Представити мою співрозмовницю можна всіляко: за фахом редактор, за статусом – щаслива бабуся, за способом життя – невтомна учасниця багатьох цікавих подій у мистецькому житті. І це – ще не все.
– Отже, хто Ви, п. Оксано?
– Я просто досвідчена жінка осіннього віку. І за фахом—звичайний філолог, не редактор. Це мене життя змусило порозумітися з редагуванням, коли довелося викладати студентам-видавцям. Тому що мова, яку викладають філологам, це не та мова, яку потребує майбутній редактор: йому треба менше теорії, а більше практики. Тобто як задіяний прикметник у художньому стилі й науковому, як виявляє себе іменник в офіційно-діловому, чому для інформаційного матеріалу таке важливе дієслово – і ще купа різних секретів для різних текстів. Мені подобалося в цьому копирсатися))))
– Ваше теперішнє життя таке, як Ви його собі уявляли раніше? Може, з’явились нові захоплення?
-Ні, я навіть подумати не могла, що не матиму часу, вийшовши на пенсію. Напевно, це тому, що ніколи не намагалася чогось собі намріяти. Просто думала, що нарешті досхочу начитаюся і нав’яжуся усіляких експериментальних речей. І не буду залежна від розкладу занять та іспитів. А вийшло так, що мій досвід писання-редагування знадобився видавництвам. І авторам, які мене не бояться)))) Мені стало цікаво самій працювати з текстами як редактор чи перекладач.
– Випікання хліба – це потреба чи хатня традиція?
– О, це щасливий випадок інтернет-знайомства з Іриною Жмурко із Кам’янця-Подільського. Я думала, що вона львів’янка, і одного разу, коли вчергове побачила свіжоспечений горіховий хліб, написала, що, мовляв, ото б до ранішньої кави… А за три дні отримала бандерольку із закваскою та хлібиною. І з мистецьки виписаними рецептами. Таким дарунком не можна нехтувати: Ірина сама виготовила закваску з паростків пшениці, а хліб на заквасці випікається без яєць, на оліях. От і почала: то житньо-пшенично-гречаний, то на висівках, то на в’ялених помідорах, то на тушкованому гарбузі. Усі мої рецепти – на око))), а спершу я все вимірювала: борошно, олію, час випікання. Це така приємність – коли в хаті пахне свіжим хлібом… Можу й Вас проконсультувати й закваски вділити, бо то вічні живі дріжджі, без хімії.
– Ваші діти і внуки. Поговорімо про них. Як вони сприймають бабусю і як бабця сприймає їх? Може, були кумедні випадки чи казуси?
-Та нормально сприймають – як бабусю, не як письменницю)) Найбільше можу вплинути на старшу – Марію, вона вже в одинадцятому класі; ми з нею переглядаємо давні фільми голлівудського походження, ходимо разом на вистави чи просто гуляємо містом у пошуках цікавих об’єктів для її фотоапарату. Захар, її брат, ще дошкільник, отам ніндзяго, посіпаки, автоперегони, що мені далеке, але я уважна до його питань. Єва цього року йде в школу – от за ким найцікавіше спостерігати, як вона набирається нових слів, як рветься співати-танцювати. Записували її в школу і попросили назвати якусь тварину. «Леопард!» — промовила таким тоном, ніби вона його дресирує)))Ну, її братик Лаврін ще тільки зіп’явся на ноги і починає щось лепетати. І є Меланка – серйозна дівчинка, якій до школи ще два роки, але вона по-дорослому може зауважувати, а розмову може почати зі слів; прошу мені сказати…
– Ваша донька НАТАЛЯ живе у Києві. Сподіваюсь, що час від часу Ви маєте змогу не лише бачитись із нею, а й перебувати у столичній атмосфері. Як Вам – сучасний Київ?
Читайте також: 20 віршів та пісень про маму
-А от уже й не так! З 1 червня донька у Львові, вона тут займається впровадженням корейської косметики як регіональний менеджер, тому мої поїздки у Київ нарешті припинилися. Нинішній Київ надто метушливий, я у ньому швидко втомлююся, мені він уже не такий привітний, як замолоду. Це реакція старшої кобіти, яка відвикла від суєти –Львів проти столиці просто домашній. Атмосферу Києва створюють люди – а це вже молоде покоління, у нього свої пожадання й потреби. «Мені відкрилась істина печальна», що з віком людям подобається їхнє минуле…
– Колись Ви навчались у столиці. Яких цікавих людей Ви тоді там запізнали? Яким був Київ тоді? Що б Ви хотіли повернути у столицю з тих своїх студентських років?
