Рута ВІТЕР. Так багато пекла, так багато раю. . .

Рута ВІТЕР. Так багато пекла, так багато раю. . .

yulya_osnovna.jpg (358.13 Kb)

Чудова презентація збірки Рути Вітер відбулась у музеї Львівської Нац. Академії Мистецтв. Теплі слова і спогади про авторку і мисткиню, виступи відомих митців, декламування поезій та відеозаписи - усе це створило атмосферу свята і тихої радості. І невипадково, адже Рута Вітер навчалась у ЛНАМ і там захистила наукову роботу.

Рута Вітер (спр. прізв. Юлія Пігель) прожила 28 яскравих, творчих і натхненних років (1981-2008).


Українська поетеса, художниця, науковиця. Закінчила Львівську національну академію мистецтв (2004). Членкиня Національної спілки письменників України. І авторка неймовірних поезій. Вчитуючись у них, непросто повірити, що їх написала молода дівчина.

Особлива подяка п. Ользі Григор, матері Юлії Пігель, котра люб'язно надала нам поезії для публікації. Власне, п. Ольга стала ініціаторкою і сподвижницею видання цієї книжки.


Сторінка Рути Вітер на Фейсбук https://www.facebook.com/ruta.viter/posts/949727898467662

***

Цей біль сталить мене до основи до крові.
Так ніби воно перед боєм, або після бою...
Іду, немов завойовник. Іду шляхами воїна.
Тримаю міцно меч, сльозами і словами кований.

***

Скільки серцю спечалитись треба, щоб почати любити.
Скільки перемог і поразок, скільки повстань і бунтів
треба душі пережити, щоб тільки почати жити,
щоб тільки на світі почати по-справжньому бути.

***

Як зрозуміти зміст неземний земного буття?
Як зрозуміти, чи є той зміст чи його зовсім нема?
Як вмістити себе довжиною в миттєве життя,
коли в дитинному тілі моєму живе споконвічна душа?

***

Душа моя загартована, наче дамаська сталь.
А любов це виковане кров’ю залізо...
Я нарешті вирушати готова в далеку даль.
І боюся не встигнути, боюся прийти надто пізно.

***

Час білий цвіт наливає червоними вишнями..
Час за всі стихії, і мрії, і війни сильніший.
Наздоганяю цей час, перемагаю час віршами...
Час переможеш тоді, коли його не боїшся!

Цікаве відео на нашому каналі: Листівка на День матері з фетру

***

Це не дощ - це зірки слізьми золотими жалісно плачуть.
Стогне земля вовкулаком чорним під тонами асфальту.
Первісна ніжність у венах отруйною ртуттю зашкалює
гнеться душа під вітрами цивілізації і не ламається.

***

Несправжній сніг - солодкий, а справжній - солоний.
Щастя не великому радіти, а радіти малому.
І бездомність поета ─ справедливий закон природи,
бо початок дому ─ кінець хмільної свободи.

***

Я прийшла із далеких прадавніх й забутих степів,
як Мамай - безіменна і вільна душею, мов вітер.
Я ішла… торувала свій шлях так багато ночей і днів...
І нарешті прийшла, щоб тепер назавжди залишитись.

***

В душі моїй вогнями засвітилися зірки...
Я мушу пронести вогонь цей крізь усі віки.
Крізь буревії, урагани.. Крізь царства снігові,
щоб спопелитися віршами в тім дикім вогні.

***

Цілу вічність шукаю сутність людського існування.
І знову, і знову заплутуюсь у павутині міркування.
Цілу вічність в найбільшій пустелі світу блукаю -
в одній із мільярдів піщинок знаходжу себе і втрачаю.

***

Не життя боюсь, а боюсь напівжиття.
Не смерті боюся, а боюся гниття...
Не боюсь самоти, а боюсь пустоти.
Зів’янути не лякаюся, а лякаюся не цвісти.


***

Занурююсь у глибину постійного згорання.
Немов вогонь втікаю в свою осінню змінність.
В душі моїй прадавні роздрімалися вулкани -
вулкани почуттів нестримних та безмірних.

***

Я душею по світу, мов сумний сіромаха тиняюсь.
Душа моя навіжена... Душа моя вічно п’яна...
золотими метеликами, мов липа, вона облітає
і прагне осіннього вибуху, і прагне нового повстання.


yulya_knizhka.jpg (287.07 Kb)

***

Втікаю від білої пустки зими, мов від власної тіні.
Втікаю в слова - в єдине на світі і справжнє спасіння.
Вже навіть дерева - і ті від жадання весни шаленіють.
Я ж від снігів цих безжальних всією душею міцнію.

