ОКСАНА ЛЕВИЦЬКА ― ПРО СУЧАСНИЙ ЛІТЕРАТУРНИЙ ПРОЦЕС

Якою є література і кому вона потрібна може знати той, хто з нею має справу щодня. Розмова з літературознавицею, доцентом Української академії друкарства Оксаною Левицькою.

― Оксано, ти уже багато років викладаєш гуманітарні дисципліни студентам. За цей час, либонь, склалась усталена думка про те, що таке сучасний український літературний процес і кому він потрібен?

Так, Оксано, працюю з літературними курсами і справді уже давно, майже два десятиліття, проте, переважно це курси історії літератури ― української та світової, які, на жаль, потроху витісняються із філологічних навчальних курсів. Щодо сучасної літератури, то вивчаємо її зі студентами ― майбутніми редакторами, видавцями та журналістами ― уже також тривалий час, але про вироблення чогось усталеного годі говорити. Якщо в історичному аспекті вивчення літератури ми можемо умовно спиратися на певний літературний канон, досліджувати його або сперечатися, чи можливе вивчення історії літератури як таке, але все ж певний сталий корпус творів є, то із вивченням сучасної літератури (і української, і світової), маємо щороку нові дискусії, обговорення, пропозиції від студентів, що ж таки встигнути прочитати та обговорити. Отож важливо насамперед виробити орієнтири, критерії та навички критичного читання, і головне ― не пробувати охопити неохопне.
Ти запитуєш, кому ж потрібен сучасний літпроцес? Думаю, питання радше риторичне.
Процес як тривання літератури ― він потрібен самій літературі, ми ж можемо бути учасниками, читачами, аналітиками чи ще в якійсь ролі ― все ж цікаво спостерігати, як у цьому літпроцесі творяться певні тенденції, літературні, загальномистецькі, мовностилістичні явища, як визрівають поодинокі вартісні тексти з-поміж численної довколалітературної піни. Частіше думаю над отим кафкіанським поняттям «процес» і наскільки воно пасує літературі, бо ж застосовуємо ми його найчастіше саме до розвитку літератури, а до інших мистецтв ― значно рідше.

― Авжеж, ти й сама багато читаєш, аналізуєш, порівнюєш. Які, на твою думку, цінності закладено в сучасних текстах і яких цінностей там не має бути?

Я дуже вибіркова в читанні сучасної літератури, бо «зіпсута» класичною і маю дещо завищені очікування. Коли йдеться про велику прозу мабуть, довше обираю, що прочитати, аніж читаю. Це здебільшого світова література. Поезію ж читаю принагідно і значно більше і частіше ― така внутрішня потреба та ритм часу, але здебільшого це українські поети.
Драму волію дивитися, читаю лише поодинокі тексти, які цікаво досліджувати зі студентами. Що ж до твого питання про пошук цінностей, то в сучасних творах, думаю, ключове слово таки пошук, може, з дистанції часу, десь за півстоліття, ми побачимо загальну тенденцію і зведемо сучасну літературу під парасолькові терміни і поняття, а сьогодні це безліч актуальних питань щодо пошуку себе, виписування індивідуальної пам’яті, переосмислення вже відомих істин, закорінення у власну історію, питання травм, протистояння людського розуму та штучного інтелекту, проблеми національної, культурної, релігійної, ґендерної та інших ідентичностей. Які ж цінності не мають бути? Мабуть, декларативні і точно антигуманні.

― Існування тексту в різних формах ― це виправдано чи все-таки первинною має бути книжка, процес читання і робота уяви?

Не маю стереотипних уявлень про первинність тексту чи книжки, адже створення художнього твору в усній формі і сприйняття його на слух чи в інший спосіб теж може бути первинним, а його книжкове втілення мати вторинний характер. Навіть якщо не заглиблюватися в прадавні часи дописемної, потім доґутенберґівської, а за нею й доцифрової епохи, у сучасному світі існування різних форм тексту є звичним явищем. Наша уява однаково працює, коли придумує тексти до вімельбухів, сприймає аудіокнигу на слух чи розглядає артбуки, і чим різноманітнішим буде життя твору літератури чи іншого виду мистецтва, тим цікавішим буде його інтерпретація в нашій свідомості. Я за різні способи сприйняття інформації ― через книжкову форму, електронні пристрої, аудіоверсії, коміксові чи інші адаптації, екранізації та інсценізації… Проте в сучасному мультимедійному світі все частіше хочеться заглибитися у процес читання власне друкованої книжки задля повернення втраченої лінійності сприйняття твору.

― Як подати українські літературні тексти, аби сучасних розбещений інформацією підліток захотів її пізнати? Зокрема, як переконати сучасну молодь, що класика ― актуальна і що своїх класиків треба знати попри все?

Питання, на яке, мабуть, найскладніше дати відповідь. Воно радше не у площині методології викладання, а в загальніших ідейних питаннях. Важливо, аби кожна дитина, яка навчається, розуміла, що знання рідної літератури, як і мови та історії, є важливою складовою гуманітарної освіти, необхідною умовою розвитку особистості.
Зацікавлювати до читання, переписуючи програми, вочевидь, не найкраще вирішення, хоча, звісно, програми потребують перегляду, проте змінити аспекти при шкільному вивченні літератури таки варто. Дітей чи підлітків і справді важко залучити в процес читання, але якщо ці навички виробити, то вони працюватимуть ще багато років. До цього потрібно докладати чималих зусиль усім суспільним інституціям, не лише школі, адже у підлітковому віці багато важить середовище, у якому формується молода людина.

Дякую тобі за цікаву змістовну розмову. Бажаю тобі натхнення і часу на все важливе.
Спілкувалась Оксана КРИШТАЛЕВА, Львів