Поезії Лілії Батюк-Нечипоренко

Поезії Лілії Батюк-Нечипоренко

nechiporenko.jpg (55.56 Kb)

Лілія Батюк-Нечипоренко - лауреатка Фестивалю «Мі–Сі–Соль» 2014 р. у номінації «Найкращий вірш», дипломантка 20–го Міжнародного фестивалю бардівської (авторської) пісні «Славутич–2015» в номінації «автор віршів». У 2015 році отримала першу премію VIII Всеукраїнського фестивалю поезії «Підкова Пегаса» (2015). Дипломантка XXVIII міжнародного фестивалю авторської пісні та співаної поезії «Булат» 2016 р. в номінації «поет». У 2017 році отримала диплом І–го ступеню музично–поетичного фестивалю «Ірпінський Парнас» у номінації «Релігійна лірика».

Видані книги: Збірка «Жіночності п'янке бордо» - ПрАТ «Миронівська друкарня», 2014 - 176 с. ISBN 978-966-2428-52-0
Збірка «Не відміряна міра» - ПрАТ «Миронівська друкарня», 2017 - 200 с. ISBN 978-966-2428-72-8

Придбати збірки можна за посиланням: https://docs.google.com/forms/d/e/1FAIpQLScUFcbez7bZFJxcou5EjdeLf6s2kv3CZBEg0wsEh1AppNdtGA/viewform

[p]Рудоволоса

Уже осінні і хмари, й небо,
Думки осінні, і квіти, й кава.
Зів'яле сонце блукає в вітах -
Ховає нишком своє проміння.

Покличе вітер: «Біжімо швидше
Шукати в лісі красуню-осінь,
І дослухатись, як листя пада,
І дочуватись, як листя пахне».

Листочок кожен згрібаю в душу,
Неначе справжній крадій монети.
Моїй жадобі радіє осінь
І тягне далі у серце лісу.

Чи буде біло, чи буде сіро -
Зима пото́му уже не вадить:
Мене зігріє яскравий спомин
Як бешкетує рудоволоса.


***

Дай-но фарби, пензлі, білий ватман:
Літні трави хочу змалювати,
Стиглий серпень, яблуко і грушу…

Нащо жовтень заповзає в душу?

Може і не винний в тому серпень,
Що від падолисту спомин терпне,
І блукає, й губиться в багрянці,
В волохатій паморозі вранці.

Як давно не чути спів синиці…
Золотава осінь…
Сниться, сниться…

Цікаве відео на нашому каналі: Листівка на День матері з фетру

Не відділяй

«Вони покохали», «Вони одружилися» -
це тільки початок, а не щасливий кінець.
«Стали жити-поживати і добра наживати» -
це продовження.
Не відділяй.
Себе від справи, яку ти робиш,
від їжі, яку їси,
від сексу, яким займаєшся,
від любові яку ти….
Немає слова.
Пасивна форма по відношенню до любові
створює ілюзію, ніби вона живе сама по собі.
Кажуть:
«Любов живе в мені», - ніби намагаючись
перекласти всю відповідальність за те,
що відбувається, на неї - на любов.
І тільки дехто знає (ці не кажуть, тихенько мовчать),
що вони живуть у любові.
Вони її творять, напувають, годують, доглядають…
Вони знають, що любов прийшла
(але ж ти чекав і був готовий)
і залишилась (зберіг),
і живе (бережеш далі).
Кажуть «живе у серці»,
але це тоді, коли ти її живиш.
Тоді вона живе і живить тебе.
Кажуть «померла»,
але це тоді, коли ти її позбувся
(не зберіг, не зумів, не захотів),
а не вона позбулася тебе.
Вона просто не вміє.
Не можна подивитися на жінку
чи на чоловіка
і змусити себе закохатися.
Але можна дивитися на всіх з цікавістю,
пізнаючи інший космос,
і закохатися внаслідок цього пізнання.
Чи ваша кохана - прочитана книга?
Чи це - космос,
кордонів якого ви не шукаєте,
але, як справжній слідопит,
рухаєтеся далі і далі,
занурюючись у почуття глибше і глибше?
Не відділяй
Любові від своїх дій…
Себе від любові…

***

Я знову їду…
До твоїх безсонь,
Твоїх очей,
Долонь твоїх гарячих,
До снів твоїх
І до сріблястих скронь,
До сподівань
І мрій твоїх юначих.

