Чудова презентація збірки Рути Вітер відбулась у музеї Львівської Нац. Академії Мистецтв. Теплі слова і спогади про авторку і мисткиню, виступи відомих митців, декламування поезій та відеозаписи – усе це створило атмосферу свята і тихої радості. І невипадково, адже Рута Вітер навчалась у ЛНАМ і там захистила наукову роботу.
Рута Вітер (спр. прізв. Юлія Пігель) прожила 28 яскравих, творчих і натхненних років (1981-2008). Українська поетеса, художниця, науковиця. Закінчила Львівську національну академію мистецтв (2004). Членкиня Національної спілки письменників України. І авторка неймовірних поезій. Вчитуючись у них, непросто повірити, що їх написала молода дівчина.
Особлива подяка п. Ользі Григор, матері Юлії Пігель, котра люб’язно надала нам поезії для публікації. Власне, п. Ольга стала ініціаторкою і сподвижницею видання цієї книжки.
Сторінка Рути Вітер на Фейсбук https://www.facebook.com/ruta.viter/posts/949727898467662
***
Цей біль сталить мене до основи до крові. Так ніби воно перед боєм, або після бою… Іду, немов завойовник. Іду шляхами воїна. Тримаю міцно меч, сльозами і словами кований.
***
Скільки серцю спечалитись треба, щоб почати любити. Скільки перемог і поразок, скільки повстань і бунтів треба душі пережити, щоб тільки почати жити, щоб тільки на світі почати по-справжньому бути.
***
Як зрозуміти зміст неземний земного буття? Як зрозуміти, чи є той зміст чи його зовсім нема? Як вмістити себе довжиною в миттєве життя, коли в дитинному тілі моєму живе споконвічна душа?
***
Душа моя загартована, наче дамаська сталь. А любов це виковане кров’ю залізо… Я нарешті вирушати готова в далеку даль. І боюся не встигнути, боюся прийти надто пізно.
***
Час білий цвіт наливає червоними вишнями.. Час за всі стихії, і мрії, і війни сильніший. Наздоганяю цей час, перемагаю час віршами… Час переможеш тоді, коли його не боїшся!
Читайте також: 20 віршів та пісень про маму
***
Це не дощ – це зірки слізьми золотими жалісно плачуть. Стогне земля вовкулаком чорним під тонами асфальту. Первісна ніжність у венах отруйною ртуттю зашкалює гнеться душа під вітрами цивілізації і не ламається.
***
Несправжній сніг – солодкий, а справжній – солоний. Щастя не великому радіти, а радіти малому. І бездомність поета ─ справедливий закон природи, бо початок дому ─ кінець хмільної свободи.
***
Я прийшла із далеких прадавніх й забутих степів, як Мамай – безіменна і вільна душею, мов вітер. Я ішла… торувала свій шлях так багато ночей і днів… І нарешті прийшла, щоб тепер назавжди залишитись.
***
В душі моїй вогнями засвітилися зірки… Я мушу пронести вогонь цей крізь усі віки. Крізь буревії, урагани.. Крізь царства снігові, щоб спопелитися віршами в тім дикім вогні.
***
Цілу вічність шукаю сутність людського існування. І знову, і знову заплутуюсь у павутині міркування. Цілу вічність в найбільшій пустелі світу блукаю – в одній із мільярдів піщинок знаходжу себе і втрачаю.
***
Не життя боюсь, а боюсь напівжиття. Не смерті боюся, а боюся гниття… Не боюсь самоти, а боюсь пустоти. Зів’янути не лякаюся, а лякаюся не цвісти.
***
Занурююсь у глибину постійного згорання. Немов вогонь втікаю в свою осінню змінність. В душі моїй прадавні роздрімалися вулкани – вулкани почуттів нестримних та безмірних.
***
Я душею по світу, мов сумний сіромаха тиняюсь. Душа моя навіжена… Душа моя вічно п’яна… золотими метеликами, мов липа, вона облітає і прагне осіннього вибуху, і прагне нового повстання.
***
Втікаю від білої пустки зими, мов від власної тіні. Втікаю в слова – в єдине на світі і справжнє спасіння. Вже навіть дерева – і ті від жадання весни шаленіють. Я ж від снігів цих безжальних всією душею міцнію.
***
Я давно вже душею не сплю, лиш тихенько дрімаю… Я давно вже не сплю… Ще відтоді, як нас вигнали з раю. Я живу на землі вже мільйони-мільйони років, мов у дзеркалі Космос відбився в очах моїх чорних.