***

Я давно вже душею не сплю, лиш тихенько дрімаю...
Я давно вже не сплю...


Ще відтоді, як нас вигнали з раю.
Я живу на землі вже мільйони-мільйони років,
мов у дзеркалі Космос відбився в очах моїх чорних.

***

Чи вистачить сили мені завжди бути сильною?
Чи вистачить волі залишатися вільною?
Чи достатньо любові в незвіданих серця глибинах?
Я всього лише океан. Я всього лишень крапелина.

***

Душею вкорінююсь у пустоту й протиріччя,
в незбагненні глибини того, котре ще не сталось.
Час опадає собі сніжинками білими в січень.
Час - неминуча і нескінченна недосконалість.

***

Стою молодим деревцем у полі на семи вітрах.
Втекти мені нікуди, тільки стрімко спинатись уверх.
Тільки боротись, долати страждання і страх,
і коріння нести мовби вінок, мовби хрест.

***

Знов Космос мене викликає на міжпланетний бій,
щоб знов я програла далеким світам незнаним.
Та я горда, мов лицар.
Я горда поразці своїй,
бо кожна поразка мені перемогою стала.

***

Живу від самозречення і до самозречення,
І серце моє все сильніше і болючіше б’ється...
Хіба ж бо винна я, що вибрана й приречена
йти на поклик свого невгамовного серця.

***

...І навіть як крім слова не матиму нічого,
і навіть як загублюсь десь між людьми і Богом,
і навіть як душа знесилиться від болю,
Я буду жити вічно, ввійду в чиюсь історію!

***

Скільки можна мовчати, мовчати отак вулканом?
Скільки можна дрімати генами степу прадавнього?
Скільки можна тримати в собі шторми океанів?
Пора вибухати щоразу уперше, немов би востаннє.

yulya_vishivanka.jpg (399.28 Kb)

***

Шлях людини – шлях вогню, шлях горіння й згорання...
Той, хто не боїться згоріти, той сильніший за всі страждання.
Той, хто ніжніший за квітку трепетну, той міцніший за камінь...
Той, хто себе зумів подолати, той навік нездоланний.

***

Всі мої нерви наструнчені на меридіани землі,
всі мої нерви занадто болючі, занадто живі.
Всіма нервами чую, як стогнуть далекі поля і ліси...
І моя нелюдської сили чутливість не має межі.

***

Я знов переможена в кривавому поєдинку з собою.
Я знов переможена в кривавому поєдинку з любов’ю.
О, Боже! Чому ти тіло жінки дав мені, а душу воїна?
Чому живу я на білому світі навіки роздвоєна?

***

Мільйони життів живуть у моїй єдиній плоті
і приречені вічно межи собою боротись...
В людині вміститися може цілісінький Космос,
в якому мільйони зірок і кожна та зірка самотня.

***

Блукаємо вітром на перехресті доріг і століть.
Блукаємо снігом у здорожених лабіринтах пустоти.
Шукаємо вогонь, а знаходимо тільки крижаний лід...
Зима зодягнула нас у білосніжні савани самоти.

***

В чорному Космосі жовтим вогнем горять метеорити.
У білому небі вітер колихає Сонце червоне.
Скільки тіней існує на світі, стільки ж і світла.
Скільки щастя існує на світі, стільки ж і болю...

yulya_vikno.jpg (395.35 Kb)

***

Карамельно перегуслим липовим медом запахла осінь.
Циганські смолисто-чорні ріки течуть моїм волоссям...
Боже мій! Життя таке тимчасове, щастя таке відносне...
Трояндами в душі переплітає осінь парадокси.

***

Течуть крізь століття бистрі молочні ріки.
Несуть в собі незбагненність племен архаїчних...
Бистриною цих рік тайну торкаю світу
і їх глибиною лягаю на дно кам’янистого віку.

***

Світ – шахівниця. Дні ─ то білі, а ночі ─ чорні квадрати.
Люди приходять на світ задля того, щоби помирати.
Зацвітають дерева весною, щоб листям восени опадати...
Чи не стомилась Земля безнастанно довкола осі обертатись?

***

Немов ріка нестримна , пливу у невідомість.
Берег один ─ минуле, а другий ─ то майбутнє.
Піщинками осипиться в моїй душі безмовність.
Два береги невпинного часу вже не зійдуться.

***

Людей на планеті все більше, а Сонця стає все менше...
Випалий сніг - здається, ніби він зовсім перший...
Іду між людей. Ховаюсь від них у дерева
і кожна сніжинка у грудях пече мене болем нестерпним.

***

Сніг пензлем лапатим квіти малює на білому полотні землі.
Відчуваю смак ще досі незнаних, гострих, мов лезо чуттів.
Волохатію душею, кам’янію серцем, розніжуюсь тілом...
Я слабка, мов калина без кори, і сильна, мов сто тисяч дубів.

