Галина Лісовецька-Пановик. Рапсодія осені

Галина Лісовецька-Пановик. Рапсодія осені

Львів’янка, народилася 17 січня 1953 р., професія – журналіст. Останні двадцять років працювала у Львівській національній науковій бібліотеці України імені Василя Стефаника. Зараз пенсіонерка, автор дванадцяти книг поезій та прози. З 20007-го року Член Української Асоціації письменників у Львові, Всеукраїнського об’єднання «Письменники Бойківщини». Переможець 17-го конкурсу імені Мирона Утриска, дипломант Всеукраїнських конкурсів імені Володимира Дроцика, Всеукраїнського конкурсу імені Леся Мартовича.

Добірка віршів із підготовленої до друку нової книги поезій «Рапсодія осені».
panovik.jpg (216.05 Kb)

***
Клубочеться жаринами огень,
Завихрились у світі мої роки….
Застуджений, та сонячний ще день
На чаші золотистій творить кроки…

Усе зарум’янилось, як весна,
Що йде через літа, а все ж, у осінь…
Прийдешнім зачерпнулося вина –
Народиться, як завжди, перша просинь…

Копитять ще у світі десь гніді,
Над полем розпростерлися надії.
А помисли ще зовсім молоді,
І їх, неначе золото, лелію…

Не змовкну, якщо в світі щось болить,
Обійму день, натруджений, в долоні…
Є в осені моїй прекрасна мить,
Від миті тої знов я у полоні…

Я так люблю!..

Я теж борець, хоча у серці сум…
Не осторонь я рідної Вкраїни.
А все ж, маленьку лепту принесу,
Погідним словом винищивши війни!

Я може Україну так люблю,
Свою кохану, вимріяну птицю,
Як вранішню осяяну зорю,
І пишу не лише я для годиться.

Люблю я Україну наяву,
І в час, як Батьківщину покидали,
Я цілувала землю і траву,
Небес вкраїнських сонячніх орали.

Люблю я землю нашу, як святу,
До болю рідну, сонячно-крилату…
Невже покинеш вишню молоду,
Невже підеш із батьківської хати?

Я не поїду мити буржуїв,
Лишити в серці біль цей і руїни.
Ніколи не служитиму я їм,
Бо я творець своєї України!

Судьба

Не в’янути жінці, радіти щоднини,
На ниточці ніжній маленького серця
Біду спопелити у кожній годині,
Носити добро хоч на денці відерця.

У ній тихі плеса… як вишита мрія,
Лиш… ріже тоненька стеблинки оскома.
І гордість є в інших, величчя Надії,
З роками розорана відчаєм втома.

Та з часом і діти її обминали,
Поморщились очі – ридала благально.
А в неї ще квітли душевні хорали –
Та щастю бабусі поставили гальма.

Піднялася вище, як Розум в узвишші,
Знялася в хмарини на скатерті білій…
Простила синам і – пішла в попелище,
Лиш вітер шубовснув і сів на могилі…

Непередбачувана

Вона буває сильною,
в світах своїх привільною,
То ластівкою в трепеті,
А то в дитячім лепеті…
Незаймана, нерухана –
порухана, подмухана…
Із серцем необачная,
а і ноді і лячна є.
Щаслива і знедолена,
нещасна є і зболена.
Така одухотворена,
в чуттях своїх озорена!..

Розніжена і ніжна є,
в житті буває різною –
Красивою у домислах,
величною у помислах.
Вона буває піснею
і осінню непізньою,
Зимою розквітає ще,
немов весняне маїще.
Вона над світом вахтою,
розкрила крила плахтою.


Така вона велична є,
такою вона вічно є!
Жінка

За межею простору

Десь, за межею людяного світу,
І поза часом вивіска крилата.
В твою любов я, земле, щиро вірю,
Бо ти добро лиш прагнеш дарувати.

Ген пролягли простори неозорі,
Погожий день теплом у літо дише.
Вдивляюся у даль бентежним зором,
Де світить сонце діамантом-диском.

