Потрохи відступають прохолодні та пасмурні дні і на порозі чарівна пора року – весна. Пропонуємо доторкнутись до частинки сонячного тепла через чуттєві вірші про весну для дорослих.
*****
Ця гостра, ця пронизлива весна –
Мов синя сталь, у груди входить небо,
І вибирає очі голизна
Дерев, ще по-зимовому занедбаних.
І душать хутра, душні, як гріхи, –
Пальто, як душу, розметати в поли!
Трамвай погодувати із руки,
Гукнуть “прощай” – і не відчути болю,
Сміятись і чманіти – так, як всі,
В холодний писок цілувати вітер,
В веселім і забрьоханім таксі
Вчорашній день по вулицях ловити!…
А день – на те він день, щоб – був і зник
У вечір, прілий, як торішнє листя…
Це ж тільки лютий – завтра буде сніг.
Це тільки лютий.
Тільки передвістя…
Оксана Забужко
*****
Знов весна, і знов надії
В серці хворім оживають,
Знов мене колишуть мрії,
Сни про щастя навівають.
Весно красна! Любі мрії!
Сни мої щасливі!
Я люблю вас, хоч і знаю,
Що ви всі зрадливі…
Леся Українка
*****
Прийшла весна і пісню заспівала,
думки хороші людям принесла,
лише для мене в неї ласки мало,
лише для мене не знайшла тепла.
Бо ясне сонце та гаї шумливі
в душі якусь порушили струну,
і скрізь мене мелодії тужливі
до забуття закликують і сну.
Тривоги, сум і біль розчарування
мені весна в дарунок принесла, —
і хочу йти крізь ці ясні світання
туди за них, де непробудна мла.
Де забуття собі знайти я зможу,
покинуть все і назавжди заснуть,
тоді я біль у серці переможу
і віджену осінню каламуть.
Василь Симоненко
*****
І сонце, й сніг, і ожеледь, все разом.
І я не знаю, це весна чи ні?
Сваровськи би позаздрив дивним стразам,
що мерехтять у мене на вікні.
Не встигне поле зазимків злякатись,
не встигне вийти річка з берегів, –
Весна пливе під парусом акацій,
Зима пливе під парусом снігів.
Ліна Костенко
*****
Лежать сніги. Я виглядаю весну.
Вона десь там, де змерзли солов’ї
Вона іде… І я тоді воскресну.
Я жду її. А може, не її.
Я жду себе. Не знаю, чи діждуся,
бо це ж не я в ці тоскні вечори!
Соснові плечі вивірка обтрусить,
стрічати весну вийдуть явори.
Вона іде – півнеба над плечима.
І я іду – проз мертвий живопліт.
У вікон призьби тануть під очима.
Сидить на призьбі гофманівський кіт.
Ліна Костенко
*****
Ранесенько, акації ще спали,
росою ще не сплакались кущі,
ми йшли удвох, і вишні осипали
рожевий цвіт на трави і хвощі.
Стояла тиша. Плесо придніпрове
торкала чайка, вигнуте крило.
А сонце, сонце, сонце – пурпурове! –
такого ще ніколи не було.
А ми ішли. Нас вишні осипали.
Ще довго буде пам’ять там ходить.
Ранесенько, акації ще спали…
Мовчали ми, щоб їх не розбудить.
Ліна Костенко