В навушниках мелодія ця
Чи…
Можливо я звучу,
А світ підслухав?
Я засинаю…
А дорога мчить,
Щось шелестить,
Співа мені на вухо.

У шурхіт шин,
У стукання коліс,
У гул крила
Оця сховалась відстань.
Я їду
Крізь весну і осінь.
Скрізь
Мене чекаєш ти:
Полями й лісом,

Річками й морем,
Вулицями міст,
Таким близьким-далеким небокраєм…
Сьогодні я, а завтра ти – мій гість,
Між нами (берегами) дивний міст,
Ні, тут я не шукаю сенс і зміст…
Я їду.
Бо любов уже чекає.

Чужа казка

Спілкуються вдосталь, та серце волає: "Ще!"
Мов жадібний (в пору гусені) шовкопряд.
Короткі листи наповнятимуть душу вщент,
Розмова між ними - омріяний зорепад.

І зустрічі кокон зігріє його єство:
Шовковою ниткою - ніжних обіймів шал.
Вона - вже метелик. Розправить своє крило,
Летить і летить, обминає грозу і шквал.




З дитинства (я знаю) не вірила в казку ти,
Що стане єдиним розділений андрогін.
Та вкотре так вчасно надходять його листи
Й дзвінки телефонні - дивуєшся навздогін.

Ти ще сумніваєшся: вірити в це чи ні?
Так гарно зоріє щасливе твоє лице.
Це щастя, ця віра потрібні чомусь мені,
Я також, напевно, шукаю яйце-райце.

***

Від голосу твого
Бринить моя душа,
Від погляду твого
В легенях мліє подих,
Від дотику – п’янить
Весняний серця шал,
А від тепла долонь –
Щемка́ довіра й подив.

Гово́риться про все...
Годину чи й добу.
З незвіданих причин
Мій сумнів тане, тане.
Не хочеться ховати
Радість чи журбу:
В твоїх очах мій світ.
І я.
Лиш я.
Жадана!

Я уповільню крок,
Щоб зупинити мить,
Щоб випити
Ущент
Розбурхану жіночність.
То слабкістю вона,
То силою п’янить.
Скрипковий елемент
Мелодій дня і ночі.

nechiporenko2.jpg (24.96 Kb)

Не той справжній чоловік, який бореться з драконом за тебе,
а той, який разом з тобою, коли дракон саме ти!
(вислів з інтернету)

Твоїх драконів полчища численні
(непевності, сум’яття і страхи)
Тебе діймають хибами щоденно,
Кепкуючи: із кількості гріхів,

З самотності, що розпинає ночі,
Із успіхів, досягнень і невдач,
Із спогадів чи здогадок пророчих,
Із мрій...
За все шпиняють. І хоч плач,

Хоч смійся... Їм нема до того діла.
Твої дракони критикують все:
Що одягла і що сьогодні їла,
Що викинула, що в душі несеш.

І навіть...
І навіть зазіхають на кохання!
Вони!
Твою!
Оцінюють!
Любов!
І розпікають звечора і зрання,
Що він не так чи не туди пішов.

Буває, роздраконять до нестями...
Щоб їх перебороти, ти сама
Стаєш драконом (іклами-чуттями),
Бо порятунку іншого нема.

І вже полюєш ти своїх драконів,
І не даєш їм шансу утекти…

Дракон в тобі - для когось перепона,
А хтось до тебе звів уже мости,

А хтось не побоявся дня і ночі,
Пройшов з тобою кожен рубікон.
Цінуй того, хто поряд (не відскочив)
У мить оту, як ти сама - дракон.