***
Чи вистачить сили мені завжди бути сильною? Чи вистачить волі залишатися вільною? Чи достатньо любові в незвіданих серця глибинах? Я всього лише океан. Я всього лишень крапелина.
***
Душею вкорінююсь у пустоту й протиріччя, в незбагненні глибини того, котре ще не сталось. Час опадає собі сніжинками білими в січень. Час – неминуча і нескінченна недосконалість.
***
Стою молодим деревцем у полі на семи вітрах. Втекти мені нікуди, тільки стрімко спинатись уверх. Тільки боротись, долати страждання і страх, і коріння нести мовби вінок, мовби хрест.
***
Знов Космос мене викликає на міжпланетний бій, щоб знов я програла далеким світам незнаним. Та я горда, мов лицар. Я горда поразці своїй, бо кожна поразка мені перемогою стала.
***
Живу від самозречення і до самозречення, І серце моє все сильніше і болючіше б’ється… Хіба ж бо винна я, що вибрана й приречена йти на поклик свого невгамовного серця.
***
…І навіть як крім слова не матиму нічого, і навіть як загублюсь десь між людьми і Богом, і навіть як душа знесилиться від болю, Я буду жити вічно, ввійду в чиюсь історію!
***
Скільки можна мовчати, мовчати отак вулканом? Скільки можна дрімати генами степу прадавнього? Скільки можна тримати в собі шторми океанів? Пора вибухати щоразу уперше, немов би востаннє.
***
Шлях людини – шлях вогню, шлях горіння й згорання… Той, хто не боїться згоріти, той сильніший за всі страждання. Той, хто ніжніший за квітку трепетну, той міцніший за камінь… Той, хто себе зумів подолати, той навік нездоланний.
***
Всі мої нерви наструнчені на меридіани землі, всі мої нерви занадто болючі, занадто живі. Всіма нервами чую, як стогнуть далекі поля і ліси… І моя нелюдської сили чутливість не має межі.
***
Я знов переможена в кривавому поєдинку з собою. Я знов переможена в кривавому поєдинку з любов’ю. О, Боже! Чому ти тіло жінки дав мені, а душу воїна? Чому живу я на білому світі навіки роздвоєна?
***
Мільйони життів живуть у моїй єдиній плоті і приречені вічно межи собою боротись… В людині вміститися може цілісінький Космос, в якому мільйони зірок і кожна та зірка самотня.
***
Блукаємо вітром на перехресті доріг і століть. Блукаємо снігом у здорожених лабіринтах пустоти. Шукаємо вогонь, а знаходимо тільки крижаний лід… Зима зодягнула нас у білосніжні савани самоти.
***
В чорному Космосі жовтим вогнем горять метеорити. У білому небі вітер колихає Сонце червоне. Скільки тіней існує на світі, стільки ж і світла. Скільки щастя існує на світі, стільки ж і болю…
***
Карамельно перегуслим липовим медом запахла осінь. Циганські смолисто-чорні ріки течуть моїм волоссям… Боже мій! Життя таке тимчасове, щастя таке відносне… Трояндами в душі переплітає осінь парадокси.
***
Течуть крізь століття бистрі молочні ріки. Несуть в собі незбагненність племен архаїчних… Бистриною цих рік тайну торкаю світу і їх глибиною лягаю на дно кам’янистого віку.
***
Світ – шахівниця. Дні ─ то білі, а ночі ─ чорні квадрати. Люди приходять на світ задля того, щоби помирати. Зацвітають дерева весною, щоб листям восени опадати… Чи не стомилась Земля безнастанно довкола осі обертатись?
***
Немов ріка нестримна , пливу у невідомість. Берег один ─ минуле, а другий ─ то майбутнє. Піщинками осипиться в моїй душі безмовність. Два береги невпинного часу вже не зійдуться.
***
Людей на планеті все більше, а Сонця стає все менше… Випалий сніг – здається, ніби він зовсім перший… Іду між людей. Ховаюсь від них у дерева і кожна сніжинка у грудях пече мене болем нестерпним.
***
Сніг пензлем лапатим квіти малює на білому полотні землі. Відчуваю смак ще досі незнаних, гострих, мов лезо чуттів. Волохатію душею, кам’янію серцем, розніжуюсь тілом… Я слабка, мов калина без кори, і сильна, мов сто тисяч дубів.
