Були часи, коли писати дозволяли тільки чоловікам. Пригадайте, навіть смілива і вільнодумна Аврора Дюпен ховалась за вигаданим чоловічим псевдонімом Жорж Санд.
Але ті часи вже давно минули, і тепер на книжкових полицях мирно співіснують як чоловічі, так і жіночі автори.
Одна моя приятелька принципово не читає жіночих романів, воліючи усамітнюватись із автором-чоловіком і провести з ним бодай годинку перед сном. А є й інша – та взагалі не переносить чоловічої прози, бо вважає її нечуттєвою, брутальною, навіть у чомусь вульгарною. І одна, й інша має право на таку думку. Справді, чоловіча проза – різна. І якщо жінок-авторів часом заносить на супер-щемливі теми самотності, згірклої жіночності, невиправданої покинутості, то у чоловіків такого майже немає.
Натомість, саме чоловічі автори найчастіше люблять писати про кримінал, кров, війну… Мабуть, споконвіку це у них, адже воювати і захищати – привілей чоловічий, хіба ж ні?! Усі свої сентименти автори-чоловіки ретельно ховають за бравадою та надуманим достатком. Або пишуть з гумором, і то не завжди прозорим… Чи я щось не так зрозуміла з їхніх текстів?
Отож, пропоную вам зануритись у чоловічий «письмовий» світ і знайти там свого улюбленого автора. Надіюсь, що зможу вказати вам правильні ходи. Почнімо із простого і не вельми приємного. Правильно – із романів, які возвеличують чоловічу гідність, але принижують жіночу сутність. Траплялось мені таких небагато, на щастя. Але вони є. Дивно мені й досі, навіщо було нині уже покійному Юрієві Покальчуку видавати відверто брутальний томик «Те, що на споді», коли в нього є чудові новели, майже феєричні оповідки піднесеного, опоетизованого стилю: «Озерний вітер», «Двері в…», «Інший бік Місяця».
Романи Юрія Винничука також презентують суто чоловічий погляд на жінку. Пригадаймо собі хоча б «Діви ночі», «Житіє гаремноє» чи “Весняні ігри в осінніх садах”. Навіть у такому серйозному творі, як “Танго смерті” Ю. Винничук примудрився вставити інтимну сценку, (не цілком там доречну), де жінка всіляко догоджає чоловікові. До кінця твору хотілось мені дізнатись, як же чоловік “віддячив” такій самовідданій жінці… але про це історія замовчує або й не має що відповісти.
Читайте також: 20 віршів та пісень про маму
Свого часу Юрій Винничук видавав газету «Гульвіса» і не приховував свого упадання за прекрасною половиною людства. Його знали у мистецькому середовищі як ходячий зразок назви своєї газети, ним зачитувались у «Поступі» – адже це той самий Юзьо Обсерватор, любитель попорпатись у чужих кошиках для білизни… Богу дякувати, вилюднів наш львівський метр – взявся за цікаву тему львівської кави, кнайп, легенд, специфічної галицької говірки, перекладів тощо. Не можу сказати, що згадана вже книга Ю. Винничука «Весняні ігри в осінніх садах» така вже й погана. Бо є там і гумор, і лірика, і досвід. І брутал наче на своєму місці – це може, ми такі всі цнотливі, пост-радянські. Адже пам’ятаєте: сексу й інвалідів у Союзі не було, а тут раптом стільки, та ще так детально. Так що читати можна. Але тим, у кого вже є паспорт.
Є частина книг, які читаються легко, не містять примітиву і разом з тим не претендують на високоінтелектуальну полеміку після прочитання. Такі книги розраховані на людей невибагливих, але зі смаком; простих, але з амбіціями; може, не вельми літературних, але зацікавлених щось почитати. Назвімо такі книжки «приємними». Отже, до них я умовно зачисляю Володимира Діброву, автора прози «Вибгане», «Збіговиська» та «Андріївський узвіз». В. Діброва – це не просто так собі письменник, він – професійний перекладач і викладач у престижному американському виші. В. Діброва буде цікавий насамперед, читачам середнього і старшого покоління, адже його герої – творчі люди часів занепаду Союзу і Перебудови, шанувальники «Бітлз», державні службовці… Прості громадяни зі своїми щоденними турботами і гризотами. Микола Рябчук чимось дуже близький до стилю і тематики В. Діброви. Його книга оповідань «Деінде, тільки не тут» – це своєрідний підсумок написаного у 1970-1980-х роках. Прочитайте хоча би знамените оповідання «До Чаплі на уродини». Одразу видно, що за простим сюжетним викладом криється добірна праця над собою, адже автор – поет, критик і перекладач.
