Збірки: “Дубляни” (1990), “Горобина ніч” (1995), “Сріберні ключі” (2001), “Дух євшану” (2002), “Група крові” (2009), “Полювання на світло” (2013), “Небесна вервичка” (2013), “Китиця білих утіх” (2013), “Знамена вітру” (2015), “Комора пам’яті” (2016), “Ластів’ятко” (2017).
ГРУПА КРОВІ
Іванові Гнатюку
Є кров холодна і гаряча,
Є кров швидка і кров ледача, –
Я к щ о Т и , Г о с п о д и , є с и ,
Молю: від рабської спаси!
* * *
Поменшало атлантів. Нижче небо.
Вже птах крилом черкає по землі.
А людям що? Переб’ємось як-небудь.
Ми немічні. Ми смертні і малі.
Ще небо є. Впаде, ачей, не скоро, –
Ще доволочим свій благенький вік.
…Німі атланти із німим докором
Зорять на нас із-під важких повік.
У них в очах – їжакуваті стерні
Вчорашніх втрат. В них літо запеклось.
Ми не читаєм поглядів. Ми смертні.
Їмо. Їмося. І їмо когось.
Зима у душах. Та така жорстока –
Аж ухопивсь за голову атлант.
Поплямкуючи, ситість вирлоока
Жує безтямно молодий талант.
Шукає пісня, де б заночувати, –
Позамикали наглухо уста.
Все рідше йде Хрещатиком хрещатий,
Бо не пускають ті, що без хреста.
Вже тиші так багато – більш не треба.
Її закреслить зойком ранній птах.
Іде криниця, вкрита клаптем неба,-
Шука дощу у спечених степах.
А ніч! І в пору сонної облуди,
Затерпле розтираючи плече,
Атлант простогне раптом: – Бідні люди,
Хіба вам спрага груди не пече?
1989
ШЛЯХ НА КАНІВ
Лежиш собі, простоволосий,
І тишу слухаєш щодня.
Вже чайка в пісні не голосить
І не виводить чаєнят…
І навіть перебендя босий,
З яким запанібрата ти, –
Сліпенький дощ, – і той не просить
Ні підвезти, ні підвести…
Ото лежи – і кроку бійся.
Життя-буття твоє гірке:
Розбіглись по сільських обійстях
Всі спориші, мов бурсаки.
Та Боже, тільки б того лиха! –
Минуле гостро дошкуля.
Лиш подорожник вірний стиха
Мугиче про чумацький шлях…
Достойний приятель і лік твій –
Наприкладався – слів нема.
Гризеш тепер з досади лікті:
А може, рятував дарма?..
За вітром пустиш біль і втому –
Вони назад біжать бігом.
…Це ти Шевченка ніс додому –
На кручу ту, що над Дніпром.
Читайте також: 20 віршів та пісень про маму
150-ЛІТНІЙ ІВАН ФРАНКО
Ти, брате, любиш Русь,
Як хліб і кусень сала….
Іван Франко
Фанфари гучно трублять.
Ти далі спиш, як спала:
На тронах ті, що люблять
Тебе, як кусень сала.
Пусту снують розмову
Раби гроша й гонору:
У льох запертий знову
Народ, що йшов угору.
Чи ще колись ти рушиш
Волом упертим зранку?..
А чи лише обтрусиш
Від молі вишиванку,
Посупиш брови з болю,
Та не ступнеш ні кроку –
Обернешся в тополю
Край шляху у Європу?..
27 серпня 2006 р., Нагуєвичі
ЗОЛОТІ МАЛЬВИ
Пам’яті Василя Стуса
Тут вічна мерзлота. Освище тугу вітер,
У спомин вмерзнуть мальви золоті.
Я відігрію жменьку рідних літер,
Я їх посію тут, на мерзлоті.
І горло, ще заросле тишиною,
Розімкне співом замкнені уста.
…Коли це буде? Аж – як наді мною
Сльозу посіє мальва золота?
Наївний всоте: мальви – і сибіри?!
Сибір не знає мальв моїх в лице.