***
Небом, життям і туманом у чистому полі пахне трава. . . П’ ю життя великими ковтками. Ковтаю небо, ковтаю тумани. Вітер ніжно студить ще вуста ненадлюблені, ще несказані слова… Ковтаю вітер… і слова, бо нічого не можу змінити словами.
***
Котиться в море Сонце велике яблуко червоне. Море плаче золотим піском, ми плачемо морем. І так серцю пече те Сонце червоне, те море бездонне. О море, о Сонце, о світе! – мені судилось бути вашим болем.
***
Барвінком стелюся. Дичавію травою. Я – свого покликання в’язень. Такий бо вирок долі. Не знаю, чи неволя це, чи подвійна це воля. Усе життя жити в думок одвічному полоні.
***
Мовчать у незайманій тиші цього великого світу ворони, мов чорні відьми… Дерева, мов відьомські мітли, хитається дивно під музику злого поганського вітру… Як музику вітру, як тишу світу і танець дерев зрозуміти?
***
Багряно-жовте Сонце холодним полум’ям світить. Сніг, наче вальси Шуберта, наче неба білі квіти… Рани заживають на тілі, на серці вони ятряться… Я справжня – тому і печальна, тому і сумна в мене радість.
***
Крім самого життя, не прошу в життя більш нічого. За смак волі плачу смаком полиновим неволі… Щастя на світі немає – є тільки шлях до нього… Болю не чуєш тоді, коли забагато болю!
***
Проростає трава у тихому полі зеленою кров’ю і шумить шовковими голосами далеких прадідів… На землі пролито гарячої крові більше, ніж холодних дощів… І ми проростемо колись із землі зеленою травою.
***
Всі трави мовчать про своє і море приховує тайну. Душею на моря дно, душею в траву лягаю спати. Душею лягаю в траву, немов би в сон первозданний, і сниться мені справжнісінький наш первопочаток…
***
Стою на сцені світу, немов на долоні Бога. Стою у залізній масці – в тій часом гартованій зброї. Я зрозуміла багато і не зрозуміла нічого… Я встигла зіграти усі, й одночасно – жодної ролі…
***
Мені здається – я тисячу життів на світі прожила. Мені здається- я душею бувала у кожному тілі. Так багато різної крові в тонких пульсує жилах… Я розсіяна, мов в небі зірки, і, мов Космос, я цільна.
***
Двадцять перше століття просякло до нитки бензином і мужчини усі, мов мамонти, вимерли… О, предки! Заберіть мене до свого двадцять першого коліна. Коли люди були ще самі від себе птахами вільними…
***
Били вороги іржаві цвяхи в білі мої долоні. Мої долоні білішали все, а цвяхи все іржавіли. Йшли сніги прямо на нерви серця оголені… Ці холодні сніги моє серце ще більше розжарили…
***
Неначе кров’ю надірваних нервів землі, червоно квітує калина і стогнуть небеса, і зрошує землю святу столітня золотиста злива. Як зрозуміти людської душі незбагненні калинові глибини? Душа людини не може вміститися у Всесвіт, а тіло вміщається в могилу.
***
Кров штормить дев’ятим валом в глибоких тунелях венних.. І вмирати не страшно, бо давно вже світ пластмасово-мертвий, і багато без серця живуть, тому і мертвіші за мертвих… А я до безкраю любити волію, любити до закипілого пекла.
***
Невже несправжній світ цей вже продано за гроші? Невже й на тому світі продали злато осені? А журавель щасливіший,бо синє має небо. Бо журавлю, крім неба, нічого більш не треба.
***
Хмари лататтям рожевим в білому небі цвітуть. Предки наші колишуть, мов круглу колисочку, світ. Предки наші не вмерли, бо в жилах наших живуть. Нескорену серцем чую їх сиву-сивенну могуть.
***
Із землі, немов чорні колючі квіти, ростуть невгамовно хрести. Стільки життів сплять мертвим сном у дощами кропленій землі. Стільки зупинилось сердець, стільки відлетіло душ і перегнило тіл… Я ж така людина, як всі… Та до Людини варто також дорости.
***
Смолою чорною рани на серці печуть надривно. Тримаюсь на вітрі останнім листочком осіннім. Шукаю в стражденної осені тихий спочинок перезбудженим нервам своїм і зболілому тілу.
