Львівська письменниця Оксана Лозова не обертається у модних літературних колах, але її проза цікава і щира.
Нещодавно вийшла малим накладом майже приватна книжечка Оксани Лозової “За сонцем навздогін” (Записки роверистки). Авжеж, проза біографічна, але не позбавлена цікавих літературних ходів.
– Почнімо розмову із Вашої ж цитати: “Дай кобіті ровера, то вона літака захоче”… Та судячи із прочитаного тексту, Ваш ровер, п. Оксано, значно кращий за будь-який літак. А як почалась історія з ровером і коли Ви захотіла написати про це?
– Відразу уточню, що малим накладом вийшла книжка, де «Записки роверистки» подано повністю, а скорочений варіант мав щастя увійти до більшої книги для тих, хто (не) любить велосипеди. Саме так зазначено на обкладинці видання «Велосипед мого серця» – шостої збірки серії «Дорожні історії», що уклала Міла Іванцова. Тож можна сказати, що ми з ровером вже трохи Україною «проїхалися» в товаристві зо двох десятків авторів, яким не байдужий цей найкращий вид транспорту.
А щодо літаків… Дуже люблю спостерігати, як лайнери злітають чи йдуть на посадку, я ж подорожую недалеко від летовища. Щоразу, наближаючись до нового терміналу Львівського аеропорту, думаю: в Донецьку був такий самий… Тут завжди багато людей: хтось когось зустрічає чи проводжає, а хтось просто приходить подивитися. Отак, бува, підкотиш на хвильку, а стоїш і дивишся-дивишся… Доки літак не злетить – не зрушиш з місця – ніби не маєш права пропустити ту мить, коли лайнер відривається від землі… Подумки бажаєш щасливого польоту, подумки й сама – наче в небі… Часом виїжджаю на прогулянки вдосвіта, щоб побачити літак, який першим вилітає до столиці. Буває: дивлюся здалеку, як лайнер починає розганятися – то й собі додаю ходу – в якийсь момент навіть здається, що в нас однакова швидкість. Нехай мить – але така щаслива – висока! – і земна, й небесна… Коли в мене ровер з’явився завдяки добрим людям, я описала те щастя від першої прогулянки і виставила у Фейсбук. Просто шквал відгуків! Наступного дня знову їду, а в думці – це ж треба писати. Так і вийшло – мандрівки викликали потребу писання і навпаки. Дуже вдячна всім людям, які відгукнулися.
– Ровер – як засіб пересування, який допомагає дивитися на світ і ловити зустрічний вітер. У Вас багато звернень до природи, до села, до різних сезонів. Саме тому Ви придбали собі ровер?
– Так! Одразу за новим терміналом аеропорту – латочка лісу. Це кінцева точка мого звиклого маршруту. Буває: перебираємося з ровером через рівчаки й відпочиваємо, прихилившись до дерева на узліссі. Мир і благодать! Наче десь далеко-далеко за містом… Не повертаюся назад, доки не надивлюся на цю стіну лісу – навесні ніжно-прозору, відтак буйнозелену, під осінь золотаву, пізніше – брунатну, а ближче до зими й зовсім темну, майже чорну – до перших снігів…
У пошуках нових доріг доводилося долати пустирі. Оминала стихійні звалища, остерігаючись битого скла, не раз опинялася… в болоті… Люблю тихі околиці, де калина коло кожної хати, вишні-черешні, яблуньки-груші. Тут майже село. Невеличкі грядки всюди, навіть по кілька рядків картоплі. Хочеться людям виростити своє… А квітів! За трояндами, що в’ються, не видно загорожі, гордовиті лілії являють світові свою красу, довго квітують і пахнуть скромні біленькі флокси… Вже замало мені одного ровера, здалося б ще – для села. Зі Львова в рідні краї, може, заїхала б, якби не такий рух на шляхах. А коли, не дай Боже, яка пригода посеред дороги? Ні, самій страшно рушати в таку путь, та й назад – як?.. А чекав би мене в селі ще один ровер, ото б я наїздилася дорогами дитинства!
– У книжці згадано й кількох відомих письменників. От, приміром: “Сам Ігор Павлюк сказав, що я увійду в літературу як та, що пригощала його найсмачнішою бульбою”. То які вони – письменники у повсякденному житті?
