Роксолана Жаркова – літературознавка, кандидатка філологічних наук, гендерологиня, письменниця. Учасниця та переможниця багатьох літературно-мистецьких конкурсів. Авторка монографічного дослідження «сТИхіЯ жіночого письма: саморепрезентація в українській модерністичній прозі кінця ХІХ – початку ХХ століття (Леся Українка, Ольга Кобилянська, Уляна Кравченко)» (2015). Співавторка літературно-критичного альманаху «Жінка крізь призму письма» (Україна – Мексика, 2013); літературно-художнього видання «Уляна Кравченко: життя фрагменти» (2015). Вірші Роксолани Жаркової увійшли в альманах «М’ята» (2018), збірку текстів 45 сучасних українських поетес, які живуть не тільки в Україні, але і в Америці, Італії, Болгарії…
Р. Жаркова – авторка поетичних книг «СлухаТИ – море: просто собі вір[ші]» (2015) і «Руками-словами» (2017), а також книги новел і напівновел «Він пахне тобою» (2017). Пише вірші, прозу, есеїстику, літературно-критичні статті та рецензії на книги для дітей і дорослих. Переконана, що слова здатні оживити все приспане у людських серцях. Вірить у те, що справжня поезія може зігрівати завжди і всюди…
І ніби літо тут ще є,
ще буде потім, буде знову.
І хтось між гілля пізнає
осінню вже печаль соснову.
І ніби сонце ще живе,
дихне вітрами з небокраю.
І ранок в роси попливе,
коли про когось я згадаю.
І дуже тихі вечори,
і пахнуть яблука зірками.
Мені про літо говори
своїми теплими руками.
***
І не любила б цю осінь, але вона – моя…
Глянь, скільки листя наметено у двори!
Мені пам’ятається літо, у літа – чиєсь ім’я…
Це ти. Тільки ти нікому не говори…
***
Як уперто мене переконуєш – “встигнемо, ми молоді”.
До зими нас ще вітер закутає листям і снами.
А якщо ми розгубимо літо, скажи, що тоді?
І ніжність очей перестане блукати за нами.
Здається, я знову заходжу в кімнату жалю,
Здається, не зможу спину тримати струною.
Хай музика стихне, ще до того, як мовить “люблю”
Той, кого мені осінь дала і забрала з собою…
Хай сади помовчать у тривозі жовтневих “не знаю”,
Хай листопад напророчить мені сніговій.
Я його забуваю, як натхненно його забуваю,
А він витікає дрібними струмками з-під вій.
Хай зникне усе, що було, чого бути не може.
І втратить земля найгострішу єдину ту вісь.
Одне лиш прошу, поясни мені, знаючий Боже,
Як здатний нам хтось відчуватися завжди і скрізь?
***
Це так небезпечно – повірити у зірки,
Що народжують ніч, довгу ту ніч листопаду…
Снігом – дощем – листям – зірками хтось падав.
Поки хтось ще беріг невловиме мовчання руки…
Це так небезпечно – впустити у себе весну –
Нитку тонку, що сплітає колючі узори.
Ще пам’ятаю, як ти смієшся і як ти говориш…
Щовечора пам’ятаю, аж поки нечутно засну.
Це так небезпечно – серце дістати з торбин,
Зі шухляд, із кишень, а потім віддати і з тіла…
Я любила.
Навіть коли не могла, навіть коли не хотіла.
І зорі всі згасли. І хтось там, у небі, один.