***
Всі багатства цього світу не варті травинки літа. Всі на світі мелодії не варті свистіння вітру. Кров полонинами в жилах жадає гучно шуміти і литись рікою бурхливою у пречистеє море столітнє.
***
Анемонами стелюся на зеленій дорозі життя. І лелеки крізь душу мою вирієм весняним летять. Всім єством відчуваю гарячкове землі серцебиття і болем зсудомлену й голу всесвітню печаль.
***
Так легко втратити себе, так легко серед лісу людей загубитись. Так важко свій шлях пройти і душу, мов вогник свічки, зберегти. Чуюся надто живою, чуюся первісною в сучасному світі. Каменем в грудях болить бажання неторканих печер чистоти.
***
П’ю вино із бочок із столітнього дуба, вино п’ю віків. Струмом б’є по жилах жадання незвіданої висоти. Так дико хочеться жити ─ аж виють у грудях вовки… і гени генно болять, вогненно… і треба вином їх перемогти.
***
Серце залізом розжареним ниє і стогне пекельно. Серце зливи жадає, як зливи жадає пустеля. Я холодна й спокійна, гаряча й скажена… Мої нерви – пустелі піщинки солені.
***
Планетою ходять порожні тіла, несуть в собі душі мертві, душею гниють вони за життя, гниють передсмертно. Бути мертвим ─ фатум, й живим ─ ще більш фатум… Мабуть, грішна душа – це краще, ніж її взагалі не мати…
***
Так боляче любити, а ще болючіше не любити. Так хотілось померти, а ще сильніше хотілось жити. Любов до життя на йоту сильніше за лезо бритви… Не знаю, смерть чи життя є більшим самогубством на світі.
***
Терпіння моє до білого випито дна, терпіння моє вже стало нестрепним. Сумую за травами, що пахнуть неторканим небом – за травами степу. Світ сатаніє безбожно. Світ міліє до останньої краплі, міліє всім серцем. Так хочеться, Боже, повернутись в печери, лягти на каміння і вмерти!
***
Дощ пахне перетвердлою сіллю, земля – свіжим хлібом. Розтікаюсь річками, проростаю лісами срібними. Кістьми я лягаю в закривавлене небо дулібів, щоб пізнати на хвильку таємницю життя незвідану.
***
Земля на пальчику Бога, напевне, стомилась крутитись… Знаходжу в мовчанні дерев уламки первісного світу. Я з деревами міцно в землю волію вкоренитись і перебути достойно життя, мов дерева, і знов у вічність.
***
Хто мудріший, чи той, хто таки мудрий, чи той хто не мудрий? Як маєш душу, то решти не маєш. Як любить Бог, то не люблять люди. Вчуся у темряві бачити світло, любити людей, як дерева і квіти, бо головне на світі не жити, а зрозуміти, що воно жити.
***
Я спізнала на землі так багато пекла, так багато раю… Скаженію вогнями, скаженію буйнодмухими вітрами. Допоможіть мені ріки, допоможіть мені небо і трави, шлях свій пройти достойно. Пройти і не зламатись.
***
Не знаю куди, але йду. Безнастанно, уперто і твердо… Душі аж душі забагато. Серцеві серця. Йду кудись, бо тебе мені мало, бо мало і неба… І забагато смерті в житті, і так мало життя у смерті.
***
Міняється форма, та залишається світу сутність. Ми настільки ж постійні, наскільки минущі на шляху від лона до земного лона. Все у колоссі-колос. Все минає… Залишається вітер і спокій, і космос.
***
Ну що… були пророки і поети, і тирани… Ну що… мільйони років, люди кращими не стали. Між людей, людей тепер так мало, мало стало… А сніг в душі не білим, а вже чорним тане.
***
Іду душею в личині тіла по лезу найгострішої із бритв… І маска моя, як стіна китайська, і маска моя, як сталевий щит. Мов Сонце райське, мій меч сліпучий, для найзапеклішої з битв… І як програю – ні, я не здамся,бо люблю до крові блакитної світ!
***
Тріпочу всією душею на вітрі тонюсіньким листям осики. Щось так порожньо на душі, щось так воно здорожено-безбожно. Найменше світові потрібні поети та пророки, тому й вони як вітер і осики – найменше в світі переможені.
***
Вітер на протягах часу розвіює душу шалену. Кожну клітинку переповнює смертельне бажання свободи. Кожну клітинку переповнює відчуття світового екстрему… Я знаходжу в свободі залізні ключі генетичного коду!