– Різні… Ігоря Павлюка знаю десятки літ, його перші вірші навіть готувала до друку в заводській газеті, у нас була літературна студія, збиралися люди різного віку й роду занять. У той час для нього багато важила моя оцінка його творчості. Та й не тільки для нього… Був поетичний клуб «Звук» при редакції газети «За вільну Україну», студентський поетичний театр… Майже десять років працювала в редакції часопису «Дзвін». Мої друзі-письменники – Надія Мориквас, Богдан Смоляк, Наталя Трохим, Ілько Колодій, Олександр Масляник, три Люби – Бенедишин, Долик і Проць, Тетяна Яремчук, Іван Гентош, Ярослав Петришин… Боюся когось не назвати… Є Ірина Мироненко у Харкові – рідна душа. А Світлана Луцкова й Тамара Шевченко, які нині в Італії… Нас розділяють кілометри, але об’єднує щира приязнь, сердечне тепло. У книжці згадую про єдину зустріч з Миколою Вінграновським – під час його останнього приїзду до Львова. Як багато важила для мене ця зустріч!.. Щаслива, що знала Романа Федоріва та Романа Іваничука, Галину Гордасевич і Євгенію Божик.
А у відхід Петра Сороки досі не можу повірити… От про кого можна сказати, що його життя й письменництво були нероздільними. Багато читав, думав, порівнював, переживав, намагався відгукнутися на кожен вартісний твір. Його «Сповідь сльозою» була для мене справжнім одкровенням, так само – всі його денники, «Симфонія Петриківського лісу». Я так хотіла похвалитися Петрові «Записками роверистки», бо це ж його улюблений жанр – близький до денників… Не могла й уявити, що не встигну…
– Оповідь Вашої книжки обертається довкола щоденних простих речей. А все ж Ви подаєте їх вишукано і навіть, сказати б, у контексті одвічних людських стосунків. Наскільки важливі для Вас прості люди і стосунки з ними?
– Прості люди – насправді великі, а справді великі – прості. Їм не треба вдавати з себе інакших, ніж вони є. Простим і великим був для мене мій дідо Василь. Великим і простим – незабутній Роман Федорів. Втілення людської гідності – Микола Вінграновський. А як легко й просто було з ним – одразу розговорилися про надбужанські села, серед яких і мій рідний Неслухів. Виявляється, Микола Степанович колись побував у наших краях і захоплено пригадував топоніми Печихвости, Ракобовти… Сміявся і радісно повторював: «Ви тільки послухайте: Ра-ко-бов-ти!..» Таким мені й запам’ятався – усміхненим, життєрадісним, доброзичливим. Помітив, що спершу я не могла подолати хвилювання, розмовляючи з ним, тож одразу: «А чого ви хвилюєтеся, Оксано?» Промовив то якось так просто, зі щирим усміхом, що я й пожартувала: «Ви теж би хвилювалися, Миколо Степановичу, коли б зустрілися з самим Вінграновським!» Одним-єдиним словом відгукнувся він на мій вірш «Зима до кожного іде», та знаю, що цим словом означував те, що йому справді припадало до душі: «Вєліколєпно!»
– У книзі згадано про село Неслухів, звідки родом Ваша родина. І про палац Дідушицьких. Розкажіть про нього детальніше.
– Скільки існував Неслухів, стільки тут був оборонний двір. На його місці Андрій Дідушицький побудував палац. Згодом його син, Казимир, зробив реконструкцію споруди, добудував другий поверх. У 1891 р. з головним корпусом була поєднана восьмигранна капличка з дахом-банею, завдяки чому вона перетворилася на своєрідну кутову башточку. Після багатьох перебудов палац набув асиметричного вигляду і таким дійшов до наших часів. За мого дитинства тут був клуб, бібліотека, дирекція Львівської дослідної станції садівництва.
Розвинуте садівництво – одна з особливостей Неслухова. Його основи було закладено в селі на маєтку графа Дідушицького. Ще за Австро-Угорщини, а пізніше ─ Польщі тут вирощували саджанці плодових дерев, а також троянди, які розповсюджувалися в країни Західної Європи.
Палац Дідушицьких, у стінах якого нині музей села, мої турботливі земляки намагаються вберегти від руйнування. Почали з відновлення каплички. Довкола палацу – парк, який є пам’яткою науково-паркового мистецтва. У ньому багато декоративних дерев та кущів, серед яких і реліктові дерева. Люблю постояти під велетенською модриною – ніби сила прибуває… А які бузки цвіли тут навесні! Бувало: після вечірнього кіна ми з татом (а він працював кіномеханіком) по дорозі додому наламаємо того пахучого дива у холодній росі – ніколи й ніде не пах мені так бузок, як тоді… Спасибі художнику Степану Іванцю, чия картина – на обкладинці книжки – так уже філігранно він вималював квітучі кущі… Аж ніби запах бузок… як колись…
– Дякую Вам за розмову. Бажаю Вам свіжого вітру і тримати рівновагу!фото Оксани Лозової, ЛьвівСпілкувалась Оксана Кришталева, Львів
