Тетяна КЛЬОКТА – поетка і педагог із Полтавщини. Закінчила філологічний факультет Полтавського державного педагогічного інституту імені В. Г. Короленка. Нині мешкає в селі Малі Будища Зіньківського району, працює заступником директора з навчально-виховної роботи місцевої ЗОШ І–ІІІ ступенів. Авторка книг поезії: «Неповторність» (2006), «За порогом тиші і гомону» (2011), «Намалюй мені день» (2013), «І знову поринаю в чебреці» (2014).
Добірки її віршів опубліковані в посібнику-хрестоматії «Літературна Зіньківщина» (2006), антології літераторів Полтавщини часу незалежності України «Калинове гроно» (2010), антології сучасної жіночої поезії Полтавщини «Вишнева повінь» (2012), антології сучасної новелістики та лірики України (2014, 2015), колективних збірниках «Поетичні барви освітян Полтавщини» (2007), «Гімн любові тобі, Зіньківщино» (2011) «Вогонь сердець» (2012), в альманахах «Добромисл» (Полтава, 1993), «Мистецьке гроно» (Гадяч, 2010), «Дивокрай» (Зіньків, 2013), «Рідний край» (Полтава, 2014, №2) та ін. Зі шкільних років друкується в районній, обласній та всеукраїнській періодиці, зокрема в журналах «Дніпро», «Барвінок», «Дивослово», «Склянка часу», газетах «Молодь України», «Сільські вісті», «Сільська школа», «Зоря Полтавщини», «Молода громада» тощо.
Т. Кльокта – член Полтавської спілки літераторів, Зіньківського районного літературно-мистецького об’єднання «Свічадо», триразовий лауреат Загальнонаціонального конкурсу «Українська мова – мова єднання», дипломат ІІ Міжнародного конкурсу на кращий твір для дітей «Корнійчуковська премія» в номінації «Поезія для дітей» (2014).
. . .
Згасає день, і щоб не стало гірше У цій буденно-млосній суєті, Беру папір: мене рятують вірші – Краплинки сонця у моїм житті. Загострюються болі і образи, А потім все зникає якось зразу, Примкнувши двері, вмощуюсь хутчіш, І ось ми втрьох – мій настрій, я і вірш. Утрьох над хмари, вище зір злітаєм, Понад світи незримо проростаєм… І, повернувшись в суєту цю грішну, Живу ще довго настроєм і віршем.
***
Є в мені всього потроху: Трохи впертості і злості, Трохи світла з високості Й крапля заздрості, їй Богу. Жмут надій і мрій квітучих, Міх розчарувань пекучих, Чисті краплі співчуття, Є польоту відчуття, Є синці стрімких падінь, Біль образ і ліні тінь. Я – неначе повна склянка… Та встаю сьогодні зранку – І лякає висота, І здається: я пуста.
* * *
Знов мозок рушать думки-пружинки. Я в цьому світі не просто жінка. Якщо й царівна, то, мабуть, жаба. Хоч з виду, кажуть, і не незграба. Та десь у Леті згубилось царство, А я, пройшовши усі митарства, Здолала холод, шляхи далекі. За те, що знала крило лелеки, Трьох лелечат підіймати маю І в їхнім зорі шукаю раю. Я – Жанна Д’Арк із вогнем у грудях. Життю натхнення шукаю в людях. Самотність – то не моя стежинка, Хай не царівна я – просто жінка.
Читайте також: 20 віршів та пісень про маму
***
Я живу на краєчку тиші. Сум і спокій приходять в гості. Дощ морзянкою вірші пише. Все здається у світі просто: Із землі проростають трави, Щоб під ноги мені упасти, А із неба зірки, мов пави, Шелестять мені сонно; «Здрастуй». Я живу на краєчку тиші… Не здмухни її, мов росинку, Не згуби неспокійну душу, Полюби в мені просто жінку.
ПОПЕЛЮШКА
Мріяла бути принцесою, павою, Трішки лукавою, ніжно-ласкавою, Щоб усі зорі, вірші й поеми, Ранки прозорі – тільки для мене. Щоб на край світу з ним, із єдиним – Всю суєту і буденність покинем… Мрії лишилися в снах із подушкою. Стала в житті, як і всі, Попелюшкою.
