Вельми продуктивна львівська письменниця Леся Бернакевич має у своєму доробку 25 виданих книг: гуморески, а також новели, оповідання, повісті, романи в жанрі трилера, жахів та детективу в гумористичному стилі. Окрема сторінка її творчості – казки, якіі вона понад десять літ творила у співавторстві з Юрієм Підсадочним. Щоправда, наклади її книжок майже приватні. Тобто, доступні невеликому колу друзів та знайомих. Чому так?
– п. Лесю, я мала нагоду прочитати кілька Ваших книжок і дивуюсь, чому їх не беруть великі видавництва? А може, Ви не пропонуєте свої тексти для широкого кола читачів?
– Це не достовірна інформація. Мій роман «Випадок у вендиспасері», а також дві повісті «Сувенір невідомого майстра» та «Львівська вендета» свого часу вийшли тритисячним тиражем у «Панорамі». Там їх і сьогодні можна придбати, зателефонувавши видавцеві Романові Фернезі. Зрештою, цю трилогію можна купити і через інтернет. Роман «До зустрічі в суді» також після свого виходу продавався у багатьох книгарнях та бібліотеках Львівської області. А два роки тому найбільше видавництво електронної книги Дмитра Стрельбицького у Києві запропонувало мені перевидати всі мої книги. Але я дала згоду лише на повісті «Дорогі ви, наші цьоцю», „Скелет у шафі» та роман «Заходить до хати вампір волохатий». Ці три твори є в інтернет-магазині, і їх може прочитати будь-хто в різних куточках нашої планети. Було б бажання. Свого часу в серії «Львівські пегаси» вийшла моя збірка оповідань та повістей «Тарган у тісті», оформлена багатьма ілюстраціями та трьома дружніми шаржами на мене покійного вже сьогодні Юрка Підсадочного. Про цю книжку щей тепер розпитують, вважаючи її подарунковим виданням. Але вона вже перейшла в категорію рідкісних книг. Також в інтернеті можна надибати мої окремі твори, наприклад, серію гумористичних оповідань про знахаря Авіценну, ранні гуморески, казки, той же роман „До зустрічі в суді”, правда, в скороченому варіанті. (Було б неправильно стверджувати, що мої книжки доступні лише друзям та знайомим. До речі, до мене іноді звертаються у приваті зовсім незнайомі люди, які діляться враженнями від від моїх романів чи повістей). Два роки тому видавець з Німеччини Ігор Трач у серії українців Європи „Зерна” видав окремою книжкою мою детективну повість „Скасуйте заповіт”. Тоді ж до мене звернулося одне столичне видавництво, яке випускає книги для незрячих читачів, з просьбою – дозволити надрукувати мій роман „До зустрічі в суді” шрифтом Брайля.
Безперечно, що колись дуже давно я кілька разів зверталася до великих видавництв. Але зіткнулася із байдужістю. Переконавшись, що мого твору там просто не прочитали (судячи з ідеальних чистих аркушів, які мені повернули), я вирішила ніколи більше до них не ходити, не телефонувати і нічого їм не висилати. Маю справу лише з тими видавцями, які самі мене знаходять і хочуть мене видавати. Ну, як тут не погодитися зі словами булгаківського героя „Ніколи і нічого не просіть… особливо в тих, хто сильніший від вас. Самі запропонують і самі все дадуть”. Тим паче, що ідея твору і сюжет, який автор ввіряє видавцеві з іншої області, мають всі шанси бути кимось „позиченими”. Бо якщо навіть колега, з якою я колись працювала в газеті, безсоромно використовувала в своїх журналітських матеріалах мої заголовки, вислови і навіть цілі абзаци, то що казати про тих, хто далеко й високо? Коли якось я робила інтерв’ю з одним адвокатом про плагіат, то він сказав, що закон про авторське право в нас не діє, тож видавці дурять і журналістів, і письменників, як дітей.
– Тоді скажіть, а чим для Вас є написання прози?
–Це є для мене і способом життя, і необхідністю. З дитячих літ у мене була потреба писати про людей, з якими мене зводила доля, і викладати на папір різні історії, почуті від них. Тому що в дитинстві мені все довкола видавалося кумедним, я не могла про це не писати! Втім, я ніколи не намагалася робити саму подачу смішною. Навпаки, якщо іноді ставила перед собою таку мету, то виходило звичайне кривляння. А ось коли творити сюжет серйозно, а згодом розповідати його зі сцени, – слухачі неодмінно будуть сміятися. Бо він незбагненним чином набуває комічного характеру. Чому це так, пояснити не можу.