Злітаю в небеса угору стрімко,
У нім ширяє думка поза часом.
Нехай на серці ще буває гірко,
Та я живу собі у світі власнім.

Прости, мій світе, за мою безсилість –
Бо знов палахкотять війни пожежі.
Невинні люди гинуть тут щохвилі,
Та нас нікого все це не бентежить.

Як вберегти тебе, мій рідний краю,
Під сонячним промінням стало важче…
Пишу я просто вірші і благаю:
О люди добрі! Станьте трохи кращі!

Вересень

Один лиш день – і вже немає літа!
Нахлине осінь і – пішло, пішло…
Не встигло серце поглядом зігрітись,
Спинилось надивоване весло.

Один лиш день – і лист окреслив коло,
Йому ще у красі своїй горіть.
А я вчуваю осені вже голос,
Прощання з літом – квітом дивнихліт.

Один лиш день – і серце все ще прагне
обмитися в озерній хлюпоті.
...А вересень по-літньому несправжній,
Мов щему літа в найми захотів.

***
День прожитий занурився в роси,
Щось зробила сьогодні, чи ні?
Чи голодному дала, що просить,
Чи була у житейськім вогні?
Чи лишила я Богу начало
Тих звитяг, що Величчя дало?
Не встромила ненависті жало
Комусь меншому… Просто, на зло?
Чи сказала тому, хто нездара
Щось приємне в його кулачок?
Чи розвіялась бідному хмара
Від моїх поетичних думок?

Пробуджується ліс

Рожево-світло сяє небокрай,
Лунає в лісі музика весняна.
А ти мене, мій світе, не карай,
Моя душа в зелений одяг вбрана.

Захоплена від подиху весни!
І гілочки смарагдом вже покриті,
І скоро набубнявіють вони,
Щоб плину час на хвильку зупинити…

Довкола все брунькує і сія,
Мелодія – мов чарами налита!
Пробуджується ліс – блаженна я!
Так прагну тої радості напитись!

Дівчина-Осінь

Барвисте листя сипалося долі…
Який сьогодні жовтокосий час!
Відкрило раптом очі мимоволі,
На світ несміло глянуло дівча.
Яа краса! – воно собі гадало!
Як кольори такі створити міг
Всевишній – над світами всіх начало!
І знову лист кружляв, на землю ліг.
О Боже, скільки кольору, мазками
Картини малювала вже вона.
І знову їй вчувались серця гами,
І знову уявлялася весна!
В такій красі звелась Вона руками!
Ступала осінь–дівчинка мала.
Здавалась їй, саме Величчя з нами,
І Божа Матір фарби роздала!

Спогад

Найсолодший спогад з глибокого дитинства –
село, розмаїті кущі ягід, молодий тато…
Чи там, у Небі, він згадує той сад?

Розквітнув день, засяяв в тиші сад,
В саду роятьсябджоли, наче хмари.
«Причепа» попідтинню – виноград,
Шукає для розмовисобі пари.

В саду кущі порічок запашних,
Повагом так стоять собі, як люди.
Здається, що заховані у них
Усі принади літа пишногруді.

Ще й агрус у колючках, дикий мід,
Чіпляється за руку, аж до крові.
А далі плодоносить красно глід –
Для серця, для кохання і любові…

Я так давно не був у тім саду,
В тім дорогім, до болю в серці, гаю…
Забув я навіть маму молоду,
Я… навіть вже себе не памятаю…

В минулому співали солов'ї,
Вінчують вже чужі мені хазяї.
Поховані тут пращури мої,
Й мене уже давно ніхто не знає…

Чорнобривці

В край небеснім морі волошковім,
Де вже стерся обрис мого літа,
Є ще чорнобривці чорноброві,
Викохані, виплекані діти…

Через роки, в межах потойбіччя,
Де накриюсь листям з головою…
Ляжу коло хати на узбіччі –
Чорнобривці пахнуть тут весною…

Може хтось пожуриться, заплаче…
А мені так добре на городі!
Виконала я свою задачу –
Чорнобривці виростила й… годі!

