Катерина Девдера – поетка, лауреатка заохочувальної премії на літературному конкурсі «Смолоскип», гран-прі «Молодої Республіки Поетів». Народилась 1990 року на Вінниччині. Авторка книжок «Співприсутність» (2011), «Літери і стихії» (2015). Перекладає з польської, іспанської поезії. Досліджує творчість Олега Лишеги.
***
Хтось у мені каже, що за тобою скучив.
І що мені не байдуже чи ти є, чи нема.
В школі любові – ми двоє невмілих учнів,
Правда, й невмілі вчаться чогось однак.
Вчаться чекати крізь зливи і завірюхи.
Вчаться писати довгі листи про все.
Вчаться слухати одне одного і не рухатись,
Боячись ніжності, що поміж них росте.
Вчаться бути спудеями мандрівними,
У країні любові, країні болю,
Вчаться кохати з римою і без рими,
Вчаться бути ніким, щоб стати собою.
Вчаться думати: що́ я сьогодні можу
Дати йому чи їй, щоб цей довгий шлях
Серед повітря ствердлого від морозу
Став хоча б трохи м’якшим?
Вчаться вірити. Вчаться ростити крила
Після різких падінь з чудесних висот.
Вчаться любити так, ніби не любили
Досі.
І ніби їм не боліло сотню
Тисяч разів.
Ніби їх не було розбито
й заново склеєно скотчем чи ПВА.
Хтось у мені не може без тебе жити.
Хтось у мені записує ці слова.
***
Не боюся вигнання. Боюся, що ми не разом
Переходимо темряву – кожен із нас –
свою.
І не знаю, чи упізнаю тебе з часом,
Коли навіть себе буває не впізнаю.
Перевтомлені, сповнені гіркоти,
Не готові прощати або любити,
Ми ще маримо горами,
прагнемо висоти
Й вітру.
І на різних кінцях пустелі нам сняться сни
Однакові, неначе дві краплі води.
Ніби хтось нас любив і ми говорили з ним
Під горіхом гінким, зеленим і молодим.
Прокидаємось вранці у холоді й пустоті.
Наші вікна виходять в небо, а небо – сиве.
І старий, ніби світ, сумний,
мовчазний горіх
Вперто б’ється до шиби.
Цікаве відео на нашому каналі: Листівка на День матері з фетру
***
Мій-не-мій. І добре, що так.
Не мати нічого свого, навіть коханого.
Тримати в долонях тонкі довгостеблі маки.
Дивитись, як вони в’януть.
Перша пелюстка впала. «Любить», – кажу.
Друга пелюстка – рана моя глибока.
Третя обпече палець. Четверта – душу.
П’ята – дарує спокій.
«Любить – не – Любить». Маки – це не рум’янок.
Вирослі з серця, червоні, як шал, як лють.
«Любить – не – любить». Колись буде інший ранок.
Мла опаде.
Він прийде і скаже, що любить.
.
.
***
Люблю тебе. Прости, що так невміло,
Немов крізь ґрати руку подаю.
Ще сніг лежить. Ще біло-біло-біло
Над річкою.
Люблю тебе. Прости, що я нічого
Не принесла, крім аркушів і ві́ршів.
Моя любов – стривожена й убога,
Ти вартий більшої.
Люблю тебе. Назавтра крига зрушить –
Навчить мене мистецтву воскресати.
Люблю тебе. Нарешті маю мужність –
Сказати.
***
Не відпускай мене до весни. В зимі – побудемо разом.
Аж поки сніг потоком рясним гайне і зникне у брамах часу.
Ти маєш владу. Я маю теж. Усе, що сталось – обом.
Мене ніколи так не бентежив ніхто ні сміхом, ні поглядом.
Не відпускай мене. Не боюсь при тобі все прожити до дна.
І не біда, що скоро весна, тут сніг, де ми, я закутуюсь
У давні хутра, у горностай.
Я – королева. Невже не знав?
Мене ніхто ще так не тримав, ніхто не грав ще такого блюзу.
Я залишилася б. Залишу́сь! І ти стоїш, а хотів іти.
А я хотіла би вирости
При тобі кимось таким,
як плющ.
***
Ні, я не вірю у принца з казки, я вірю в тебе.
В хлопця з плоті й крові, що завдає болю.
Любить, ненавидить, прагне ніжності, гребує
Ніжністю,
є не сіллю землі – сіллю солі.
Вірю в тебе, бо ми однієї крові,
як брат і сестра, як ліва рука й права.
Не хочу розмов, та палко прагну любові
й відваги казати правду,
бо ліпша правда,
ніж ввічливість прохолодна, гладка галантність
краваток шовкових, метеликів на манішці.
Не вірячи в принца з казки, вірю в романтику,
в життя яскравіше за всі –
мої і твої –
вірші.
***
Найгарніше, що в тебе є – це твої руки,
Лагідні руки лемка, гу́цула чи кого?
Поки говориш, пальцями в такт пристукуєш,
ніби танцем є кожне твоє слово.
Я дивлюсь на них і стає гаряче,
І стає солодко і бентежно,
В тебе з долонь визбирую обережно
Афини,
Що росли
Над дикою стежкою.
Ти такий красивий аж боляче.
***
Кажеш: «люблю». Заплющую очі й бачу гори.
Знаєш, «люблю» – це не слово, а дика вершина.
Кажеш: «люблю».
І відлунням тобі повторюю:
«сильно-сильно».
Зовсім не знаю, що завтра станеться з нами.
Мапи загублено. Ніч між сивеньких буків.
Можна зійти у села з афинярами,
Або до водоспаду вийти на гуркіт.
..Темно.
Прикрась мене зорями й світляками.
Зимно.
Мені потрібне твоє тепло!..
Кажеш: «люблю».
І спрагла
бачу під каменем –
джерело.
***
У цьому саду знайди мене у траві.
Я хочу знайтись, як втрачений срібний ключ.
Як літера невідомого алфавіту,
Як вчителю – учень.
Візьми у долоні, тули до щоки і вуст,
Неначе пташа тремтливе, горобеня.
Зігрій мене так, як найліпші мрії – не гріють.
Як гріє хіба домівка, або рідня.
Нехай настане наша добра пора
Знайтися і не згубитись удалині.
Знайди мене, як знаходять афини в горах.
Як зірку в небі знаходять,
Коли ніч.
***
Хай би ця любов була морем –
Без берегів і дна.
Хай би ця любов була
Морем – яке тривожить тебе у снах.
Хай би ця любов була морем –
Що переходить ув океан,
Хвилі любові брижаться паравоном.
Тьмаві глибини – незвідана таїна.
Хай би ця любов була морем
Без берегів і дна.
Хай моря вода солона буде солодка все ж.
Хай мапи не допоможуть, срібні компаси теж.
Хай ми пливемо довго, довше за все життя.
Хай би ця любов була морем,
Amore – не має кінця.