– Доброго дня, Олю. Розкажіть про себе кількома реченнями. Найважливіше.
– Найважливіше, мабуть, те, що я займаюся улюбленою справою. Писати почала рано і завжди знала, що буду робити це й надалі. Після закінчення Інституту журналістики працювала в журналах, писала статті, а у вільний час – прозу. В моєму житті не було жодного дня без писання.
– Лілік – то Ваше справжнє прізвище?
– Так, справжнє. У мого прадіда по батьку було прізвище Лилик, а вже мій дідусь, коли отримував паспорт, змінив його на Лілік. Якось мені запропонували повернутися до прізвища Лилик, але на той час у мене вже вийшла перша повість, підписана Ольгою Лілік, тому залишила все як є.
– Як давно пишете прозу? Починали як усі – з віршів чи відразу із прози?
– Пишу зі школи. Починала відразу з прози – маленьких оповідок про друзів, природу, подорожі, пригоди. У чотирнадцять сіла писати роман, який розтягнувся на кілька товстих зошитів. Головна героїня шукала своїх справжніх батьків, подорожувала світом, зустрічала різних людей і постійно закохувалась. Ті зошити збереглися, треба якось перечитати і посміятися. У шістнадцять років я почала складати вірші, звичайно, про кохання. Але ніколи не сприймала їх серйозно, навіть придумала спеціальний поетичний псевдонім – Оля Майская (до 2006 року я писала виключно російською мовою).
– Кажуть, Ви – кіноманка і пишете сценарії. Це захоплення чи робота? Чому кіно і чому сценарії?
– Я страшенна кіноманка. Можу кілька днів поспіль дивитися фільми. Завжди хотіла написати сценарій, але не знала, як це робити, тому пішла на курси. Написала кілька сценаріїв, але всі вони виявились недостатньо вдалими. Зараз пишу ще один. Сподіваюсь, зі сценаріями у мене все складеться.
Читайте також: 20 віршів та пісень про маму
– У Вас вже є книжка “Чорний дощ” про підлітків, так?– У мене вже є дві книжки: повість «Спогад» вийшла у 2010 році, «Чорний дощ» – у цьому. Вони були написані майже одна за одною, але для другої довгий час не вдавалося знайти видавця. Головний герой «Чорного дощу» вже дорослим згадує події свого останнього шкільного року і намагається краще зрозуміти себе.
– А про що новенька “Квіти цикорію”(видавництва “Академія”) і чому саме така назва? Далеко не всі люди відразу можуть собі уявити, як виглядають ці квіти. Що ця квітка означає для Вас і для сюжету книжки?
– Ви правильно сказали: далеко не всі уявляють, як виглядають ці квіти. І мені це дивно. Бо я, наприклад, з міста, але добре знаю їх «в обличчя». Можливо, тому, що виросла у бабусі й дідуся в селі. Цикорій для мене – наче символ того села, і всіх інших українських сіл теж. Це гарна й ніжна польова квітка, яку всі звикли вважати бур’яном і не помічають її краси. Як не помічають краси рідного краю, не цінують того, що мають, не завжди люблять свій дім, не завжди піклуються про нього і чомусь вперто шукають чужого. Роман «Квіти цикорію» – про те, чому важливо любити і шанувати свій дім, свій край. Він виник з любові до одного українського села, найріднішого моєму серцю.
– Проза – це професія чи ще одна частина Вашого творчого життя? А хто Ви поза літературою?
– Проза – це професія, і на разі вона єдина в моєму житті. Довгий час її «сусідкою» була журналістика, але через завантаженість я ніяк не могла дописати роман, тому зробила перерву. І саме тоді все зарухалось: повість і роман надрукували в журналі «Березіль» і я, нарешті, знайшла видавця. Поза літературою я – кіноманка, яка не може жити без музики, найдужче любить каву, дощ і свого кота.
– Яку тематику полюбляєте в кіно і літературі? Яких авторів читаєте і які фільми дивитесь? І чому?
– Книжка повинна мене вразити, захопити, зачепити щось глибоко в душі. Такими в підлітковому віці були «Нудота» Сартра, «Сторонній» Камю і «Антихрист» Ніцше. Такою пізніше стала «Бог дрібниць» Арундаті Рой, після неї я написала свою першу повість. Дуже люблю Дж. М. Кутзее, Д. Фаулза, Е. М. Ремарка та П. Модіано. В українській літературі – Миколу Хвильового та Григіра Тютюнника. Улюблені книжки: «Дім на горі» Валерія Шевчука, «Сни Юлії і Германа» Галини Пагутяк, «Вечірній мед» Костянтина Москальця та «Ностальгія» Василя Шкляра. З фільмами – те саме: вони повинні позбавити мене спокою і сну. Обожнюю Андрія Звягінцева, всі його роботи, – мені близьке його бачення світу. Люблю окремі фільми Клінта Іствуда, Сема Мендеса, братів Коенів, Вуді Алена. Кожного року у мене з’являються нові улюбленці, вже чимало назбиралося. В 2017 – це «Мати!» Даррена Аронофскі та «Три білборди під Еббінгом, Міссурі» Мартіна Макдона.
Дякую за розмову. Бажаю Вам натхнення і нових сюжетів!
Дякуємо київському видавництву “Академія” за сприяння і розмову. Спілкувалась Оксана Кришталева, Львів
