І добре, що так. Не мати нічого свого, навіть коханого. Тримати в долонях тонкі довгостеблі маки. Дивитись, як вони в’януть. Перша пелюстка впала. «Любить», – кажу. Друга пелюстка – рана моя глибока. Третя обпече палець. Четверта – душу. П’ята – дарує спокій. «Любить – не – Любить». Маки – це не рум’янок. Вирослі з серця, червоні, як шал, як лють. «Любить – не – любить». Колись буде інший ранок. Мла опаде. Він прийде і скаже, що любить.
. .
*** Люблю тебе. Прости, що так невміло, Немов крізь ґрати руку подаю. Ще сніг лежить. Ще біло-біло-біло Над річкою. Люблю тебе. Прости, що я нічого Не принесла, крім аркушів і ві́ршів. Моя любов – стривожена й убога, Ти вартий більшої. Люблю тебе. Назавтра крига зрушить – Навчить мене мистецтву воскресати. Люблю тебе. Нарешті маю мужність – Сказати.
*** Не відпускай мене до весни. В зимі – побудемо разом. Аж поки сніг потоком рясним гайне і зникне у брамах часу. Ти маєш владу. Я маю теж. Усе, що сталось – обом. Мене ніколи так не бентежив ніхто ні сміхом, ні поглядом. Не відпускай мене. Не боюсь при тобі все прожити до дна. І не біда, що скоро весна, тут сніг, де ми, я закутуюсь У давні хутра, у горностай. Я – королева. Невже не знав? Мене ніхто ще так не тримав, ніхто не грав ще такого блюзу. Я залишилася б. Залишу́сь! І ти стоїш, а хотів іти. А я хотіла би вирости При тобі кимось таким, як плющ.
*** Ні, я не вірю у принца з казки, я вірю в тебе. В хлопця з плоті й крові, що завдає болю. Любить, ненавидить, прагне ніжності, гребує Ніжністю, є не сіллю землі – сіллю солі. Вірю в тебе, бо ми однієї крові, як брат і сестра, як ліва рука й права. Не хочу розмов, та палко прагну любові й відваги казати правду, бо ліпша правда, ніж ввічливість прохолодна, гладка галантність краваток шовкових, метеликів на манішці. Не вірячи в принца з казки, вірю в романтику, в життя яскравіше за всі – мої і твої – вірші.
*** Найгарніше, що в тебе є – це твої руки, Лагідні руки лемка, гу́цула чи кого? Поки говориш, пальцями в такт пристукуєш, ніби танцем є кожне твоє слово. Я дивлюсь на них і стає гаряче, І стає солодко і бентежно, В тебе з долонь визбирую обережно Афини, Що росли Над дикою стежкою. Ти такий красивий аж боляче.
*** Кажеш: «люблю». Заплющую очі й бачу гори. Знаєш, «люблю» – це не слово, а дика вершина. Кажеш: «люблю». І відлунням тобі повторюю: «сильно-сильно». Зовсім не знаю, що завтра станеться з нами. Мапи загублено. Ніч між сивеньких буків. Можна зійти у села з афинярами, Або до водоспаду вийти на гуркіт. ..Темно. Прикрась мене зорями й світляками. Зимно. Мені потрібне твоє тепло!.. Кажеш: «люблю». І спрагла бачу під каменем – джерело.
*** У цьому саду знайди мене у траві. Я хочу знайтись, як втрачений срібний ключ. Як літера невідомого алфавіту, Як вчителю – учень. Візьми у долоні, тули до щоки і вуст, Неначе пташа тремтливе, горобеня. Зігрій мене так, як найліпші мрії – не гріють. Як гріє хіба домівка, або рідня. Нехай настане наша добра пора Знайтися і не згубитись удалині. Знайди мене, як знаходять афини в горах. Як зірку в небі знаходять, Коли ніч.
*** Хай би ця любов була морем – Без берегів і дна. Хай би ця любов була Морем – яке тривожить тебе у снах. Хай би ця любов була морем – Що переходить ув океан, Хвилі любові брижаться паравоном. Тьмаві глибини – незвідана таїна. Хай би ця любов була морем Без берегів і дна. Хай моря вода солона буде солодка все ж. Хай мапи не допоможуть, срібні компаси теж. Хай ми пливемо довго, довше за все життя. Хай би ця любов була морем, Amore – не має кінця.