Я їх посію в слові – і повірить,
Хоч важко зараз вірити у це.
Бо чорна тінь у білий день вростає,
Зайшовся божевільним сміхом біль.
А де сльоза – там «…квітка проростає
В три скрики барв, три скрики божевіль!»
Я їх скроплю молитвою: Єдина,
Свого терпіння і мені вточи!
…Спливає кров’ю зранена калина,
А нація – ошукана, мовчить…
Я помолюсь: мій нещасливий краю,
Чи добуджусь тебе на цій землі?
Та ж ті стовпи, що небо підпирають,
(Прокиньтесь, люди!) вже давно гнилі.
І рідне плем’я, розумом ледаче,
Горбами підпирає ті стовпи,
Де і моя розпука гірко плаче,
І гірко плаче небо з висоти.
Вони наплачуть повні строфи болю,
Вони від скверни вимиють святе.
Ще тільки засівається на волю…
Та завтра воля – зéрном проросте!
* * *
Не можеш збайдужілим кроком
Пройти повз тих, що йшли навстріч, –
Мурашкою недремне око
З рядка в рядок повзе всю ніч.
Грушевський… Рада… Дуже «Слава!»…
Цілує слух хмільне – «держава»…
А далі страшно зазирнути:
А далі – Крути…
* * *
Так, місця під сонцем собі не нагріли,
Бо, схибнутим, в серце нам вгризлася вись.
При кволім каганчику сивої віри
Латаєм судьбу, як латали колись, –
Лукавством Москви, єзуїтством Варшави…
Півмісяцем в небі висить Анкара.
…Сорочку вкраїнську вже так полатали,
Що хрестиком чорним душа прозира.
* * *
Ми нині всі – борці своєї
Держави, що позбулась пут.
О де ви, лицарі Ідеї?
…І голос з-під землі:
– Ми тут!
* * *
Ну й часи! Сіроманці голодні
Люто шастають, шамкають, ша…
На долоні – поглянь-но – Господній
Аж тремтить сполотніла душа.
Глечик дня перекинутий денцем –
Каплі сонця застигли в траві,
І питає цікавий хтось: – Де це
Поховалися мертві й живі?..
Не сидять на родинному древі?!
З глузду з’їхали люди, ачей…
Повипурхують ранки рожеві
З чорних гнізд неласкавих ночей.
Посідають на дріт горизонту,
Защебечуть таке щось своє,
Що розбудять Мазепу і Ґонту.
І упевнишся: бýли – і є!
* * *
Рушаєм. В безвість. В бездоріжжя.
Десь там – дорога і мета.
І висипається, мов збіжжя,
У ніч тривога золота.
Ми довго йтимем. Зіб’єм ноги.
І там, де й ворог нас не жде,
Над пругом битої дороги
Хтось тихо зіркою зійде.
Чужинські ватрища не зваблять,
Дасть Бог, приб’ємось до коша,
І щоб при нас – щербата шабля
І непощерблена душа.
РЕВОЛЮЦІЙНА ДИРЕКТИВА
Забудь, що казав ти: всує…
День судний навік затям!
Вже куля не кокетує –
Приходить – бере життя.
Забрьохані всі закони –
Не відіпрати жабо.
І правда лиш оборонить,
Прогнавши або-або.
Не бійся тих, що навпроти,
Хто зорі з неба загріб.
Господь труди обмолотить
На вольності білий хліб!
ДО МОВИ
1
Перший подих. Перший крок.
Перших слів уперта вдача.
На пуховиках казок
Ніжилась душа дитяча.
2
Була, мов свічечка, рівненька,
Не копирсався в генах атом.
…Качечко моя кривенька,
Підбита московським матом.
* * *
Які розкішні вишиванки
Імен село моє носило!
Рядочок чорним – то Іванки,
Червоним хрестик – то Данило.
