– Цікава назва – романтична, лірична і незвична. Як вона виникла?
В. М.: Це було так давно, що точних обставин уже ніхто не пам’ятає (тобто ні я, ні Марічка), тому нам пізніше довелося придумати дві легенди на пояснення назви – сакральну і профанну. Але спочатку факти. Факт перший: назва «Три кроки в ніч» з’явилася трохи пізніше, ніж ми почали музикувати разом, принаймні на першому Святі музики у Львові (2013) ми виступали вчотирьох під назвою «Колискові для гобоя» (це були авторські інструментальні композиції, в яких Данило солював на англійському ріжку, спочатку думалося, що він гратиме на гобої, але з’ясувалося, що тембр ріжка значно краще резонує з ідеєю вечірньої музики, тож вийшло, що ріжок грає, а гобой спить, тобто колискові для гобоя). Звідси випливає другий факт: колисковий репертуар також передував появі назви. А тепер наші версії того, як вона виникла. Профанна каже, що довгий час нам рідко вдавалося зібратися вчотирьох, навіть на виступ, і ми грали то без Данила, то без Сашка, тож довелося назватися «Три кроки в ніч» з тим, що за потреби числівник можна замінити на чотири, або п’ять, або шість, якщо музикантів побільшає. Сакральна, натомість, версія стверджує, що назва відображає не кількість учасників, а певний світогляд. Вона каже: «перший крок – до себе (бути наодинці, мовчати, мріяти, сумувати, тримати в руці й дивитися всередину); другий крок – до милого (радіти, говорити, чути, бути удвох, прощати, триматися за руки, довіряти й чекати); третій крок – до колиски (дарувати, втішати, тримати на руках, бути великим, пам’ятати, сміятись, дослухатись, сподіватись і знати: все переболить і після ночі буде день а після дня – ніч і три кроки у неї». Так склалося, що всі учасники гурту – люди сімейні, тому ми трошки на тому знаємось.
– Як довго існує гурт? Що цікавого відбулося за цей час?
В. М.: О, безліч цікавого. Гурт існує від 2013-го, тобто вже чотири роки. Насправді, деякі гурти стільки навіть не живуть. А деякі встигають записати й видати півтузіня релізів, альбомів, кліпів. У нас, якщо глянути зовні, метаболізм трохи повільніший, вочевидь, тому, що ми не є професійними музикантами, тобто такими, які заробляють музикою на життя, і нам не завжди вдається знаходити вдосталь часу. Ну, в нас є видимі результати, якими не гріх похвалитись, як-от записаний і виданий (самвидавний) диск українських народних колискових у авторській обробці «Ковдронька», участь у понад десяти фестивалях і ще, мабуть, зо два–три десятки інших концертів. Також ми вже закінчуємо другий альбом – «Кораблі», на вірші сучасних українських поетів. Чи багато це, чи мало — не знаю, але майже кожен із тих виступів є сам собою цікавою подією, принаймні для нас (бо від нецікавих концертів ми, як непрофесіонали, можемо дозволити собі відмовитись). Причому виступ, скажімо, в Києві, може бути не таким яскравим досвідом, як виступ у селі Кротошин. А найцікавішим, звичайно, є той шлях, який проходиш як музикант, опановуючи свій інструмент, освоюючи обраний матеріал, розуміючи, що якийсь твій неясний задум дивовижним чином дістає звукове тіло і починає жити. Це все страшенно цікаво, як і спілкування з людьми на концертах і після концертів теж.
– Детальніше про учасників. Усі музиканти чи участь у гурті – велике захоплення? Хто є хто і чи мінявся склад від початку?
В. М.: Нас є четверо: Марічка Кошелінська-Мартинюк, яка співає, грає на бандурі, фортепіано, мандоліні та ксилофоні; Віктор Мартинюк, перкусіоніст і подекуди бек-вокаліст, Сашко Міхаліцин на акустичній гітарі та Данило Ільницький на духових (гобой, англійський ріжок, сопілки, блокфлейти). Склад незмінний, з часом додавалися лише інструменти, тож нам стає усе важче й важче возити їх з собою. Звичайно, що гурт – це велике захоплення, інакше він би вже не існував, але кожен, звісно, бачить його по-своєму. Кожен докладається в міру своїх можливостей і, відповідно, бере від гурта те, що потрібно саме йому. Але можу сказати напевно, що серцем групи є Марічка. Це видно бодай з того, що без неї навіть репетиція не може відбутися. Ми якось пробували – марно.