Писати прозу – це і велике щастя. Тому що сам процес творчості відволікає мене від якигось неприємних моментів у житті, допомагає жити. А ще коли перечитую написане і бачу, як мені вдалося відтворити тими чи іншими метафоричними засобами якийсь образ, опис інтер’єру чи ситуації, то відчуваю таке задоволення, яке й словами не передати!
– В суч. укр. літературі сутужно із добрим і саме українським гумором. Ви, п. Лесю, цю нішу частково заповнили. Із задоволенням прочитала Ваш роман-гротеск “Заходить до хати вампір волохатий”. Звідки берете такі карколомні сюжети?
–Я змалку любила слухати від дорослих всілякі історії, розмаїті плітки. Деякі з них ще й тепер чекають свого часу. Однак всі ці житейські перипетії – примітивні й банальні, трапляються на кожному кроці, в місті і в селі. То лише в моїй інтерпретації вони стають такими, як Ви кажете, „карколомними”. Адже літератор повинен не переказувати пригоду, а обігрувати її. Я ставлю перед собою завдання – за допомогою вчинків та висловлювань своїх героїв підтвердити якусь філософську істинну, відстояти власні переконання, які в мене виробилися внаслідок житейського досвіду та спостережень. Крім того, мушу рахуватися із законами жанру, творити сюжетну прозу з неодмінним несподіваним закінченням – або в змісті, або в психології свого персонажа.
Навряд, чи комусь була б цікавою історія про жінку, яка, думаючи, що її милий перебуває на побаченні в суперниці, підпалила тій хату. А милий в той час поїхав до млина. Зовсім, як у тому анекдоті: дружина думала, що чоловік у коханки, а коханка – що він в дружини, а той був у бібліотеці. Крім того, тут немає нічого нового. Адже, як засвідчують дані міліцейської статистики, 80 відсотків злочинів здійснюються на ґрунті ревнощів. Але, поклавши цей факт в основу своєї повісті „Скелет у шафі”, я ввела інтригу: коли господарка й житло нещасної селянки пішли з димом, підпалювачка довідується: її суперниця – ніяка не суперниця, а рідна (по матері) сестра сільському казанові. Щоб очистити совість, моя героїня дарує погорілиці хату, яку їй заповіла в спадок покійна цьоця. Крім того, мені хотілося змалювати те село, в якому я бувала, коли ще жили мої дід та баба, і якого по суті вже нема. Важкі природні умови цуєї місцевості, каторжна праця в колгоспі, антисанітарія, відсутність медичних спеціалістів служать контрастом цивілізованому мегаполісу і заперечують твердження тодішніх ідеологів про стерті межі між містом та селом.
Мене ніколи б не зацікавила та ситуація, що послужила мені сюжетом для написання гумористичного оповідання „Страшний муж, грізний муж”. Заробітчанка, яка, полишивши чоловіка з немовлям, поїхала на заробітки до Москви і там завела роман із азіатом, аж ніяк не є якимсь винятком. Адже понад два останні два десятиліття на наших очах відбувається масова трагедія – руйнація української сім’ї. Але про це багато написано. І з ваших знайомих неодмінно знайдеться хтось, хто міг би розповісти про такий випадок. Але ця історія зацікавила мене насамперед тому, що була з …нюансом. Любас нашої землячки якимсь чином вивідав її адресу і приїхав в Україну познайомитися з її …батьками. „Мамо, тату, радий вас бачити, – каже, – я дуже прагну одружитися з вашою донькою!” Не допомагали ніякі протести старині, що їхня донька – заміжня, чоловіка має (той якраз теж був там на ту пору, дитину в запічку колихав). Тоді батько нецеремонно схопив претендента в зяті за комнір і викинув його за поріг. Я пішла іншим шляхом. Я розповіла, що „жених” поїхав на розмову не з батьками, а саме з чоловіком своєї коханої, про фізичну міць та гнівливий характер якого йому не раз розповідала коханка і якого той дуже боявся. Пропонуючи віддати йому жону за хороший калим, Гафур то на двері оглядався (щоб вирахувати шлях до втечі), то обмацував очима оселю, чи десь не завалялася сокира, то в нього на душі похололо, коли чоловік почухав потилицю (а Гафурові здалося, що той хоче розмахнутися), і втягнув голову в плечі, коли суперник застиг із макогоном, яким допіру розтирав мак на кутю. Тож гість сів біля старенького батенька, будучи переконаним, що той йому не зможе зашкодити. І в цьому його помилка. Бо батенько, обурений пропозицією чужинця, кинувся його духопелити так завзято, що той відразу відчув: зараз йому доведеться розплатитися навіть за гріхи своїх прапрадідів із монголо-татарського іга, які століттями гнобили український народ.