***

Будь моїм білим… чи там
Сірим віршем, чи чорним…
Стежкою світлою в храм...
В штилі мріяним штормом...

В небі веселками будь,
Чи у до́лях – плугами
Де не доорано нудь,
Що росте під ногами.

Бито сім раз. Нас обох.
Та ні разу не вбито:
Ми не ховались у льох
Від життєвого мита.

Спрагу тамують дощі,
Дбало зібрані вітром.
Вірші писались вночі,
Не доконані світом.


***

Я тебе на долонях дарую тобі – бери!
Віддзеркалюючи кожну тріщинку,
кожен штрих,
Мов свічадо відверте: не знизу і не згори:
Я з тобою на рівних - на рівні очей твоїх.

Заперечиш мене, а спростуєш лише себе:
Я - не янгол, не демон.
Ти сам можеш збутись крил.
Ми існуємо в просторі, де вгорі голубе,
Де погін визначає і розмір, і кут вітрил…

Хочеш змісту? - Бери!
Адже в світі його - за край!
Хочеш сенсу - Твій вибір!
Шукай хоч усе життя.
Лиш на інших людей, ніби зверху, не поглядай,
Бо на крилах гордині не вверх, а униз летять.

Я тебе на долонях дарую тобі – бери!
Ти свічадом відвертим покажеш мені мене.
Ми з тобою нарівні: не знизу і не згори,
А між нами минуле, що більше не обмине.

***

Не підведи, не обійди –
Тобою тішуся й радію.
Окрай стоячої води
Згасають паростки надії.

Тугими краплями дощу
Постукай тихо у віконня.
Якщо тебе не буду чуть –
Зігрій обіймами осоння.

Як не побачу я тебе –
Достигни в гроні винограду
Спекотним сонцем. Чи з небес
Впади на землю гулко градом.

Розтань снігами навесні,
Льодами звітрено пошерхни,
Осіннім листям провісним
Зашелести. Чи по поверхні

Річок пливи поміж хмарин
Сузір’ями і поплавками…
В долоню росами збери
Мене… Що нітилась так само.

***

Коли він вітер -
він хапає осінню гілку обома руками,
трусить її: «Не спи! Не спи! Не спи!»

А вона не може не спати, бо скоро зима,
і не може нічого сказати, бо вже дуже сонна,
тільки тихо, мов сльози, губить останнє листя.

Коли він вітер - він радісно підлітає до неї навесні, хапає в обійми,
лапає грубими долонями пелюстки, перетворюючи білу кипінь на пустоцвіт:
«Привіт! Привіт! Привіт!»

А вона злякано губить цноту,
не встигаючи навіть оговтатись,
щоб щось йому сказати, такому навіженому.

Коли він вітер...


вона сахається, відвертається від нього,
така ж холодна і пуста, як і він сам.

Коли він вітерець - він тихо шурхотить її осіннім листям
і вона вдячно слухає його казки,
бо з ними не так страшно засинати.

Коли він вітерець - він ніжно пестить її пелюстки
і розносить весняні пахощі її цвіту до кожної бджоли,
а потім бавиться сережками, що вона вдягає після цвітіння.

Коли він вітерець... вона підставляє йому спітніле лице,
розпашілі груди, дозволяє йому бути настільки близько,
що вже й не розбереш, де він, де вона.

Його дужа сила потрібна не їй – вона потрібна вітрякам.
Його дурість не потрібна нікому.

Не будь вітром з нею, настирним і швидким. Будь ніжним.
Не доводь їй свою силу: вона і так вірить, що ти дужий.

Будь вітерцем весною, влітку, восени
і тишею взимку, коли вона спить.
Спробуй її пізнати: кожен пуп’янок, кожну квітку, кожен листочок.
І їй захочеться відкрити тобі не тільки лице, але й серце.