– Як ви собі даєте раду “репетувати” поза основною роботою? В сенсі – регулярно проводите репетиції чи як вдасться? І як підбираєте інструменти?
Читайте також: 20 віршів та пісень про маму
В. М.: Якось даємо. Бувають періоди, що даємо не дуже, майже зовсім не даємо. А часом входимо в режим інтенсиву. Особливо перед відповідальними концертами. Як не крути, а такі речі заохочують і дисциплінують. Трохи допомагає те, що акустична музика, яку ми граємо дає змогу репетирувати вдома, тобто принаймні декому з нас не доводиться кудись їхати на репетицію.
– Ви брали участь у фестивалях – якщо так, то в яких?
В. М.: Якщо так глянути, то фестивалі займають помітну, навіть значну частину в нашому концертуванні. Щоправда, на великій сцені з великим звуком нам грати досить складно. Визвучення цілком акустичного колективу вимагає добрих навиків та складних рішень не лише від самих музикантів, а й від звукорежисерів, а з цим в Україні справа стоїть не так добре. Та й контраст акустики з гучними електричними колективами не завжди буває вдалим. Але ми незмінно долучаємось до Свята музики у Львові. Цьогоріч ми, наприклад, брали участь у «Lviv Bandur Fest», першому бандурному фестивалі в Україні, у добросусідському святі «Знесіння Фест», у фестивалі «Івана Купала у древньому Удечі». Я би назвав етапною для гурта участь у вінницькому «Стус-фесті “Палімпсести”» 2015 року. Спеціально до цього концерту ми зробили пісню «Корабель» на слова Стуса, і тоді, гадаю, визначилося, над чим ми будемо працювати після колискових. Загалом, 2015 року ми мали найбільше концертів, бо активно презентували новопошиту «Ковдроньку».
– Ви граєте на вулиці? Як це було, де і коли?
В. М.: Насправді ми більше любимо виступати в приміщеннях. Там легше створити потрібну нам атмосферу. Там можна домогтися достатньої тиші, від якої відштовхуються деякі наші композиції. У вуличному шумі воно якось затирається, змазується, там важко досягти потрібної гостроти уваги до деталей. Думаю, наша музика не дуже цікава як фон, хотілось би, щоб її слухали. Ми виступали тричі у львівських двориках і раз просто на вулиці на Святі музики. У двориках були свої акустичні труднощі, хоч загалом можна було охопити весь простір, натомість на вулиці на деякій відстані звук надто розсіюється.
– Ваш дебютний альбом “Ковдронька” наповнений колисковими. Чому вирішили стартувати саме з такої тематики?
В. М.: Власне колискові й створили наш гурт. Марічка тоді писала музику до авторських колискових для одного видавництва, але шкода було так просто віддати цей матеріал, з ним хотілося працювати далі. Тоді з’явилась ідея поєднати власну музику з народною. У той час ми вже мали власних дітей і жанр колискових був у полі нашої активної уваги. Ми пропускали його через себе і могли бачити, як він зроблений, як він працює. Тож і вирішили створити цикл колискових, але не для того, щоб їх вмикалося дітям перед сном, а радше для дорослих – звертаючись до їхньої внутрішньої дитини. Виявилося, що колискові можуть бути дуже різними: деякі медитативно-психоделічні, деякі зворушливо-радісні, деякі соціально-проблемні. З одного боку, вони змушують абстрагуватись від суєтної дорослості, а з іншого, своєю простотою, зверненням до непозбувного дитячого досвіду вони можуть зачіпати дуже чутливі струни. Досі думаю, що це була вдала знахідка.
– Хто переважно є вашими слухачами і поціновувачами?
