Orxidea. ЗАВТРА ВПАДЕ БІЛИЙ СНІГ

- Завтра впаде білий сніг. Обов'язково білий. Обов'язково справжній. Він вкриє кожен клаптик землі… І… і… навколо усе стане білим…

-- Обіцяють дощ із холодним вітром…

- Усе буде біле і чисте. І ми з тобою будемо дивитись на танок сніжинок. Ми будемо ліпити снігові баби та усміхатись…

- Ти чуєш, що передають дощі? І ми не будемо бачити сніжинки!

- А коли сонце кине промені на землю, вона обов'язково засіяє. Заблищить.

Усміхнеться. Бо її вкриє білий та пухнастий, такий подекуди порепаний білий сніг. Він впаде…

- Та чого ти причепилася до того снігу?

Вона подивилась униз. Очі блищали, ніби з них, з хвилини на хвилину, потечуть ріки… Тримаючи себе за коліна, вона підвела очі догори. Вони все ще блищали.

- Він впаде і ми одягнемо білі крила, граючись у ангелів. Я буду твоїм хоронителем.

І знаєш, знаєш, що найкраще? Нам буде безпечно! Так, дуже безпечно, адже все чорне покриє отой сніг.

- Заспокійся. Прошу тебе, заспокійся, -- підійшовши ззаду він поклав руки на її плечі.

- Такий лапатий… Такий легкий він огорне усе і оберігатиме сон землі… Стерегтиме її спокій. А потім, коли вона прокинеться, покірно зникне, аби чекати наступної зими. Щоб… Впасти отак, як завтра… Щоб оберігати її сон.

Його вдарило струмом і він обійняв її, заховавши ніс у волосся.

Усміхнулась.

- Сніг обов'язково впаде.

Тільки не як відсторонений і гордий. Привітно. Кидаючи сніжинки нам на голову. Вони зникатимуть на наших руках. Ти станеш білим-білим, як і я.Тобі буде тепло. Знаєш… І все це завтра. Отак.

З неба впаде білий.

Очі блищали і туманились. Ніби виглядали з її бездонного чуття, її невичерпної сили, її темної глибини. Вибухали кришталевим сяйвом.

- А коли його нападає трохи більше, дітвора взявши санчата, буде забавлятись ним. Радіти йому…
Він цілував її шию і притискав до себе тіло…

- Впаде такий білий, що ніхто б і не подумав. Як гарне хутро, наче килим вкриє усі доріжки.

І ми ступатимемо по нім, як по хмарах. Хочеш, гратимемо в сніжки з дітлахами. Хочеш, впадемо і будемо ховати носи у його ніжно-холодне волосся...

Обернувши її до себе, дивився у очі. Бездонні, що блищали… Цілував руки, груди, плечі, шию… Вона дивилась вгору і посміхалась…

Злегка хихикнула.

- Він обов'язково впаде завтра. Обов'язково білий…

Руки панували її тілом.

- Обов'язково впаде… Справжній… Білий… А ми підемо і натопчем сліди… Ми підем босоніж. Обов'язково босі, аби сніг відчував нас.

Читайте також: 20 віршів та пісень про маму

- Сніг холодний… Він не може відчувати… - цілуючи її ногу, заперечив він.

Припіднявши голову, вона спрямувала всі ріки та океани своєї душі у його погляд. Хаотично кліпаючи ними, усміхнулась. Це була безмежна усмішка. Біла. Безконечна. Біла прірва для нього.

- Може… - прошепотіла.

Він поклав її на килим.

- Може. Може чути наше дихання і творити з нього сніжинки.

Шепіт її уст відлунював свіжістю. Такою рідною і єдиною.

- Завтра…

Зливався з її словами…

- впаде…

З її солодким голосом.

- білий…

Він слухав би його вічно…

- сніг.

Потопав у її тілі. Розчинявся.