Свято літнього сонця Купала відзначають не в липні, на Різдво Івана Хрестителя, а в час літнього сонцевороту, коли день найдовший, а трави – найпахучіші.
Традиційне свято прадавніх українців, яке відзначали вночі перед Івановим днем 24 червня за старим стилем, тепер прив’язують до сонцевороту 21 червня, а у високосний рік — 20 червня. Основною метою свята є очищення вогнем та водою.
Пов’язують це свято з літнім язичницьким божеством Купалою. Однак, пізніше християнське трактування подає відомості про те, що Іван Хреститель буквально перекладається як «купатель, занурювач». З часів християнства у народі його звали Іваном Купалою чи Купайлою. Тому, з одного боку, саме цьому має бути зобов’язана поява епітету «Купала», «Купайла» — як переклад «Хреститель», а, з іншого боку, назва свята пізніше була переосмислена народною етимологією та пов’язана з ритуальними купаннями в річках під час цього свята.
Головні прадавні персонажі свята – Купало та Марена, які уособлюють чоловіче (сонячне) і жіноче (водяне) божества. Ці дві дійові особи обираються хлопцями та дівчатами або виготовляються як опудала. Поєднує їх гілка верби — Купайлиця.
В цей час рослини набирають чарівних, лікувальних та цілющих властивостей. Кажуть, що лише в Купальську ніч на папороті, серед ночі розцвітає чарівна вогняна квітка щастя – кочедижник, яку ще називають перуновим вогнецвітом чи вовчою ягодою. Хто її зірве, той усе на світі знатиме, дістане без труднощів усі скарби, матиме чудодійну силу робити все тією рукою, яка зірвала Квітку щастя.
Хоч значна частина дослідників-фольклористів схиляється до думки, що цвіт папороті – це алегорія. Тобто, всього лиш поетичний образ, який так тішить молодих. Насправді в час літнього сонцевороту для тих, хто збирався на ігрища, найбільше було думок про парування і зачаття нового життя. Саме тому юнаки і юнки розпалювали вогнища, плели віночки, стрибали через них, тримаючись за руки і потім купались у річці.
Символіка вінка, який пливе за водою також промовиста – якщо дівчина втратила цноту, то вінок як символ невинності їй був уже не потрібен. Саме тому вона відпускала його плисти річкою чи озером. А символ річки, як відомо, це – своєрідна дорога життя і також зв’язок із потойбіччям, зі світом рахманів та царство Морени.
Слід зазначити, що схожі з українськими повір’я про вогняну квітку існували і у жителів Богемії, Швейцарії, Штирії та у інших народів. Там вона постає: жар-квітом, чар-квітом, квіткою сонця.
Як рослина, папороть є однією із найдавніших на планеті, з’явилася вона на землі близько 400 мільйонів років тому! Раніше папороті були справжніми гігантами, а їх зарості були всюди, вони складали цілі ліси. Зараз таких видів практично не залишилося. У наш час папороть зустрічається найчастіше в звичайному лісі. На землі існує близько 20000 видів папороті. А в 19 столітті навіть вивели і кімнатні рослини-папороті.
Подібні звичаї святкування літнього сонця існують у багатьох народів, особливо індоєвропейських: Ліго у латвійців, Літа (Litha) у кельтів, Вардавар у вірменів, Исиах у якутів, чехів, німців, австрійців, сербів, болгар, поляків, англійців, білорусів та росіян. Найбільшого розмаху свято набуло в Іспанії, де 19–24 червня проводиться фестиваль «Вогнища Сан Хуана», та в Бразилії — «Феста Юніна» 13-29 червня.