***
У синю річку ночі запливу На човнику хисткому, наче свічка. Застогне ночі білопінна річка І дивний сон покаже наяву. У тому сні ми з донькою в траві Шукаєм зірку. А полин аж палить. Ще й жалива безжально жили жалить. Гукає сич. І ми – мов неживі… Ця зірка вчора небо стерегла. Руді тумани пасла, ніби бранців, Нам душі гріла. А сьогодні вранці Зітхнула раптом і в траву злягла. І ось дитя витоптує стежки, Колючим терням обдирає ніжки, Переступає лози на обніжку, Зганяє втому подихом важким. «Куди?» – шипить зловіщо жалива. «Чого?» – голосять жаби, мов підранки. І раптом доньчин голос з передранку: «Знайшла!». І ніжно-радісне: «Жива!..»
НА ДОВГИЙ ШЛЯХ СИНОВІ
Візьми в дорогу зірку на крило, Усмішку літа і роси зернину. Хай буде тепло тобі всюди, сину. А щоб бідою шлях не замело, Сховай до серця гілочку дощу, Маленьке гроно місячної ночі, Яку звели на світ найкращі зодчі. А я з тобою в мандри відпущу Рум’янець ранку, яблуко небес, Акорди днів і вечорів скоринки, І цвяшок сонця, що, мов вірний пес, Чатує грому й тиші половинки, Зелену голку новорічних свят, Листочок вітру, птаху перелітну… Візьми на свій щасливий довгий шлях Посеред буднів мрію заповітну.
. . .
Як добре, що я мушу ще спішити, Що дім, робота спати не дають. Лиш інколи спіткнусь об пережите І знов спішу, біжу, лечу, бо ждуть. Брудна білизна і город-морока, І книг не перечитані ряди… Плита кухонна вигляда в три ока, Машина пральна гра на всі лади Мелодію буденну і святкову. І я себе спиняю на півслові, На півдорозі, щоб відчути мить, Впіймати думку, що кудись біжить. А думка – срібним перепелом в жито: Це щастя, коли є куди спішити.
. . .
Розпитай мене про мене. Я – осика на болоті. І моє гілля зелене Чи то з мрії, чи то з плоті. Вітер спить – крило під плечі, – Та тремтять мої листочки, Я стою, мов без сорочки, Я боюсь… З якої б речі? Розкажи мені про себе. Ти ж не чудисько із лісу? То для тебе пахне небо, Розкриваючи завісу. А за нею два світанки. Твій і мій? Спитать боюся. В твій світанок переллюся До краплини, без останку. Прихили до мене небо. Я себе відчую небом, Бо в мені живе потреба Бути небом хоч для тебе. Пригорни мене до себе… Що тут довго мудрувати: Я не мрію про палати, І добра мені не треба. Розпитай мене про мене. Розкажи мені про себе. Прихили до мене небо. Пригорни мене до себе. Забери мене …
. . .
Сірих буднів маленька свічка Не освітить і край дороги. Я люблю життя вперту річку, Що тече від мого порога. Хочеш жити – навчайся плавать, А ще краще – по дну ходити, Щоб не вибили пароплави Ненароком тебе з орбіти. Я навчилась на хвилях спати, Кожну хвильку цілую в щічку; І латаття мені, мов лати, Піднесла в подарунок річка. Рівний спокій… Прозора тиша Вже й забула про пароплави. Царство лілій ріка колише. Попливла б – та нема де плавать.
КВИТОК У НІЧ
Замов мені квиток у ніч На потяг одномісний. Хай жовта лінія облич У присмерку зависне. Нехай тривога ляже спать, Сама лишившись вдома, А сум і втома з болем вряд Осядуть на пероні. Одягне ніч свої персні На всі холодні пальці. На жовту голову стерні Мазне туману-смальцю. Вже на портретах всіх узбіч – Серпнева ніч колюча… Замов мені квиток у ніч, І там чекай на зустріч.