***
Півонії не плачуть від роси,
Їх аромат снагу дає в цвітіння.
Лиш ти любові більше не проси,
Коли прийшло духовне зубожіння.

Лиш зупинися: вічність це чи мить,
Чи весняна заграва не тривожить?
Я та, що не вмирає й хоче жить,
Я та, що світ обожнювати може…

Я, може, й не заплачу від роси,
В моєї зелені очі глянь же глибше.
Не загуби півонії краси,
І… не іди, від мене не іди ще…

***
Чомусь невесело і жалить щось…
І оперезують півнеба сльози.
Упала краплями на землю млость,
І раптом – маки, маки при дорозі!
Яскраві, неозорі, наче кров! –
Одні за одним... Ось вже цілий килим.
А там – життя, і маки, знов і знов –
Небесний цар там акварелі вилив…

Я просто жінка

Я просто жінка. Не поетка я,
Що знає пафос дуже голосистий.
Я просто жінка, не кравчиня я,
Лиш вмію шити море з зелен-листя.

Я просто жінка, українка я,
В Америку ніколи не хотіла.
Я просто жінка, не політик я,
Дітей навчити розуму стреміла.

Я просто жінка, сонячна весна,
Кохана і закохана до краю.
А може, та перлиночка ясна,
Що в небі синім райдугу тримає.

Ще – мама, і дочка я, і сестра,
Близька й далека всій свої родині.
Я просто жінка, я це просто – я.
Як хочете – повірте мені нині…

***

Просто їхав автобус в недалеке село,
Залишав за собою усе, що було.
Забираючи небо й осінню печаль,
Просто їхав кудись в падолистову даль.

Хтось в салоні бурчав, що немає життя,
Інший мовив – назад вже нема вороття.
В духоті надосінній я біля вікна…
Жовтокоса мені усміхалась весна!

Просто сонце мене крізь віконну вуаль
Цілувало в щоку, проганяло печаль.
А щока моя й досі цілунком пашить…
Люди, тіштеся миті! Як є така мить…

***
Так зелено, так зелено мені,
Співають в світі загадкові коні...
Я також на крилатому коні
У захваті ще сплескую в долоні.

Так зелено, так зелено мені,
Ще юні, такі юні мої коні.
Розкрилено всміхаюся весні,
Й уста мої іще любов’ю повні.

Так весело, так гарно, мов у сні,
Так довго ще співають мої коні.
І біло-біло сипле сніг мені
В здивовані натруджені долоні…

Прощайте

Прощайте людям за образи в гніві.
Нехай цей гнів розвіється без болю,
Як зерна хліба весняних засівів,
Він проросте пшеницею у полі.

Прощайте людям. Світ такий прекрасний,
В бурхливім вирі відкидайте втому.
Бо мить життя колись таки погасне,
У добрім помислі ідіть додому…

Прощайте ворогу, прощайте рідним.
Краси життя нам в Господа навчатись.
Прощайте людям, іноді наївним,
Які чомусь не вміють вибачатись…

Пам’ять

Стирається з пам’яті все, як погода.
Трава, тихий плескіток хвиль у воді.
І стрічі, і радості, й одяг, і мода,
І те, як були ми іще молоді…

Розклала я речі пожовклі із скрині –
Міцні і тверді тут були чобітки.
І пам’ять приплила далека, мов нині…
Як мама їх міряли, та залюбки!