– Ой верніться, літа мої, до мене хоч в гості? Київ був молодим –для нас, молодих. Відчувався його історичний чар – Золоті Ворота, Софія, Володимирська гірка, Дніпро. Це все ми оббігали, як лошата. І скільки бувало випадкових зустрічей… Молодий Іван Драч заходить на головпошту – комусь надсилає книги. Олесь Бердник іде Хрещатиком у своїй знаменитій гуньці – вищий на дві голови за всіх пішоходів. Олесь Гончар прогулюється бульваром Шевченка. На вечорах у спілці співає Діана Петриненко. Приходив до нас на зустріч Павло Загребельний – такий модний, у чорному шкіряному піджаку, худорлявий, рвучкий. Ми за ним назирці побігли, коли він вийшов із зали, і бачили, як сів у червону автівку… Це все згадується, ніби кадри кінохроніки. Київ уже не буде таким, яким я його пам’ятаю – хай він буде містом нового століття.
– Свого часу Вам вдалося поєднати викладацьку та письменницьку роботу. Це було доповненням одна одної (роботи) чи треба було імпровізувати на коліні?
-Це сталося тоді, коли мої діти повиростали і в мене з’явився вільний час. Я почала писати. Перший роман мені не редагували (так сі стало), а от книжку про Софію Караффу-Корбут редагувала моя приятелька Емілія Огар, викладачка з нашої кафедри. То був майстер-клас, який я запам’ятала назавжди: вона перебрала майже кожен абзац, вказуючи на вдалі місця і на невдалі, пояснюючи, в чому я помилилася. І згодом, коли мені довелося редагувати науково-популярні тексти чи публіцистику, я весь час «озиралася» на той свій помальований червоним рукопис. Так що до редагування художніх текстів я прийшла не відразу. Але перші спроби редагування були мені помічними на практичних заняттях з основ редакторської майстерності чи з літературного редагування, бо я приносила в авдиторії «живий» матеріал. Студентам це подобалося.
– Вам як професійному редакторові, мабуть, непросто читати сучасні книжки. Виправляєте чи перестаєте читати, якщо книжка бездарна? А може кажете про це автору?
-Художника образити легко))) – ні, я не кажу, що книжка бездарна, якщо вона мені не до вподоби. Але якщо там купа лексичних блудів чи провальних епізодів сюжету, ставлю це на карб видавцеві: отже, в нього щось не так зі смаком. Бо кожен текст потребує свіжого ока – редакторського. Просто рівень втручання редактора в авторський текст різний: от що редагувати в Осоки? Ми з ним дискутували з окремих ужитих слів: наприклад, оперезав—вперіщив; оперезав—це паском чи батогом, а вперіщити можна чимось важким))) А все решта в нього гармонійне. І бралася я читати розрекламований роман «Номер 1» Остапа Дроздова. Текст зовсім не правлений, багато кальок, якийсь натяк на потік притомності, але й цей спосіб письма вимагає певного впорядкування – не прочитала))) Та мені траплялися люди, які захоплено відгукувалися про «номер раз». І це правда, що бувають тексти, яким редактор не в стані допомогти.
– Мистецькі та літературні кола зобов’язують завжди бути у вирі подій. Вам цікаво перебувати між сучасними авторами чи волієте товариство класиків?
– Скажу без лицемірства: я ніколи не намагалася потрапляти у вир подій. Воно якось само мене туди заносить. Не знаю, в чім причина. Я більше люблю тишу й усамітнення. Але коли йдеться про спілкування з молодими авторами, то, звісно, із задоволенням. От редагувала новий роман Вікторії Амеліної «Дім для Дома» і багато з авторкою спілкувалася. І раділа, що в літературу приходять люди з нефілологічних фахів, з іншим досвідом висловлювання. Читаю лекції на зимовій літшколі і бачу, що є цікаві особи, які обов’язково «розів’ються», навіть якщо не стануть комерційно успішними. А щодо класиків, то, як казав один абітурієнт, «вони всі мертві». Проте промовляють до нас зі сторінок книг. Для мене це насамперед Михайло Коцюбинський.
– Найкращий відпочинок для Вас – це…
– Карпати. Або просто тиша в кімнаті. Або перечитування улюблених поезій. Або зустріч із друзями у «Фіксажі»)))
Дякую за цікаву і змістовну розмову. Бажаю Вам, дорога п. Оксано, все задумане встигнути і мати на щодень багато наснаги і позитиву!
Спілкувалась Оксана Кришталева, Львів