ВИШНЯ
Вишила весна вишню, Білу, мов зима, й теплу. Випрала м’яку тишу – Хай собі чека серпня. Вишня загула медом, Вишня налилась сонцем, Тепло обнялась з небом, Натрусила зір хлопцям. Соло солов’я срібне Землю устеля цвітом. Вишила весна вишню, В рамку завела з літа. Я тремчу листком жовтня, Жаль, що я давно грішна. Зацвіла б, весни повна, Біло, як сама вишня.
***
Чашка сонця на блюдці неба. Чайки, давайте вип’ємо чаю Із хвилі вітру, із барв волошки, Що вас очима степу вітає. Ніжно спивають губами вишні Спокій, що ллється з небесної чаші. Чайками роки в траві розбрелися… Скільки їх тут! І усі – наші.
ЕТЮД
Світанок. Сміх на сонному вікні. І бризки вітру у розкриллі клена. І тепла мрія на плечі у мене. І відблиск літа у легкім вогні. Камін і крісло. Тиша – як вуаль. Годинник – ніби вічний мій неспокій. І догорає все, чого не жаль. І дотліває жаль на сивий попіл.
***
Біла смуга, чорна смуга… Біла смуга завжди друга. Чорна смуга голосніша – І її боїться тиша. Крапка ночі день вінчає, Крапка з темряви волає, Розтікається смолою Понад зрадою німою. Смуга чорна, смуга біла – Ніби маятника крила… Тож життя я не змарную: Все в рожеве пофарбую.
СИМФОНІЯ ЖИТТЯ
Скрипнуть двері, скрикне скрипка, Сніг, як сіль, впаде на серце. ‹ Барабанний дріб… › Злість липка залізе в душу, Лід ненависті зворушить. ‹ Тиша. Сміх… › Зарегоче зрада звіром, Запече в душі зневіра. ‹ Голос грому! › Все байдуже з високості: Хижа зрада, згустки злості… ‹ Тупіт ніг…› Нашвидку здираю втому. Кличе небо: «Йди додому!» ‹ Скрип. Сніг… ›
ГАРНО
Гарно, коли, зупиняючи дрож, Вітер гортає літо, Кришить на землю сонячний корж Нам золоті привіти. А через луг, закусивши губу, Дощ топче стежку завзято. Стежка – болото, та я піду В літо тебе проводжати. Теплим листом притулюсь до щоки, Бджілкою зраджу тишу. Стигнуть на яблуні наші роки, Небо майбутнє пише.
***
Кажу собі: «Не вірю у любов». Та знов у серці розквітає літо, І гомонять маленькі теплі квіти: «А може, знов? Давай гайнемо знов!» І знову поринаю в чебреці Солодких мрій на березі світання. Сміється й плаче серце, як востаннє, Тремтить рука в його тремкій руці.
***
Стою на вершині грому. В обіймах холоне вітер. Я тут почуваюсь вдома. Горять блискавиці-квіти, Вчорашні тремтять тривоги, Летять пелюстками цвіту На землю, громам під ноги. А тут – не зима, не літо. Тут час не живе, а простір Стежками біжить за осінь. Мені при небеснім зрості Його не сягнути й досі. Стару й учорашню втому Склюють до зерна жар-птиці… Люблю на вершину грому Злетіти на блискавиці.
***
Зима зронила золоту сльозу, Заплакала, завила, затужила… Колюча ніч на зорях ворожила, З чола змахнувши вічну сивину. А я пливла зорею понад хмар – Ні ночі, ні зими, ні хуртовини. Які мізерні пристрасті людини, Які буденні, коли маєш дар Злетіти в небо і осяять світ, Торкнутись клавіш райдуги гучної, Ловити хвилі аури земної І кинуть людям душу, як болід.
***
Лечу, розправивши крила. Пливу на повні вітрила. І вперто росте в мені сила. І літо розхлюпує дні. Дороги марять снігами, А я пливу над лугами, Де ллються сонячні гами, Де ми із сонцем одні.
***
Пробіжусь по росі… Не така, як усі? А класно! День малим горобцем Сіро зблисне мигцем І згасне. Притулюсь до землі – Скреснуть болі малі І прісні. І запахнуть душі Молоді спориші, Як пісня.