А вже згадуваний роман „Заходить до хати вампір волохатий” ліпився із багатьох історій. Для початку я використала один випадок із життя, для закінчення – зовсім інший. Хоча твір і має вигляд як одна цілісна розповідь. Читач від самого початку роману не має навіть сумніватися, що фельдшерка, вийшовши заміж за недолугого і бандуруватого вчителя словесності, рано чи пізно „подасть на розвід” (у житті так воно і сталося). Але мені цікавіше було написати, як цей юродивий сам залишив … дружину. Коли мені в першу хвилину спало на думку зробити саме такий хід, то він виявився мені абсурдним. Але я, подумавши, все ж вирішила, що мій герой має всі підстави так учинити: жінка не змогла йому замінити маму, неправильно його купала, годувала і, щонайгірше, він мусив з нею всі харчі ділити навпіл! Тож не джентльменство змушує його віднести валізу з речами дружини аж на край села: чоловік подбав, щоб законна жона назад не прийшла!
Лише сюжет „Кумпарсіти” написаний в такому порядку, в якому відбувався в житті. Коли я працювала журналісткою і робила інтерв’ю із завідувачкою судово-медичної експертизи, – вона мені розповіла про випадок зі своєї практики: дорослий син, який дитятком опинився на батьківщині трьох мушкетерів (мама вийшла за француза і той всиновив хлопчика), довідується від родительки, що справжній його тато живе в Україні. Звичайно, що юнак схотів познайомитися з ним. А, приїхавши до Львова і побачивши тата, його злидні, він загорівся бажанням забрати предка за кордон, щоб той хоч на старості порозкошував. Перед виїздом батько проходить ряд формальностей, в тому числі й аналіз крові на експертизу. Цей останній перекреслив плани обидвох. Бо виявилося, що батько не є своєму сину … біологічним татом. Почувши цю історію, я вже знала, що напишу про неї. Це ж готовий сюжет! Лишалося тільки попрацювати над деталями та метафорою. Втім, при написанні ніби-то вже готового сюжету все ж виникли труднощі. Мені дуже важко було змальовувати сцену зустрічі батька із сином. Не маючи власних дітей, я не могла зрозуміти хвилювання й емоцій своїх героїв. Лише розповідь одного мого знайомого про те, як його в дитинстві залишив тато, пішовши до іншої жінки, а згодом через багато літ він з ним зустрівся, допомогла мені описати психологічний настрій моїх двох літературних героїв. Розбитий такою страшною правдою, батько усвідомлює її як розплату за власні гріхи молодості. Лише тепер йому пригадалися слова нареченої, з якою він колись танцював танго «Кумпарсіта», що якщо він її зрадить, то й вона не залишиться в боргу.
А буває так, що я пишу твір під персонажа, якого вважаю колоритним і шукаю сюжет, в який можна було вставити цікаву постать. Так було із знахарем Авіценною, про якого я спершу написала кілька оповідань, а згодом – ще й роман „Не в своїй тарілці”.
Я би могла розповісти про злети й падіння і інших героїв кожного мого твору, але їх багато, місця не стане. Та й навряд, чи когось цікавить моя творча кухня. Читач потребує готового опусу, а не сповіді, яким чином цей опус народжувався.
–…і про оточення. Відомо, що автор волею-неволею спілкується з іншими і має свої літературні вподобання. А позаяк Ви працюєте у Львівській обласній організаці НСПУ, то авторів знаєте багато. Чи має вплив літературне оточення на те, що Ви пишете? Як саме?
Якщо Ви маєте на увазі можливість поговорити з колегою по перу чи ознайомитися з його новою книгою, то важливість таких зустрічей – безцінна. Бо що може бути кращим для людини, як її перебування серед однодумців? Але літературний побратим чи посестра не можуть впливати на те, що я пишу. Навіть якщо колега покритикує мій твір, я однаково писатиму так, як і раніше. І навпаки, якщо я зроблю колезі якісь зауваження, то колега залишиться при своїй думці і при своїй творчій концепції. Може, в літературних студіях для початківців така практика існує, але я цього не можу знати. Бо ніколи не відвідувала такої студії, в літературу ввійшла через пресу, спершу друкуючи гуморески, а моїми наставниками були не письменники, а – журналісти. Отже, на творчість сформованого письменника літературне оточення впливає не менше і не більше, ніж будь-яке інше сучасне середовище. Оскільки в мене широке коло спілкувань (представники мистецтва, духовенства, науки, медицини, освіти, торгівлі й побутових послуг, словом – від професора до сторожа!), то воно дає колосальний матеріал для моєї прози. Колеги чи знайомі, знаючи про моє зацікавлення всілякими казусами, іноді самі пропонують мені сюжети: „Лесю, маю для тебе тему. То – якраз твоя!” Безперечно, що в когось творчість відбувається по-іншому. Якось одна письменниця сказала мені, що може писати книги, не виходячи з хати, завдяки великій бібліотеці. Але моє натхнення тримається виключно на можливості контактувати з іншими людьми.