***

Небом, життям і туманом у чистому полі пахне трава. . .
П’ ю життя великими ковтками. Ковтаю небо, ковтаю тумани.
Вітер ніжно студить ще вуста ненадлюблені, ще несказані слова...
Ковтаю вітер... і слова, бо нічого не можу змінити словами.

***

Котиться в море Сонце велике яблуко червоне.
Море плаче золотим піском, ми плачемо морем.
І так серцю пече те Сонце червоне, те море бездонне.
О море, о Сонце, о світе! – мені судилось бути вашим болем.

***

Барвінком стелюся. Дичавію травою.
Я – свого покликання в’язень. Такий бо вирок долі.
Не знаю, чи неволя це, чи подвійна це воля.
Усе життя жити в думок одвічному полоні.

***

Мовчать у незайманій тиші цього великого світу
ворони, мов чорні відьми... Дерева, мов відьомські мітли,
хитається дивно під музику злого поганського вітру...
Як музику вітру, як тишу світу і танець дерев зрозуміти?

***

Багряно-жовте Сонце холодним полум’ям світить.
Сніг, наче вальси Шуберта, наче неба білі квіти...
Рани заживають на тілі, на серці вони ятряться...
Я справжня – тому і печальна, тому і сумна в мене радість.

***

Крім самого життя, не прошу в життя більш нічого.
За смак волі плачу смаком полиновим неволі...
Щастя на світі немає - є тільки шлях до нього...
Болю не чуєш тоді, коли забагато болю!

***

Проростає трава у тихому полі зеленою кров’ю
і шумить шовковими голосами далеких прадідів...
На землі пролито гарячої крові більше, ніж холодних дощів...
І ми проростемо колись із землі зеленою травою.

***

Всі трави мовчать про своє і море приховує тайну.
Душею на моря дно, душею в траву лягаю спати.
Душею лягаю в траву, немов би в сон первозданний,
і сниться мені справжнісінький наш первопочаток...

***

Стою на сцені світу, немов на долоні Бога.
Стою у залізній масці - в тій часом гартованій зброї.
Я зрозуміла багато і не зрозуміла нічого...
Я встигла зіграти усі, й одночасно - жодної ролі...

***

Мені здається - я тисячу життів на світі прожила.
Мені здається- я душею бувала у кожному тілі.
Так багато різної крові в тонких пульсує жилах...
Я розсіяна, мов в небі зірки, і, мов Космос, я цільна.

***

Двадцять перше століття просякло до нитки бензином
і мужчини усі, мов мамонти, вимерли...
О, предки! Заберіть мене до свого двадцять першого коліна.
Коли люди були ще самі від себе птахами вільними...

***

Били вороги іржаві цвяхи в білі мої долоні.
Мої долоні білішали все, а цвяхи все іржавіли.
Йшли сніги прямо на нерви серця оголені...
Ці холодні сніги моє серце ще більше розжарили...

***

Неначе кров’ю надірваних нервів землі, червоно квітує калина
і стогнуть небеса, і зрошує землю святу столітня золотиста злива.
Як зрозуміти людської душі незбагненні калинові глибини?
Душа людини не може вміститися у Всесвіт, а тіло вміщається в могилу.

***

Кров штормить дев’ятим валом в глибоких тунелях венних..
І вмирати не страшно, бо давно вже світ пластмасово-мертвий,
і багато без серця живуть, тому і мертвіші за мертвих...
А я до безкраю любити волію, любити до закипілого пекла.

***

Невже несправжній світ цей вже продано за гроші?
Невже й на тому світі продали злато осені?
А журавель щасливіший,бо синє має небо.
Бо журавлю, крім неба, нічого більш не треба.

***

Хмари лататтям рожевим в білому небі цвітуть.
Предки наші колишуть, мов круглу колисочку, світ.
Предки наші не вмерли, бо в жилах наших живуть.
Нескорену серцем чую їх сиву-сивенну могуть.

***

Із землі, немов чорні колючі квіти, ростуть невгамовно хрести.
Стільки життів сплять мертвим сном у дощами кропленій землі.
Стільки зупинилось сердець, стільки відлетіло душ і перегнило тіл...
Я ж така людина, як всі... Та до Людини варто також дорости.

***

Смолою чорною рани на серці печуть надривно.
Тримаюсь на вітрі останнім листочком осіннім.
Шукаю в стражденної осені тихий спочинок
перезбудженим нервам своїм і зболілому тілу.