***
На золотому гребені дощу Стою. А дощ розбурхано-кудлатий Полоще осінь, вечір, сонні хати, Змиває сум в осінньому саду. Здіймаю руки – і в краплистий світ Пливу, лечу, вбираючи натхнення. Останню крихту сонця у кишені Тобі несу.
***
Тепле небо тулиться до рук, Тепло в щічку й лагідно цілує. Я тебе люблю таким, як тут Осінь павутиною малює. До кінця не можу зрозуміть: Не чіткі ж бо обриси портрета. Знаю, що в тобі за стільки літ Не було ні пана, ні поета. Ти мені не дарував пісень, Не підносив каву до постелі. І ніколи в помислах своїх Не здіймався навіть вище стелі. Знаю. Бачу. Та ридає ніч. Що їй скажеш – все для неї пустка. В ній нема портретів і облич, Виють самоти скипілі згустки. У зіниці небо голубе Раннє сонце лагідно цілує. Я таки люблю, коли тебе Ранок світлим променем малює.
***
Причарувала тебе не снами. Сон, ніби роси, вітрами звіється. Тож прив’язала навік синами. І вже тепер ти куди подінешся? А чи поманить яка бровою – Може, й гайнув би у гречку з любцею, Але ж хлоп’ята і в снах з тобою, Мов ангелята, щасливо тупцяють. Їм треба захисту, сили й ласки, Опору тата й надію мами. Щоб оселитись навіки в казці, Причарувала тебе синами.
***
Я – стежка до вічного щастя. Ти знаєш? Чому ж бур’янами і досі блукаєш? Осіння кантата в саду переплаче, Засипле пороша – і вже не побачиш. Я – річка натхнення, велика, могутня. Вступи в мої води – і знатимеш сутнє. Не мучся від спраги і літньої спеки: Я тільки для тебе й зовсім недалеко. Чи вицвіли очі, чи слуху не маєш? Ідеш навмання, а стежину минаєш. Вмираєш від спраги, а річка ж плюскоче. То доля твоя над тобою регоче. А може, й моя, бо стежки заростають, Міліють річки, пишні русла всихають, І гаснуть зірки, загубивши дорогу, Коли їм світити немає для кого.
***
Осколок неба в дзеркалі вікна. Відсутність рими – не ознака фальшу. Йдучи по сходах, неба не дістатись, Навіть якщо найвищий пілотаж. Осколки душ зростаються в одне, Думки зібравши, ніби намистини. Але чи вийде то нова людина, Чи монстр, що викликає страх і дрож. Не скрізь тепло, де сонце за вікном. Не всі багаті там, де купи грошей. А доля знов, махнувши рукавом, Шле кожному, чого вона захоче.
***
У кожного дощу своє лице. Безликими бувають тільки люди, Коли сліпа буденність давить груди, Бездушшя бродить вперемішку з брудом І зрідка тиша капає мигцем. Вже передгроззя роздає плащі, Натхненно краплі ляскають в долоні І заздрісно мовчать на підвіконні Герані пишні й хризантеми сонні, Себе не відшукавши у дощі. А ти себе хоч іноді шукав? Промоклі душі між дощами блудять, А ті, за склом, їх тільки смачно судять, Ковтнувши каву, далі світом нудять, В безликість буднів обернувши шал. Дивись: я не промокле деревце – Розквітла вишня, вплетена громами. А блискавки тобі шлють телеграми І ледь вміщають у віконні рами: «У кожного дощу своє лице…»
. . .
Як добре вмерти у траві: Зімкнути очі – і у вирій. І хай асфальт горбато-сірий Не мулить більше у крові. Зелене вогнище тріщить Мільйоном босих цвіркунчат, А небо все не сходить з чат, І кличе сонцем кожна мить. Травинок губи молоді Цілують п’яти, руки й скроні. І я на їх шорстких долонях – Мале зерно, забуте в дні. Дай Боже вмерти у траві, Прийнявши від весни причастя. Нехай дощам лишиться щастя, А людям – вірш на вівтарі.
