На планеті наших стосунків відсутня гравітація. Замість того, щоб притягувати, ти вмієш майстерно відштовхувати людей. Ти лякаєш своїми заплутаними бажаннями і незрозумілою загадковістю. Насправді ж планета стосунків – проста і відкрита, хоча там свої закони і правила. Всі дії відбуваються під прямим кутом, це зручно і логічно. Там навколо – чіткі кольори, тому що плутанина заважає побачити основне. Там немає безкорисливих речей, кожна дрібниця має свою мету і призначення. Фантазії – конкретні, мрії – матеріальні. А у нас – непрохідні джунглі ілюзій, будь-хто спіткнеться.
Це правда: ця планета, на якій мешкаю я, надто застаріла – по ній ще досі бродять динозаври сумнівів, такі ж недовірливі й лякливі. Вони зазирають в обличчя навколишнім, сподіваючись віднайти в них відображення своїх палких реальних почуттів. Невже на моїй планеті там мало сонця і я так багато хочу!? Ні, мені потрібна всього лиш маленька зворушлива крапелька тепла. А головне – це душа, її напевне ніколи не зруйнує льодовитий океан та інший світ.
Я пригадую один подарунок до мого дня народження. Не пам’ятаю, що було всередині великої блискучої коробки, але сама коробка була чудовою. Це була загорнена у золоту фольгу картонна коробка із широкою яскраво-червоною стрічкою, обв’язаною довкола, і величезною червоною трояндою. Дивилась я на цей подарунок із величезним захопленням, боялась навіть доторкнутись. Нарешті наважилась і потягнулася до червоного пелюстка троянди, але він навіть не ворухнувся. Тоді я задумалась і обережно порухала стрічкою вправо-вліво. Але вона настільки міцно стягнула коробку, що мої слабкі спроби виявились зовсім безнадійними. Тоді до мене підійшов ти, і не сказавши жодного слова, сміливо обірвав з подарунка золотисто-червону троянду. А вона безвільно розсипала свої пелюстки у твої долоні і перетворилась на… а дві пом’яті червоні стрічки. Ти стягнув їх із коробки і одним рухом розірвав золоту фольгу. Що було далі, я не пам’ятаю, тільки на очі набігла хвиля сліз.
– Навіщо ти знищив її? Навіщо? Навіщо!!? – скрикнула я.
– Але ж ти сама хотіла побачити, що там усередині, – розгубився ти, – головне ж те, що всередині! А це всього лише яскрава коробка.
Тоді мені ще був незрозумілий зміст твоєї таємної філософії. Але одне я усвідомила чітко: твій світ не такий, як мій, а мій – не такий, як твій. Я довго вчилася розмовляти мовою твого світу, і вона виявилась мені набагато важчою, аніж арабська чи японська. Виявляється, що моя улюблена фраза: „Я впевнена, я це відчуваю” зовсім не стосується інтуїції. І ніяк не може бути ключовим моментом у прийнятті рішень. Але ж мені так необхідна надія і віра у себе. Ти тільки підтримай мене і скажи, що все буде добре, тоді я повірю тобі і заспокоюсь. Ні, це не за правилами твого світу. Це означає, що я сама повинна долати перешкоди, і перечепляючись об сумніви, вибиратись із лабіринтів хитро сплетених думок. Але лабіринтами вони є тільки для мене. Для тебе це всього лиш вигадані ілюзії-почуття, безкорисливий непотріб і сміття у потоці свідомості.
Читайте також: 20 віршів та пісень про маму
Знаєш, а ти напевно – найбільш сумнівна істота у цій галактиці. І не одна сотня твоїх благородних намірів похована під шаром раціональних сумніві. Крок за кроком я досліджувала чужий для мене світ і тебе, намагалася знайти в тобі своє „Я” – навіть сприйняла маску чужих думок, намагалась розгадати те, що, мабуть, так і залишиться таємницею. Я перестала мучити себе припущеннями, розкладаючи в уяві інший світ на частинки, тому що переконалася: в реальному світі це безкорисливо, адже ти – інший.
Ні, в чомусь ми з тобою все-таки схожі: зближуємось під силою тяжіння двох різних планет. Але все ж рухи наших душ проходять різними орбітами…
Христина САЙКО, літстудія „На горищі”
