Катерина Білокур народилася в селі Богданівка Пирятинського повіту Полтавської губернії (тепер це Яготинський район Київської області) 25 листопада (7 грудня) 1900 року. Білокури були не бідними селянами, тримали худобу, мали будинок, критий залізом, а головне — землю. Крім Катерини, в сім’ї були ще два сини — Григорій і Павло.
Приблизно у 6—7 років Катерина навчилася читати. На сімейній раді було вирішено — у школу Катрю не віддавати, оскільки читати вона і так вміє, а економія одягу й особливо взуття — величезна. А от посадити її за прядку — давно пора. Коли саме майбутня художниця почала малювати — сказати важко, але, очевидно, це відбулося не в дитинстві, а вже в отроцтві. Малювала вуглем на шматочках полотнини. У 14 років Катерину застали за цим безглуздим, як усі вважали, заняттям. Було вжито невідкладних заходів — різки та найсуворіша заборона малювати. Відтепер дівчинці доводилося творити потайки.
Збереглася, проте, легенда, яка свідчить про неабияку популярність спроб 15—17-літньої Катрі і навіть їхнє визнання. Сусід і родич Білокурів Микита Тонконіг, який володів водяним млином, був пристрасним театралом. Разом із своїми однодумцями він організував щось на зразок театральної студії. Поставлені Тонконогом п’єси мали чималий місцевий успіх. Знаючи, що Катерина Білокур «уміє малювати», творчий мірошник попросив її допомогти з декораціями. Дівчина із задоволенням малювала, дивилася, а пізніше, до речі, і грала на сцені цього унікального «театру на воді». У ставленні односельців до захоплення Катерини Білокур переважала точка зору її матері, Якилини Павлівни: «От покарав нас Господь такою дочкою! У людей дочки в таких літах уже заміж повиходили, їхні матері зятів мають, а наша (не при хаті згадувати!) чортів малює!»
У 1922 або в 1923 році Катерина Білокур прочитала про Миргородський технікум художньої кераміки. Вперше покинувши Богданівку, Катерина Білокур вирушає до Миргорода. Її багаж складався з двох малюнків: «копія з якоїсь картинки» і начерк дідівської хати з натури, — виконаних уже не на полотнині, а на папері. Малюнки повинні були свідчити, що дівчина справді має талант, достатній для вступу до технікуму. Але розмова в Миргородському технікумі почалася і закінчилася, по суті, одним питанням — чи є документ про закінчення семирічки? Такого документа в Катерини Білокур не було, і на її малюнки навіть не глянули.
Читайте також: 20 віршів та пісень про маму
Незважаючи ні на що, малювати Катерина не кинула, а ще й почала відвідувати драмгурток, організований подружжям Івана і Ніни Калитів, богданівськими вчителями. Наступає, мабуть, найважчий період у житті Катерини Білокур. Особливо болісно переживала вона відсутність духовної підтримки. В цей же час вона вирушає у справжнє паломництво до Канева, на могилу Тараса Шевченка. Розпач часом обіймав так сильно, що глибоко віруюча жінка ладна була покінчити з життям. Її хворі ноги — пам’ять про спробу втопитися пізньої осені 1934 року в крижаній воді Чугмака. Але в тому ж 1934 році приймається найважливіше і безповоротне рішення: «Я буду художником». Якщо навчитися цього ніде не вдається, вона вирішує учитися самостійно. Василь Йосипович резюмував своє ставлення до повідомлення дочки словами : «Ну, малюй, будь ти розпроклята! Лайки і доброго слова ти не слухаєш. А бити — я вже втомився з тобою б’ючись!» Якилина Павлівна була, очевидно, тієї ж думки. Отже, Катря Білокур починає опановувати непросте ремесло художника сама. Саме ремеслом, іншими словами — технічною стороною мистецтва. Малюнки вугіллям на шматочках полотнини залишилися в минулому. В минулому і картини, створені фарбами власного виготовлення на картоні і фанері. Аквареллю і олівцем вона завжди працювала мало і неохоче.
Художницю найбільше приваблюють олійні фарби. Вони здаються їй сліпучими, навіть їхні назви звучать казково: кіновар світло- і темно-червона, кобальт темно-синій, ультрамарин, кадмій червоний, краплак темно-рожевий… Це її улюблені фарби. Пензлі вона робить сама — вибирає з котячого хвоста волоски однакової довжини: 9, 12 або 36. Для кожної фарби — свій пензлик. Катерині Білокур 39 років. За сільськими уявленнями, вона вже стара, і до того ж дивачка, «одержима», що усе квіточки малює. І в 1940 році в Полтавському будинку народної творчості відкривається персональна виставка художниці-самоучки з Богданівки Катрі Білокур. Виставка складалася лише з 11 картин.
Квіти писала завжди живі, з натури, нерідко поєднуючи в одній картині весняні й осінні — така картина і створювалася, природно, з весни до осені. Працювала самозабутньо, але не поспішаючи. «Офіційна» повоєнна біографія богданівської художниці виглядає цілком благополучно. У 1949 році вона була прийнята до Спілки художників України, у 1951 році — нагороджена орденом Знак Пошани, одержала звання Заслуженого діяча мистецтв України, а пізніше, 1956 року, Народного художника України.
Три картини Білокур — «Цар-Колос», «Берізка» і «Колгоспне поле» — були включені до експозиції радянського мистецтва на Міжнародній виставці в Парижі в 1954 році. Тут їх побачив Пабло Пікассо. Весь світ облетіли його слова: «Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ!» «Громадянку села Богданівка» він порівняв з іншою великою художницею-самоучкою — Серафін Луїз із Санлі. Це звучало дивовижно, тим більше, що про сучасне мистецтво Пікассо зазвичай відзивався абсолютно конкретно і зовсім інакше: «Я тону в лайні». А Катрю Білокур назвав «геніальною».
Думка переїхати в Київ з’являлася в Катрі Білокур не раз, але так і залишилася мрією. Можливість регулярного спілкування з друзями, музеї, концерти — все це було так прекрасно! Захоплювали і повсякденні блага міського життя, на зразок електрики і газової плити — сільський побут завжди здавався художниці прокляттям. Проте, за винятком наїздів у Київ і Полтаву у справах виставок і двомісячного відпочинку в Будинку творчості художників на хуторі Шевченківському у 1955 році, Катерина не покидає Богданівки.
Весна 1961 року, з усіма її квітами, не принесла звичайного полегшення. До болю в ногах додався сильний біль у шлунку. Домашні засоби, якими звичайно рятувалася Катерина і які вона так щедро роздавала в листах своїм друзям, не допомагали. На початку червня 1961 року померла 94-літня Якилина Павлівна. Катрю Білокур, геть змучену болем, відвезли в Яготинську районну лікарню. 10 червня їй було зроблено операцію, чи то невдалу, чи то вже марну. У той же день художниці не стало. Хата Білокурів у Богданівці — давно вже Музей-садиба Катерини Білокур. Тут і вона сама, із трояндами — скульптура роботи Івана Білокура, племінника художниці, сина її брата Григорія Васильовича. Перед цією скульптурою через чверть століття після того, як велика «одержима» упокоїлася навіки, у Христі Яківни вирвалося: «Нарешті, Катерино, ти навічно у своєму домі!». І, можливо, вона мала на увазі не лише хату в Богданівці.