В. М.: Якщо поглянути на статистику фейсбук-сторінки гурта, то можна сказати, що наші слухачі – це на три чверті жінки, зокрема, на третину, віком від 25 до 34 років, тобто трохи молодші за нас. Але якщо судити з концертів, то наша музика подобається людям із дуже різним культурним запліччям. Часто нам дякують ті, хто загалом подібної музики не слухає – можливо, тому що не знає, особливо якщо це старша людина, призвичаєна до традиційних медій, куди такі речі не часто пробиваються. Декого з наших поціновувачів знаємо особисто, ну то це люди з близьких до нас кіл і середовищ.
– Чи можете назвати себе інтелектуальним гуртом? Те, що у піснях присутнє етно, дуже відчутно, а от за текстами – треба слухати і думати. Не хотілось би порівнювати, але мені тексти чимось близькі до гурту “Тельнюк. Сестри”. Чи я помиляюсь?
В. М.: Можна провести таку паралель. Гадаю, ми, як і вони, працюючи з поезією, намагаємось знайти баланс, коли поетичний і музичний тексти урівноважено. З одного боку, музика не намагається увібгати слова у жанрову рамку й запанувати над ними, з іншого – не хоче теж зійти до ненав’язливого тла або гарної оздоби вірша. І вірш, і музика мають прозвучати повносило. Стосовно «етно», то поза колисковими воно виявляється радше в доборі інструментів, але мелодика, гармонії, ритміка не взоруються на народні. А чи називаємо себе інтелектуальним гуртом, то ні. Хоча, так. Але тільки поміж себе. Зі скромності.
– Гурт виступав лише у концертному форматі чи й як супровід до розмаїтих перфоменсів?
В. М.: Одного разу, на початках, ми грали як музичний супровід до поетичних читань. Але це, здається, не був дуже вдалий хід.
– Виступи за кордоном – де, коли і для кого?
В. М.: У нас було одне невелике турне Польщею саме після запису «Ковдроньки», тож ми мали нагоду запрезентувати її на Лемківщині, батьківщині Богдана Ігоря Антонича і Никифора Дровняка – у містах Горлиці та Криниці («Ювілей 120-ой річниці уродин Епіфанія Дровняка – Никифора»), на чудовому фестивалі «Ukraińska wiosna» в Познані, який пропагує сучасну українську культуру серед поляків, а також у Кракові.
– Щось із музичної кухні – розкажіть про якийсь цікавий трафунок, випадок, казус. Щось таке, про що непросто забути.
В. М.: Є у нас пісня на вірш «ти/я» Катерини Міхаліциної, з дому Оніщук, Сашкової дружини, вона починається словами: «Хто ти, о жінко по той бік вікна…». То так повелося, що хлопці на репетиціях перекручували цей рядок на всі лади: «Хто ти, о жінко, котра Оніщук…» або «Хто ти, о Віктор, котрий Мартинюк…». І дійшло до того, що якось Марічка мимоволі – на репетиції, на щастя! — заспівала: «Хто ти, о жінко, котра Мартинюк…» Тоді стало ясно, що ці жарти можуть колись зле скінчитись. А ще цього літа слалося так, що ми давали концерти три дні поспіль: два у Львові й один у Бортятині, в музеї Антонича. То третій день почався з того, що дехто з нас проспав і ми дуже спізнювались. Потім дорогою Марічка вирішила почастувати нас кавою з термоса й сильно ошпарила руку. Доки ми доїхали до Бортятина, то перепробували всі методи першої допомоги від опіків (і медикаментозні, і народні – буквально всі). Концерт мав відбутися надворі, тож ми везли з собою апаратуру: мікрофони, пульт, кабелі. Та коли врешті доїхали й розвантажили авто, з’ясувалося, що немає мікрофонних стійок – ми їх забули вдома у міжконцертній метушні. Довелося заносити лавки до приміщення і грати всередині з одним мікрофоном, і попеченою рукою. А проте це був дуже добрий концерт – і в плані звуку (на диво), і контакту зі слухачем. Отак, буває, зле почнеш, але добре скінчиш.
Дякую за розмову. Нехай вам усе задумане вдається! Любимо, слухаємо, хочемо ще!
Спілкувалась Оксана Кришталева, Львів
