У 1944 році Герой Радянського союзу старший лейтенант Іван Доценко отримав бойове завдання розбомбити німецькі позиції поблизу Львова. Уродженець села Чернечий Яр, що поблизу славнозвісної Диканьки на Полтавщині, з честю виконав це завдання, проте на свій аеродром більше не повернувся. Героя внесли до числа загиблих.
На батьківщнині його іменем назвали піонерську дружину рідної школи Доценка, а також технікум і вулицю. Так і забули б з часом полтавчани про свого земляка-героя, якби не відомий виконавець чеченських народних танців Махмуд Есамбаєв.
Виявилося, що 1967 року радянська делегація діячів науки та культури відвідала World Expo 67 у Монреалі (Канада). Народний артист Махмуд Есамбаєв теж був у складі делегації. Він так феєрично станцював чеченський танець, що прем’єр-міністр Канади Лестер Пірсон запитав Махмуда, що він хотів би отримати в подарунок. Танцюрист відповів: «Я хотів би подивитися, як тут живуть індіанці, і побачити їхні танці». Наступного дня радянська делегація була запрошена в резервацію племені Мохавк.
Вождем племені виявився високий, сильний і красивий чоловік, весь покритий татуюванням. Хоча він й був одягнутий в індіанський костюм, це не могло приховати його військової виправки. Есамбаєв попросив переладача: “Скажи вождю, що він дуже гарно виглядає». У відповідь вождь відповів українською: “Доброго дня! Ласкаво просимо до мене в кімнату!”
Потім вождь говорив російською з членами радянської делегації. Завершив аудієнцію обід, котрий гостям подала дружина вождя – на столі були полтавські галушки та українська горілка. Після обіду вождь запропонував заспівати «Розпрягайте хлопці коней», причому його діти та дружина-індіанка йому підспівували.
Коли його запитали, хто він такий. Вождь відповів: «Я Іван Доценко з Полтави, індіанці дали мені ім’я Стрибаючий Вогонь, а моє англійське ім’я Джон Макнабер». Виявилося, що під час бомбування Львова Доценко не загинув, а потрапив у німецький полон. Після звільнення американцями, він налякався повертатися додому, аби не потрапити до сталінських катівень. Доценко переїхав за океан і змінив прізвище.
Працюючи в одному з індіанських поселень, він закохався в молоду індіанку, котра виявилася донькою вождя. Вони одружилися і незабаром після смерті тестя Іван Доценко перейняв його посаду. Він правив мохавками кілька десятків років, користуючись великою повагою та любов’ю.
На жаль, після цього контакти інданського українця з рідною землею припинилися. Невдовзі Іван Доценко важко захворів і помер. А за якийсь час канадська влада розформувала резервацію Мохавк, давши змогу її мешканцям вільно мешкати на теориторії Канади. Тож де тепер живуть нащадки полтавського Чингачгука невідомо.
Той Хто Пройшов Крізь Вогонь
Михайло Іллєнко вирішив створити фільм звичайного екранного формату. Можливо і не він сам, а фінансові обставини, що складалися довкола фільму, спонукали його до цього. Можливо, була впевненість, що все вдасться донести і так здобути широкого глядача.
Читайте також: 20 віршів та пісень про маму
Як би там не було, але під час перегляду фільму у певні моменти складається враження, ніби дивишся гарний трейлер до багатосерійного фільму: події мерехкотять, ефектні епізоди слабо узгоджуються між собою, але при цьому у такому калейдоскопі відчувається величезний потенціал твору. Це дратує, бо знаєш, що серіалу не буде, а емоційні сходинки, на яких так приємно у кіно спинятись, стерті гарячкою неврівноваженого сценарію, якому затісно у рамках неповних двох годин екранної розповіді. У результаті драматична історія українського народу середини минулого сторіччя постає легковажним пунктиром, вервечкою ситуацій, штучно припасованих одна до одної, яка не викликає належних емоцій співпереживання, окрім рефлексів упізнавання: «Так, справді, це було, і це було, і Магадан був, і штрафбати були і т.д.…». Це ж не дозволяє історичній складовій фільму (а це 1930-1960 роки) стати більше, ніж тлом для мелодраматичної історії (двох закоханих – світлих та чистих і третього зайвого – гіпертрофовано підлого), яка насправді є найслабшим його елементом, що так і не перетворюється у справжню історію кохання.
Дивлячись фільм, вкотре переконуєшся, що поетичні традиції українського кіно гальмують його розвиток. Михайло Іллєнко належить до тих, хто послідовно прагне позбутись його тягаря. Але йому не цілком це вдається. На жаль… «Поетизм» прив’язався до українського кіно так само, як сало до української кухні чи шаровари до танців, разом виплітаючи лабіринт стереотипів, з якого складно знайти вихід у світ, який вже пересичений французьким, іранським, таїландським та іншими варіантами поетичного кіно.
Адже поетизм у кіно привносить неминучу фрагментарність та умовність, відриваючи його від реалізму будь-якого жанру. Режисер розривається між прагненням зробити жанрове кіно – комерційне, мелодраматичне чи пригодницьке – та водночас і поетичне, яке, як правило, є некомерційним, статичним та рефлектуючим. З іншого боку, останні українські фільми мимоволі стають відображенням українських реалій – тяжко знаходяться державні гроші, довго думають чиновники, скупо інвестують меценати. Це невиправдано розтягує процес творення фільму, розмазує та послаблює енергію творчої групи. У результаті, ці не найкращі українські риси проявляються на тілі фільму прикрими недоліками, яких, зважаючи на досвід і талант режисера, можна було б уникнути за іншого культурно-економічного клімату.
До безумовних достоїнств фільму слід віднести добру музику та гарні обличчя головних героїв. Музика головної теми справді вдала, а от вторинних тем трохи забагато (знову данина поетичній традиції). Головні герої (Дмитро Лінартович та Ольга Гришина) красиві, “скульптурні”, такі, що легко пасуватимуть до рекламних плакатів та кольорових розгорток дівочих журналів. Але головним двигуном фільму, гадається, насправді була правдива і захоплююча історія, що трапилась з українцем. Така, що самою своєю правдивістю вражає. Розумію і поділяю ентузіазм Михайла Іллєнка, коли він натрапив на цю історію і зрозумів, що це шанс для українського кіно. Шанс зробити щось вартісне про українців, цікаве для іноземців. Можливо, історія, яка вдало увібрала у себе елементи вестерну, мелодрами, військового бойовика та фільму-виживання, потребувала дещо масштабнішого виходу і глибшого трактування. Але мусимо погодитись, що в сучасному українському кіно поки що немає іншого режисера, ніж Михайло Іллєнко, який краще б її відобразив, і все ще немає таких фінансів, які б дозволили цим кращим режисерам з’явитися.
Тож незважаючи на критичні зауваження, цей фільм – справжній прорив українського кіно. Навряд чи на світовий кіноолімп, але, безумовно, у свідомість українців, які повинні нарешті повірити, що ми можемо знімати цікаві, доступні та привабливі фільми. Під які поп-корн і кола смакують українським глядачам не гірше, ніж під американські чи російські, але під які споживати їх хочеться все менше і менше. А це, погодьтеся, початок виходу нашого кіно з національно-культурної резервації. Тож гайда у кінотеатри у напрямку до свого кіно!
Автор статті – Олег Яськів
Підготовано за матеріалами інтернет-джерел