Володимир Даниленко – автор «нерозкручений», але дуже цікавий. До того ж, не брутальний і не однобокий. Із задоволенням перечитала збірку його невеликої прози «Місто Тіровиван» (себто, навиворіт). В. Даниленко також автор дотепного оповідання «Дзеньки-бреньки», героями якого стали мало не всі відомі українські письменники. А новіші його книжки побудовані на цікавих історичних постатях: “Капелюх Сікорського”, “Кохання у стилі бароко”, “Тіні в маєтку Тарновських”. Читається легко і приємно, хоч далеко не все там квіточками обтикане.
Таким же «нерозкрученим», але цікавим вважаю і волинянина Василя Слапчука. Кілька років тому вийшла друком його книга «Дикі квіти» – в основі сюжету родинний трикутник, складений із чоловіка, сина і дружини. Дотепно подано, гарна мова, цікаві звороти. Я б із задоволенням ще щось почитала, якби мала інші видані книги цього автора.
Для любителів детективного жанру є відомий український автор Андрій Кокотюха. Його перша і доволі вдала книга «Шлюбні ігрища жаб» і досі вражає простотою і таємничістю. А «Нейтральна територія» Андрія Кокотюхи – з елементами містики, хоч і не позбавлена здорового ґлузду. Доволі простою для сприйняття видасться читачеві детектив «Темна вода» цього автора – наче все ясно, але щось до останніх сторінок залишається зовсім незрозумілим. Не забувайте, що за окремими книгами А. Кокотюхи вже відзнято фільми, а це про щось таки свідчить. Що ж, А. Кокотюха тепер підсів на львівсько-історичну тематику. Тільки час і прискіпливі критики скажуть, чи добре він присів, чи краще було не сідати взагалі.
Що вам сказати про Юрія Андруховича? Адже навіть принципові поклонники блакитних екранів хоча б чули це ім’я! І слухали пісні «Мертвого півня», автором текстів яких є Ю. Андрухович. Свого часу я зачитувалась такими його романами, як: «Перверзії», «Рекреації», «Московіада». Це було щось нове після усталених шкільних творів, помпезних і правильних радянських романів. Постмодернізм, із елементами карнавальності, естетизація образів, вишуканість фраз. А ще мені дуже сподобалась публіцистика Ю. Андруховича, зокрема збірки «Диявол ховається в сирі», «Дезорієнтація на місцевості». А от роман п. Юрія «12 обручів» та всі наступні не вражає і не дивує.
Стильними, цікавими і вартими уваги вважаю наступних авторів. Василь Шкляр для мене – це приклад чудового стиліста. Його романи «Елементал», «Ключ», «Кров кажана» можуть захопити не тільки любителів криміналу, але й жіночу половину людства. Втім, ми із друзями-книголюбами зійшлись на думці, що найкращим романом цього автора є все ж «Ностальгія», виданий у 1989 році.
Тарас Прохасько стильний не лише вибором тем, але й способом мислення, яке він подає світові через свої романи «Лексикон таємних знань», «Інші дні Анни» та інші. Якось я читала про Т. Прохаська у журналі – свого часу цей автор пройшов велику школу життя і взяв від цього життя тільки найкращі уроки. Прохасько – для гурманів. Це точно.
Василь Кожелянко, автор серції книг «ЛжеНострадамус», «Котигорошко», «Тероріум» та інші – більше чоловічий, аніж жіночий автор. Його проза – це зразок політичного фентезі, не позбавлена доброго гумору і такого ж доброго стилю. На жаль, нових творів ми не прочитаємо, адже В. Кожелянко уже на правді, а ми ще на кривді.
Олександр Жовна – автор, про якого заговорили тільки після того, як вийшла друком його книга «Її тіло пахло зимовими яблуками». О. Жовна – не тільки давно в літературі, але й так само давно у професійному кінематографі. Ось так буває із нашими авторами: на сюжет його 4 оповідань знято фільм, а нам і досі демонструють чужий дешевий «голлівуд». О. Жовна, як на мене, більше жіночий автор, аніж чоловічий. Є тут і містика, і гіркота, і стосунки, і навіть якась опоетизована інша реальність. Чому? Та тому, що сам автор працює в інтернаті із людьми, позбавленими зору і слуху. Попри все – автор справді якісний, і я раджу вам знайти його тексти і прочитати.
Авжеж, усіх авторів перелічити годі. Я, принаймні, не згадала Дмитра Кешелю, Володимира Єшкілєва, Володимира Яворівського та багатьох інших. Скажу лише, що сучасна проза подобається не всім. Що ж, чергуйте її із класикою чи гарними закордонними перекладами. І шукайте свого улюбленого автора.
Розмірковувала Оксана Кришталева, Львів