***

Все змінюється.

Гладшають скелі,
Вивітрюються степи.
Рухаються русла річок,
Ростуть дерева,
Тануть сніги,
Втихомирюються буревії.

Все змінюється.

І коли ти ідеш,
І коли ти стоїш,
І коли ти лежиш.

І коли тебе вже нема,
І коли тебе ще нема,
І коли ти є.

І коли ти грішиш,
І коли спокутуєш,
І коли молишся.

Все змінюється.

Щось можеш змінювати ти,
Щось може змінювати тебе,

Іноді - це на гірше,
Іноді - на краще,

Та завжди - все змінюється.

І лише Бог
Незмінно усміхається,
Незважаючи на те,
Що все бачив.

Пунктири

Я дивуюсь умінню
дивитись на Всесвіт лінійно,
Вчинок кожного вклавши у схему:
«Який ще Ікар!?
Широту з висотою заміряти!
І неодмінно,
Доконечно заміряти градуси!
Може то жар?

Або нахил не той
В точки зору…
Його - транспортиром!
І нема чого панькатись:
мірка знайдеться на всіх!»

***

Існування прямих і кривих,
що проходять пунктиром,
Дуже декого сердить...
Мене ж пробирає на сміх

Їх обмеженість куца,
Бо я тих пунктирів дослідник:
Їх малюю, стираю, малюю, стираю.
Не всі
Ширші лінії справжні.
Або вже такі необхідні…
Часом краще пунктири.

Із правом дотичним - осі.

Я асфальти люблю,
коли швидкість біжить під колеса,
А розхристаний вітер
Кепкує, радіє, струмить.
Розпочавшись пунктиром,
У лінію долі зіллється
Вісь по центру дороги
І зустрічі першої мить...

***

Заграють флейти і валторни...
Душі твоєї дощ впаде
На сухостій,
На сіре й чорне.
Тендітні паростки чудес
Пройдуть крізь груддя і асфальти,
Тонкими стрілками трави
Тобі кричатимуть: "живи!"
Забудь про бідкання і жаль той,
Що душу всотував до дна,
Коли годинник невмолимо
У безвість стрілки гнав і гнав,
І ти втрачала дні-хвилини...
Тепер у тебе дні-віки,
А миті - епопеї, віхи:
Такі вагомі, та легкі,
Неначе створені для втіхи.

Так цупко Бог тебе тримав,
Коли про це його просила,
Коли тобі було несила
Його триматись.
Ти сама
Пройшла загати із облуди,
Деінде зводячи мости.
Тепер сама з собою всюди
(бо всюди Бог) щаслива ти.

І гарно й правильно тут бути:
З цієї сторони трави.
А все прожите
В мить осмути
Тобі повторює .....
Тобі нашіптує....
До тебе молиться...
Живи!

***

Сил немає радіти...
Знайдеться співзвучний вірш:
Полиновим суцвіттям запахнуть його рядки.
Я люблю бути свідком примирень. Але скоріш,
Я люблю бути свідком тепла від Його руки.

Це минеться із віком? Я досі, немов дитя,
Щоб зростати й мудрішати - кризи шукаю кут.
А годинник тіктакає так, ніби дні - летять.
Тільки так чи не так –
я звільнюся від давніх пут.

Помирюся зі світом: він вірить тепер мені,
Помирюся з собою: повірю у себе теж.
Рахувати не буду загублені в скруті дні:
Мо’, вони - моя знахідка?
Скільки у мене меж?

Скільки б їх не було, я люблю у житті – життя,
У веселощах - сміх, у коханні люблю - любов,
А у людях - людей, про яких головне знаття,
Що усі срібняки їх не змусять до підлих змов.

***

А раптом я не жертва?
Як тоді
Приречено молитись до знемоги,
Щоб Він ішов лише мої дороги,
А не свої чалапав по воді?
А раптом я не жертва?
Що тепер?
Не квапити у долю кладовище,
Бо я не під травою поки...
Вище...
З обличчя рис моїх
Ніхто не стер.

