Андеґра́унд (underground) з англ. перекладають як — підпілля. Інакше його називають «контркультура» і позначають цим терміном альтернативні течії в сучасному мистецтві, які співіснують поруч із панівними. Це – реакція на повне її ігнорування з боку офіційних фірм звукозапису, преси та телебачення.
Так, у Радянському Союзі андеґраундом називали музичне мистецтво, що не накидали “зверху”: творчість осіб або груп, яка суперечила тодішнім канонам панівної партії і маркерам тогочасного суспільства. Фактично, радянська контркультура була наскрізь просякнута політикою і за це карали. І не дивно, адже андеґраунду притаманне бунтарство; відмова від загальноприйнятих цінностей, ідеології, традицій, норм; епатаж. А хіба могло бути щось таке у часи тоталітаризму? А втім радянський андеґраунд жив на хвилі свіжого віяння із Заходу. Він потрапляв у Союз через Польщу і хвилі радіо «Голос Америки» та «Свобода», які так ретельно глушили радянські посіпаки.
Термін бере початок з другої половини 1960-х років і стосується американських та британських гуртів, які не записували платівки, а лише виступали в клубах, і вважались авангардистами реп-музики. На відміну від «комерційних» виконавців, «підпільники» пропонували дуже довгі твори (інколи навіть півгодинні), що базувалися на блюзі, відмовляючись від простої, легкої для запам’ятання мелодійності, часто зверталися до складних ритмометричних зразків джазової музики. Але з часом і «підпільники» зрозуміли, що свої безсмертні композиції таки варто записувати і залишати нащадкам.
В Україні хвиля контркультури найвиразніше виявилася у період 60-80-х років XX століття, переслідувана владою і окреслена «неофіційне мистецтво» та нонконформізм. Поділ андеґраунду і «неофіційного мистецтва» багато в чому умовний, адже за своєю суттю вони дуже близькі. Андеґраундні художники, які у 70-х роках ХХ ст. виставлялися тільки в квартирах, клубах або бібліотеках, змогли брати участь у деяких офіційних виставках. Серед київських художників це були: Яким Левич, Зоя Лерман, Іван Марчук, Юрій Луцкевич, Валентин Реунов, Ірина Макарова-Вишеславська, Олександр Павлов, Олексій Орябинський, Юлій Шейніс, Михайло Вайнштейн, Євген Волобуєв, Анатолій Лимарев, Ада Рибачук, Володимир Мельниченко, Федір Тетянич і багато інших.
Читайте також: 20 віршів та пісень про маму
Поширеною моделлю життя представників андеґраундного мистецтва була робота вдома, без надії на визнання, в поєднанні з іншими видами діяльності. Чимало андеґраундних художників зазнали гоніння з боку владних структур за свою позицію: в Києві — Алла Горська, Сергій Параджанов, Петро Беленок, Микола Тригуб, Вудон Баклицький, Борис Плаксій, Людмила Семикіна; в Ужгороді — Павло Бедзір, Єлизавета Кремницька; у Львові — Карл Звіринський; в Черкасах — Едуард Гудзенко, Володимир Широков; в Одесі — Валентин Хрущ, Володимир Стрельников, Олександр Ануфрієв; в Дніпропетровську — Володимир Макаренко; в Запоріжжі — Віктор Заруба, в Харкові — Вагрич Бахчанян. Попри все художники виявили незламність, чинячи «тихий опір» своїми пензлями й фарбами, створюючи нетрадиційні й незвичні художні прояви, як от перформанси, інсталяції, концепти тощо. Андеґраунд став символом духовної свободи, творчої незалежності, синонімом новаторського мистецтва. Він фактично є витоком більшості процесів, що відбуваються в сучасному мистецтві сьогодні. Зауважте – у мистецтві, а не шоу-бізнесі! Отже, андеґраунд таки потрібен!
Дякуємо українській Вікіпедії за цінну інформацію.
