Перших 30 років кіно існувало без звуку. Так-так – технічні можливості того часу не могли зробити так, щоб фільми виходили на екрани із синхронно записаним звуком. Через це в кіно з’явилась своя неповторна специфіка – надто емоційні жести акторів, міміка, вияв емоцій і рухливість. Виразність рухів деяких акторів німого кіно навряд чи може бути перевершена навіть в сучасному звуковому кіно.
Усе, що автори фільмів хотіли пояснити додатково – писали у титрах. Аби не було так тихо, у залі перед глядачами садили тапера – музиканта, котрий супроводжував німе кіно грою на фортепіано. Для фільмів спеціально підбирали мелодії залежно від розвитку сюжету – повільні, романтичні чи швидкі й динамічні. Багато мелодій з репертуару таперів того часу дійшли і до нас.
Так, на початок 1920-х років «німе кіно» отримало широкий набір художніх засобів, які зумовили паралельний розвиток декількох напрямів кінематографа як мистецтва. Найпринциповішими виявились німецькі експресіоністи, американська оповідна школа та радянська школа, в якій значну роль зіграв українець Олександр Довженко.
Звук став супроводжувати кінопокази лише в другій половині 1920-х років, коли в США, Німеччині та СРСР створили відповідні системи звукового супроводу. Перший вітчизняний звуковий художній фільм — «Путівка в життя» (1931).
Вважають, що чорно-біле німе кіно, з його характерним мерехтінням і поганою якістю зображення, все ж таки володіє якимсь шармом, заворожуючи кіноманів навіть в наші дні.
Ось декотрі знамениті фільми німого кіно : «Вогні великого міста» (США, 1931), «Носферату» (Німеччина, 1922), «Золота лихоманка» (США, 1925), «Броненосець Потьомкін» (СРСР, 1925), «Наполеон» (Франція, 1927), «Великий парад» (США, 1925), «Остання людина» (Німеччина, 1924).
Звичайно, іконою німого кіно по праву вважають Чарлі Чапліна – легендарного англійського та американського кіноактора і кінорежисера першої половини XX століття. Він правдиво визнаний одним із найкращих коміків в історії світового кіно, тричі нагороджений премією «Оскар».
Читайте також: 20 віршів та пісень про маму
Чарлі Чаплін грав ролі, писав сценарії, продюсував власні фільми. Чаплін був одним із класиків ери німого кіно. За свою кар’єру, яка тривала понад 65 років, він пройшов шлях від вікторіанських сцен британських мюзик-холів до Голлівуду — центру світового кіномистецтва.
Є й інші знамениті персони епохи німого кінематографа: Бастер Кітон, Мері Пікфорд, Всеволод Пудовкин, Олександр Довженко.
До речі, саме О. Довженку, класикові світового кінематографу, належать такі знамениті українські фільми, як “Ягідка кохання” (1926), “Звенигора” (1928), “Арсенал” (1929), “Земля” (1930).
Ось як про перші фільми висловився Альфред Гічкок: «Німе кіно — найчистіша форма кінематографу. Йому, звичайно, не вистачає звуку людського голосу і шумів. Та додавання їх не спокутувало б тих незворотних наслідків, які воно спричинило за собою. Якщо раніше не вистачало одного тільки звуку, то з його введенням ми позбулися всіх досягнень, завойованих чистим кінематографом»
Сказав своє слово про німе кіно і Франсуа Трюффо: «Наприкінці епохи німого кіно великі кінематографісти — практично всі — досягли рівня, близького до досконалості. Введення звуку поставило їхні досягнення під загрозу. Справа в тому, що у той період блискучу майстерність чудових художників відтінював жалюгідний примітивізм інших, і люди недостойні потроху витіснялися з професії. Згодом же, з появою звуку сірість благополучно повернулася на свої позиції».
Підготовано за інтернет-джерелами