На полотно життя родина
Стелила рясно долі-взори:
Марія, Ганна, Катерина,
Василь, Стефан, Михайло, Орест…
Віки брели собі спроквола,
Та бігла ниточка невпинна:
Петро, Павло, Андрій, Микола,
Софія, Дарія, Юстина…
Та нині – «врємєна крутіші»,
І мода молодих полонить:
Довкола Васі, Вані, Міші,
Каріни, Лєни та Альони…
Гойда колисочка дитину,
Принишкнув древній рід в куточку…
…Село немов з чийогось тину
Чужу поцупило сорочку.
* * *
Всіх обійшла: корівку, пса і піч.
Мед злагоди загуснув поміж нами.
Корівка спить. Піч пахкає димами.
Пес віддано спинається до віч.
Та знають всі: розказую байки.
Не все так рівно-гладко: ще душа є!
У білі ночі ходить і ридає,
Бо світ довкола – їй такий гіркий…
Піч видиха розважливо: смішна!
Було так завше, що душа – в облозі.
Щоб легше стало у путі-дорозі,
Ковтни тепла чи спогадів вина…
– Так-так, це правда! – пес хвостом крутне. –
Ми подорожні з досвідом – бувалі…
– Ну що ж… – покірно мовить, – підем далі, –
Душа пригорне крилами мене.
А зранку все закрутиться само:
Корівка, пес і піч – і так до ночі.
А потім із душею – очі в очі –
Тихесенько собі гомонимо.
* * *
Ще світ у сонці, в росах, у колоссі,
Ще в серці – квіти літечка й весни.
І діти ще не знають сивини,
Що спалахне у маминім волоссі.
Так звично й рідно: в хаті голос мами.
Від спогадів ще пам’ять не болить.
І вічністю пропахла кожна мить,
І діти вкупці, ще не йдуть світами.
Вони не знають, що вони – щасливці,
Бо мама розворожує біду…
За мамою по теплому сліду
Біжать гуртом веселі чорнобривці.
…Пахучу душу приморозить м’ята,
Як літечка останній день мине.
Від подиву угору підійме
Поблідлий чорнобривець бровенята.
– Повечоріло, квіточко сумненька… –
Зітхне матуся в німбі сивини.
Світами діти… Самотіє ненька…
П’ють гіркоту осінні полини.
СЕСТРІ
Росли ми разом. Дві сестри. Дві доні.
Нас колисало піснею село.
Весільні дзвони й дзвони похоронні
Воно над нами у світи несло.
Купались в сонці небеса і доли,
І не було ні смутку, ні грози.
Корови пасли. Буряки пололи.
Не відали ні болю, ні сльози.
Дитинство знало казку. І не знало,
Що є Голгофа в кожного. І в нас.
Про це життя нам потім розказало
Словами болю, сумнівів, образ.
Це потім роздивилися розлуку…
Та в чорні дні зневіри й гіркоти
Ти прошептала: «Дай, сестричко, руку –
Удвох нам легше проти бурі йти».
Розрадонько, порадонько біленька,
В моїм житті годино весняна.
Оленочка. Оленонька. olenka… –
Бринить у серці золота струна.
Ще не одну нам випити розлуку,
Не раз пізнати лихо чи біду,
Але коли шепнеш: «Дай, сестро, руку», –
Я стану поруч. Стану – і піду!
* * *
Йосипові Йосиповичу Кронжку
Невже і справді ми – повік пропащі?
Невже від нас – лиш купочка золи?..
Як гоготить вогонь зміїно з пащі
Тих чорних діб, що на кістках зросли!
Обвуглена дорога – недолуга,
Небесний шлях – без провідних зірок…
І тільки очі відданого друга
Вирівнюють розхитаний твій крок.
А вже здавалось – і життя не треба,
Постукаєш – і мовить Бог: – Заходь…
Та сонях сонця і пелюстку неба
Тобі ще тулить до чола Господь.
І скаже Він, що в цьому хижім світі,
Який давно скупили торгаші,
Тріпоче твоє сонце у зеніті,
Допоки вірні друзі при душі.
НОВОРІЧНИЙ ВІРШ
Серце співа з новорічної ноти,
Звабою світить удачі лице.
Завтра так само – і нерви, й цейтноти…
Тільки сьогодні не будем про це!
