– Завтра впаде білий сніг. Обов’язково білий. Обов’язково справжній. Він вкриє кожен клаптик землі… І… і… навколо усе стане білим…
— Обіцяють дощ із холодним вітром…
– Усе буде біле і чисте. І ми з тобою будемо дивитись на танок сніжинок. Ми будемо ліпити снігові баби та усміхатись…
– Ти чуєш, що передають дощі? І ми не будемо бачити сніжинки!
– А коли сонце кине промені на землю, вона обов’язково засіяє. Заблищить. Усміхнеться. Бо її вкриє білий та пухнастий, такий подекуди порепаний білий сніг. Він впаде…
– Та чого ти причепилася до того снігу?
Вона подивилась униз. Очі блищали, ніби з них, з хвилини на хвилину, потечуть ріки… Тримаючи себе за коліна, вона підвела очі догори. Вони все ще блищали.
– Він впаде і ми одягнемо білі крила, граючись у ангелів. Я буду твоїм хоронителем. І знаєш, знаєш, що найкраще? Нам буде безпечно! Так, дуже безпечно, адже все чорне покриє отой сніг.
– Заспокійся. Прошу тебе, заспокійся, — підійшовши ззаду він поклав руки на її плечі.
– Такий лапатий… Такий легкий він огорне усе і оберігатиме сон землі… Стерегтиме її спокій. А потім, коли вона прокинеться, покірно зникне, аби чекати наступної зими. Щоб… Впасти отак, як завтра… Щоб оберігати її сон.
Його вдарило струмом і він обійняв її, заховавши ніс у волосся.
Усміхнулась.
– Сніг обов’язково впаде. Тільки не як відсторонений і гордий. Привітно. Кидаючи сніжинки нам на голову. Вони зникатимуть на наших руках. Ти станеш білим-білим, як і я.Тобі буде тепло. Знаєш… І все це завтра. Отак. З неба впаде білий.
Очі блищали і туманились. Ніби виглядали з її бездонного чуття, її невичерпної сили, її темної глибини. Вибухали кришталевим сяйвом.
– А коли його нападає трохи більше, дітвора взявши санчата, буде забавлятись ним. Радіти йому… Він цілував її шию і притискав до себе тіло…
– Впаде такий білий, що ніхто б і не подумав. Як гарне хутро, наче килим вкриє усі доріжки. І ми ступатимемо по нім, як по хмарах. Хочеш, гратимемо в сніжки з дітлахами. Хочеш, впадемо і будемо ховати носи у його ніжно-холодне волосся…
Обернувши її до себе, дивився у очі. Бездонні, що блищали… Цілував руки, груди, плечі, шию… Вона дивилась вгору і посміхалась…
Злегка хихикнула.
– Він обов’язково впаде завтра. Обов’язково білий…
Руки панували її тілом.
– Обов’язково впаде… Справжній… Білий… А ми підемо і натопчем сліди… Ми підем босоніж. Обов’язково босі, аби сніг відчував нас.
Читайте також: 20 віршів та пісень про маму
– Сніг холодний… Він не може відчувати… – цілуючи її ногу, заперечив він.
Припіднявши голову, вона спрямувала всі ріки та океани своєї душі у його погляд. Хаотично кліпаючи ними, усміхнулась. Це була безмежна усмішка. Біла. Безконечна. Біла прірва для нього.
– Може… – прошепотіла.
Він поклав її на килим.
– Може. Може чути наше дихання і творити з нього сніжинки.
Шепіт її уст відлунював свіжістю. Такою рідною і єдиною.
– Завтра…
Зливався з її словами…
– впаде…
З її солодким голосом.
– білий…
Він слухав би його вічно…
– сніг.
Потопав у її тілі. Розчинявся.
– Обов’язково білий…
Забувався і покривався білим снігом.
– Обов’язково справжній…
Його життя, його будні засинали… під спокоєм, під теплою ковдрою її тіла.
– Він вкриє кожен клаптик землі. І…
Повільні рухи і темна гуща ночі. Лише її біле тіло безперестанку падає на нього згори…
– і…
Туманить і блищить в очах…
– навколо усе стане…
З її очей потекли ріки.
– білим.
Вона вкрила його…
Заховавши ніс у її ніжно-холодне волосся, мовив:
– Завтра впаде білий сніг.