– Які Ваші вподобання, окрім літератури? Маю на увазі, якби Ви не писали і не видавали свої тексти, то де би шукали і знаходили, куди себе подіти?
–Колись я була співачкою. Це моя перша професія. Перейшовши в журналістику, я залишила професійну сцену, але – не спів. Бо понад двадцять п’ять літ я є хористкою княжої церкви Святителя Миколая (регент – Євген Карпович). А ще співаю в хорі під керівництвом заслуженого працівника культури України Володимира Гнідя «Надсяння», який концертує в Україні та за її межами. Зрідка даю сольні виступи.
Саме музиці я зобов’язана тим, що знаю поезію класиків. В школі я не любила вивчати вірші напам’ять. Але ситуація змінювалася, якщо цей вірш – покладений на музику… Оскільки в мене вдома були платівки з піснями на слова Шевченка в виконанні Оксани Петрусенко та інших співаків, я на одному диханні вивчила і пісні і вірші Великого Кобзаря: „Нащо мені чорні брови”, „На вгороді коло броду”, „Утоптала стежечку”, „Така її доля”, „По діброві вітер віє”, „Думи мої”. Вірш „За байраком байрак” про сивого похилого козака, який стає із могили, не належав до улюблених. Але коли ми її вивчали на репетиції хору „Надсяння”, то музика зробила переворот в моїй душі. Я відразу відчула могутність цього твору. А від вечірньої темряви за вікном та березневого дощу стало якось аж моторошно. І не тільки мені одній. В шкільні роки я не сприймала поезію Павла Тичини, зокрема його вірш „Гаї шумлять”. Але коли послухала цю річ співаною, у виконанні соліста в супроводі фортепіано, то відчула: слово цього поета – дуже талановите! Особливо, коли на рядках „Тремтить ріка, як музика” клавіші музичного інструмента передали це тремтіння! Вірш Леоніда Глібова «Стоїть гора високая», який нам завдала вчителька вивчити напам’ять, я не схотіла вивчити. Але коли через кілька років по радіо почула пісню «Стоїть гора високая» у виконанні Оксани Петрусенко з чоловічим хором, то запам’ятала цю річ відразу і вона є моєю найулюбленішою з пісень! А ще я би так хотіла почути цей запис, якого, на жаль, в інтернеті не змогла знайти. Так що поезію деяких письменників я освоїла завдяки пісні. І взагалі, якщо говорити про спів та музичне мистецтво, то вони для мене – не просто хобі. Вони тісно переплітаються з моєю творчістю. І якби я не була співачкою, мої повісті й романи були б іншими. А може, їх би й зовсім не було. Адже пишучи той чи інший розділ твору, я уявляю певну музику. Це створює відповідний настрій, пробуджує фантазію.
Крім співу, маю інші захоплення. Зацікавившись культурою та літературою народів колишньої Югославії, вивчила десятки тамтешніх пісень (мелодії Далмації – це щось недзвичайне!), переклала українською деякі оповідання сербських та хорватських прозаїків, наприклад, Гліші Бабовича, Бранка Чопича, Бранка Хорватича. Правда, для цього у мене тепер майже не залишається часу. Бо серйозний переклад потребує не менше зусиль та самовіддачі, ніж написання власного твору.
Захоплююся вишиванням. Всі співаки нашого хору мають свої вишиванки, розмаїті й неповторні, вишиті особисто або на замовлення, або – автохтонні й старовинні, які, скажімо, дісталися від бабусь. Я особисто за останні три роки вишила три блузки. Коли взоруєш, як з допомогою голки й нитки поступово народжуються елементи орнаменту, то – медитація надзвичайна!
Дякую за розмову. Бажаю Вам, п. Лесю, натхнення і позитивних змін.Спілкувалась Оксана Кришталева, Львів