Новенькі, блискучі, красиві й добротні.
І щиро раділи від них, як дитя.
А я, ще маленька, казала, що модні,
Лиш виросту – теж таке хочу взуття…

Реліквія пам’яті – як це пригоже!
Сьогодні, як сорок минуло… ні-ні!
Віддала на лати… Згодитися може,
І ще одна стерлася пам’ять в мені…

Синя блузка

Ця синя блузка шовкова… Похмура,
Вже років п’ять лежить, мов не моя.
У блузці тій така я нечепура,
Так негарна і не модна я…

Віддам подрузі, їй блаватне личить,
І колір цей, напевне, до лиця.
Поклала в сумку і несу велично –
Пішла у люди синя блузка ця.

Відплили роки. Якось пригадала –
Стоїть матуся у осіннім дні:
Візьми в дарунок… Це я приховала…
На день вродин вже не дожить мені…

-Та що ви, Мамцю, жити вам і жити, –
Взяла дарунок. – Але в день вродин
Ми будемо ще з вами каву пити,
І на бісквіт запросимо родину!..




Коли прийшов той день, що народилась,
Стогнало сонце в сніговій завії.
Своїй матусі в небі я наснилась.
У синій блузці. У немодній цій…

Кульбаба

Як гарно пахне скошена трава!
Усе це дав Господь в своїй оселі.
А квітонька кульбаби ожива,
Стебельце ніжно тягнеться до стелі.

Так сонячно виблискує роса,
Розквіття так не хочеться втрачати.
Перлиночка любові не згаса
У жодному кутку моєї хати.

Хай стрімголов летить моє життя,
Я сотні літ ще буду дивувати –
І дихати, і сіяти жита,
Вирощувати, жати і в’язати.

До снопу сніп, до снопу снопеня –
Із неба ласку тихо пригортаю.
І чую вже, як колеться стерня.
Як довго я живу! І не вмираю…

Не здамся у полон

А я землі своєї не віддам,
До кожної стеблинки і росинки…
Ніколи в серце не проб'єтьсязлам,
Бо я таки людина, не людинка.

Знайду себе, не здамся у полон,
Цілющий мед душі – в моїмнароді.
Хоча… у краю стільки перепон,
І гине люд, невинний, десь на Сході…

Нестерпну я біду перетерплю,
Здіймусь малою зіркоюуроче.
Люблю до болю земленьку свою,
Та війни між землянами – це злочин!

Воскресну я, в любові й доброті,
Неначе сад у цвіті білопіннім.
І вже колись, в своєму воротті
Мої слова, можливо, хтось оцінить…

***
Яке у природи вбрання кольорове,
У небо прозоре надія зліта!
Усе, що я бачу, вливається в слово,
Вервечкою мрії проходять літа.

Притулюсь обличчям до неньки-землиці,
Хлібину і сіль добрим людям віддам.
Живу я під небом не лиш для годиться,
Будую духовно-звеличений храм.

І вже не заплачу, коли відлітають
За обрій птахи, не жаліюсь комусь.
Бо світ облюбовую в рідному краю,
До вишитих мріянь блаженно горнусь…

Матері

Над смарагдовим полем думок,
Над землею, що пахне м’ятою,
Із джерел починався струмок,
До струмка знов вернулись,
до хати ми.

До тієї, що десь, у піснях,
У полях, у волошках замріялась.
Повернувся до кореня шлях,
Ми до матері в хату навідались.

Ми у мальвах її віднайшли,
Світанкову і щиро-побожну.
Ми до матері в свято прийшли,
Зустрічала дітей по-Божому.

Лиш чому, лиш чому раз у рік
Ми знаходимо час на відвідини?
І чому не вертається лік
Тих сивин і тих зморщок незвіданих.

Сяє блиском з очей дивина,
Ллється пісня, що снить щоночами.
Якщо б доля простити могла,
Що не робимо те, що хочемо!

І не скажемо якось ми їй,
Що, не знаєм чому, так любимо…
Над смарагдовим полем надій
Лиш пісні волошкові голубимо.

#Галина #Лісовецька-Пановик,
Із книги «Рапсодія осені»,
28.10.2018 р.
Korali.info (Коралі.інфо): краще україномовне жіноче видання.
© Korali.info 2015 — 2018.