А раптом я - це я?
А бог - це Бог.
І любить не тому, що я хороша,
Або погана.
Не за злидні й гроші,
І не за те, що досягну зірок?
Або значного не зроблю: не зможу.
Життя буденно й тихо проживу...
Як мрії запроторю у траву,
Тоді мене любити будеш, Боже?

Любитимеш...
Тому, що ти - це Ти,
А не тому, що хтось...
Чи щось там вийшло.
Любитимеш,
Бо неможливе інше.
Тому так легко вірити і йти.


nechiporenko3.jpg (34.75 Kb)

***

Заблукала у часі:
Мій день заповзає в ніч,
Ніч у день заповзає:
Їй промені – не стіна.
Мчу по швидкісній трасі
Примирень і протиріч.
Чи уже тятива я,
Чи все-таки ще струна?

Міріадами крапель
Осінній проллється дощ.
Все ще пишеться книга…
Хай скільки уже збулось -
Білий аркуш, мов скальпель
Між завтра і вчора. Що ж,
Я - і полум’я, й крига,
Чужинка й знайомий хтось.

В небі зорі відверті...
Туман осідає й пил.
Доторкається вічність
До кожного. Скільки вас,
Хтось зуміє не вмерти,
Майструючи будні з крил,
У стійку вірогідність
Ладнаючи мрії й час?

Заблукаю у часі...
Заблудиться час в мені...
Научилася – Вірю,
Повірив і в мене Бог.
Це не швидкісна траса –
Це буднів моїх вогні,
Не відміряно міру,
Не скінчено діалог.

Щастя

А щастя - осягти і не побитись
Із незнайомим і чужим млином.
І не крізь тебе хай тече - крізь сито
Напій, який не здатен буть вином.

А щастя - ненароком закохатись
У людство, що нову відкриє суть.
Та в душу хай заходять, мов у хату:
Взуття знімають, бруду не несуть.

І не благати схвалення ні в кого:
Щодня благословля невтомно sky.

А щастя
У тобі, 
А не за рогом.
Не вимикай його!
Не вимикай!

***

Доріг утоми, ходжені у снах,
Навіяні видінь нічною грою…
І щось готує доля в казанах
Для нас: то фарисеїв, то героїв.

Чи знову буде вариво на всіх,
Чи кожному наллє окремі чаші
Намішаного з прикростей і втіх,
Вина і гущі, цілого і кваші?

Час розмалює зморшками чоло
Але сьогодні - це іще не пізно...
Орнаментом чудни́м добро і зло
На п’яльцях дня, у хрестиках, наскрізно.

Співай слова любові,
Чи чекань
Монетами з незвіданого сплаву…
А щастя без обмежень, без чекань…
Бо просто літо… 
Просто пахнуть трави.

***

Нічого ти з часом не зробиш.
Не пришвидшиш і не уповільниш.
Єдине, що тобі під силу: наповнити його таким змістом, щоб жодна мить не промайнула марно.

Нічого ти з шансом не зробиш.
Він або випаде, або ні.
Єдине, що тобі під силу: відкрити свій мозок новому,
щоб випадок міг легко перетворитися на шанс.

Нічого ти з коханням не зробиш.
Воно або зустрінеться на твоєму шляху, або ні.
Єдине, що тобі під силу: любити.
Себе, близьких, рідних, друзів, справу, життя...
Щоб кохання зацікавилось: як це, бути любленим тобою?

Нічого ти з життям не зробиш:
Не ти обирав, коли прийти, і не тобі обирати, коли піти.
Але дай собі шанс: проживи своє життя щасливо,
з любов'ю, смакуючи кожну мить.
Хто знає, може йому захочеться побути з тобою якнайдовше,
а потім повернутися до тебе ще...

Korali.info (Коралі.інфо): краще україномовне жіноче видання.
© Korali.info 2015 — 2019.