***

Всі багатства цього світу не варті травинки літа.
Всі на світі мелодії не варті свистіння вітру.
Кров полонинами в жилах жадає гучно шуміти
і литись рікою бурхливою у пречистеє море столітнє.

***

Анемонами стелюся на зеленій дорозі життя.
І лелеки крізь душу мою вирієм весняним летять.
Всім єством відчуваю гарячкове землі серцебиття
і болем зсудомлену й голу всесвітню печаль.

***

Так легко втратити себе, так легко серед лісу людей загубитись.
Так важко свій шлях пройти і душу, мов вогник свічки, зберегти.
Чуюся надто живою, чуюся первісною в сучасному світі.
Каменем в грудях болить бажання неторканих печер чистоти.

***

П’ю вино із бочок із столітнього дуба, вино п’ю віків.
Струмом б’є по жилах жадання незвіданої висоти.
Так дико хочеться жити ─ аж виють у грудях вовки...
і гени генно болять, вогненно... і треба вином їх перемогти.

***

Серце залізом розжареним ниє і стогне пекельно.
Серце зливи жадає, як зливи жадає пустеля.
Я холодна й спокійна, гаряча й скажена...
Мої нерви - пустелі піщинки солені.

***

Планетою ходять порожні тіла, несуть в собі душі мертві,
душею гниють вони за життя, гниють передсмертно.
Бути мертвим ─ фатум, й живим ─ ще більш фатум...
Мабуть, грішна душа – це краще, ніж її взагалі не мати...

***

Так боляче любити, а ще болючіше не любити.
Так хотілось померти, а ще сильніше хотілось жити.
Любов до життя на йоту сильніше за лезо бритви...
Не знаю, смерть чи життя є більшим самогубством на світі.

***

Терпіння моє до білого випито дна, терпіння моє вже стало нестрепним.
Сумую за травами, що пахнуть неторканим небом - за травами степу.
Світ сатаніє безбожно. Світ міліє до останньої краплі, міліє всім серцем.
Так хочеться, Боже, повернутись в печери, лягти на каміння і вмерти!

***

Дощ пахне перетвердлою сіллю, земля – свіжим хлібом.
Розтікаюсь річками, проростаю лісами срібними.
Кістьми я лягаю в закривавлене небо дулібів,
щоб пізнати на хвильку таємницю життя незвідану.

***

Земля на пальчику Бога, напевне, стомилась крутитись...
Знаходжу в мовчанні дерев уламки первісного світу.
Я з деревами міцно в землю волію вкоренитись
і перебути достойно життя, мов дерева, і знов у вічність.

***

Хто мудріший, чи той, хто таки мудрий, чи той хто не мудрий?
Як маєш душу, то решти не маєш. Як любить Бог, то не люблять люди.
Вчуся у темряві бачити світло, любити людей, як дерева і квіти,
бо головне на світі не жити, а зрозуміти, що воно жити.

***

Я спізнала на землі так багато пекла, так багато раю...
Скаженію вогнями, скаженію буйнодмухими вітрами.
Допоможіть мені ріки, допоможіть мені небо і трави,
шлях свій пройти достойно. Пройти і не зламатись.

yulya_i_ruki.jpg (104.28 Kb)

***

Не знаю куди, але йду. Безнастанно, уперто і твердо...
Душі аж душі забагато. Серцеві серця.
Йду кудись, бо тебе мені мало, бо мало і неба...
І забагато смерті в житті, і так мало життя у смерті.

***

Міняється форма, та залишається світу сутність.
Ми настільки ж постійні, наскільки минущі
на шляху від лона до земного лона. Все у колоссі-колос.
Все минає... Залишається вітер і спокій, і космос.

***

Ну що... були пророки і поети, і тирани...
Ну що... мільйони років, люди кращими не стали.
Між людей, людей тепер так мало, мало стало...
А сніг в душі не білим, а вже чорним тане.

***

Іду душею в личині тіла по лезу найгострішої із бритв...
І маска моя, як стіна китайська, і маска моя, як сталевий щит.
Мов Сонце райське, мій меч сліпучий, для найзапеклішої з битв...
І як програю - ні, я не здамся,бо люблю до крові блакитної світ!

***

Тріпочу всією душею на вітрі тонюсіньким листям осики.
Щось так порожньо на душі, щось так воно здорожено-безбожно.
Найменше світові потрібні поети та пророки,
тому й вони як вітер і осики - найменше в світі переможені.

***

Вітер на протягах часу розвіює душу шалену.
Кожну клітинку переповнює смертельне бажання свободи.
Кожну клітинку переповнює відчуття світового екстрему...
Я знаходжу в свободі залізні ключі генетичного коду!



Korali.info (Коралі.інфо): краще україномовне жіноче видання.
© Korali.info 2015 — 2019.