Тішмося: снігом, ялинкою, другом —
Вперше немов, без усіх передмов!
Рік Новий оре старесеньким плугом
Наші серця під журбу і любов.
Буде всього нам: і тиші, і грому,
Сміху і сліз – аж поблідне лице.
Хтось вже ніколи не верне додому…
Тільки сьогодні не будем про це.
Тішмося, людоньки! Працею, хлібом,
Небом пречистим, сльозою смичка,
Смутком, що ходить за втіхою слідом,
Словом Шевченка і словом Франка.
Нині ж бо свято: ми – новорічні!
Трошки печалі – ачей же не вічні…
Та побажаєм самі собі ми:
Бути людьми!
РІЗДВО
Догриземо похмуру прозу
Старого року – й пий меди:
На срібнім пагоні морозу
Розквітне зірка коляди.
І душу янголи полонять,
І радість визріє нова…
Затримай в трепетних долонях
Прозору крапельку Різдва.
* * *
Снігів нерозкриті конверти
Вітрами покидані ниць.
…Так хочеться серцю зіпертись
На звабне плече таємниць!
Тихцем туркотіли б до вуха,
Що знімуть з мовчання печать…
Душа аж навшпиньки – так слуха,
Однак таємниці – мовчать.
Та хмелем вибагливих трунків
Вже повниться березень знов,
Жагучі тюльпани цілунків
Жбурляє в застояну кров.
І що вже там лютий упертий!
Ще день – і впаде долілиць.
…Снігів нерозкриті конверти
Лоскочуть вогнем таємниць.
* * *
Такі дощі – промокли рукави
І в ангелів небесних яснім хорі.
Розкисли настрій і город… А ви,
Старенький саде, теж хандрою хворі?..
Не бійтеся – минеться, позаяк
Підуть вже завтра гості довгополі.
Отямляться річки і переляк,
Возсяде сонце на своїм престолі.
Все засміється, втішиться, окрім
Похмурих снів, що утікають прудко…
А нині вдвох ще трошки потерпім,
Вікно до зір запнувши білим смутком.
* * *
Розлука уже відболіла –
Мов ябко осіннє, терпка…
На білих шовках мого тіла –
Твоя ненаситна рука.
Жаги полум’яні цитати,
Що суть їх – медово-густа,
Читають – не можуть вчитати
Мої спопелілі вуста.
* * *
Стоїть-пручається свіча –
Не хоче в засвіти рушати…
О, як розпачливо втрача
Світ золоті розкішні шати!
Задмухає пожежу хто?
Хто упокорить шал жар-птиці?..
Пантрує вухо шерех – то
Ліси прошкують срібнолиці.
По хутрах лисів йдуть ліси
Край поля, де недремна варта
Дощів і мжичок. Не проси –
Для них позлота ніц не варта.
…В нору забився лис один –
Прийшла йому година чорна:
Над ним здригнувся білий млин –
Розціпенів і крутить жорна.
Голодні вишкірять роти
Рушниці, пси, неситі хати…
Вилазь, Микито. Не піти –
Себе живцем тут поховати.
Колюче мливо над і під,
Сльозою забиває око.
Хоч терпнуть лапи – пишеш слід.
Не видавай мене, сороко!
…А далі сил – і поготів.
Осліплять зблиски кольорові.
…Роздертий крик твій хтось з «братів»
Зашиє ниточкою крові…
* * *
Бездонний світ. Душа зависла між
Горішніх і долішніх зимних плес.
Готує вечір запашний куліш
На зорянім пшоні старих небес.
Це страва обраних. Тяжка в них путь.
Їх муку люди творчістю зовуть.
* * *
Чого ще, цікаво, треба,
Щоб ствердити: так, щаслива?..
На плоті сохне півнеба,
Півнеба – полоще злива.
Пора повертатись айстрі
У насінину знайому…
Химерний вчепився настрій:
Набити смуткам оскому!
Пейзажні малюнки плоскі…
Незвично. Нечорноброво.
Та маєш найбільшу розкіш –
Тремтливе, як подих, слово.
