Наші предки вірили, що навесні відкривається небесна брама, і разом з теплом і птахами до нас приходить нове життя та відпливає усе старе.
Почнімо з того, що й новий рік язичники відзначали навесні, а не 1 січня – найпевніше у час весняного рівнодення (21 або 22 березня). В цей час природа прокидалась від сну, а лелеки та інші перелітні птахи приносили на крилах весняне тепло. Вони повертались із Вирію.
Із запровадженням християнства майже всі традиції, пов’язані з нашим контактом з Усесвітом призвичаїли до свята Великодня. Таким чином, всілякі обряди і традиції, пов’язані із Сонцем, християнізувались настільки, що втратили зв’язок із Природою.
Небесна брама, яка розкривалась в цей час, давала змогу душам предків відвідувати своїх живих родичів. Цією ж брамою приходили у наш світ (Яв) і новонароджені діти, інші живі істоти та явища, новий урожай разом з теплом тощо.
Ось чому так важливо, щоб у чарівну ніч, коли розкривається небесна брама, горів живий вогонь. Це було супроводом молитви і проханням про те, аби новий рік був успішним і врожайним. Увесь світ і все суще в нім готувалося зустріти новорічне життєдайне Сонце. Небо посилало людям всяке добро разом з дощем. Якщо у язичників Браму відмикав Дажбог, то у християнській традиції цю місію виконував Ісус Христос, осяявши світлом свого воскресіння Небо і Землю. І багато що у великодних обрядах все-таки нагадує про те, що звичаї взято від наших предків і що звичаї ці дуже давні та символізують єднання з природою.
Читайте також: 20 віршів та пісень про маму
Разом зі світлом поверталась до людини істина пізнання світу. Люди здавна прагнули розгадати таємницю народження, життя й смерті, де початок і кінець створеного світу. Саме тому предки й запалювали свічку як символ єднання із зоряним небом. Саме тому молодь водила хороводи біля води, адже вона, особливо яра (весняна) також мала життєдайну силу. Танули сніги, а отже вода проникала в ґрунт і давала життя кожній зернинці.
Наші предки вірили у те, що після смерті душа людини відлітає у Вирій-рай і постійно повертається через Небесні ворота до свого роду, або й завжди залишається з ним як опікун домашнього вогнища. Наші предки були свято переконані в тому, що вся природа жива і має душу. Давні слов’яни вірили, що душі батьків-дідів перебувають у лісі, в дереві, в камені, над водою, а тому всі священні дії, благання-молитви, чаклування урожаю, здоров’я, щастя у давнину відбувалися у лісі, біля води. Вшановуючи предків, люди закликали до себе радість-весну.
Окрім очисного вогню в цей час дуже пошановували птиць – провісників весни. Птиці також повертались до нас із вирію через Небесну Браму. (Не забуваймо, що Вирій для наших предків – це був інший світ, де перебувають душі предків). Ластівкою прилітала на Землю весняна богиня Леля. Зозулею поверталася мати, сивим голубом – батько, перепілкою – гарна дівчина. Саме ці порівняння близьких нам людей згодом перетекли і в народні пісні.
