Оля Герасименко належить до когорти славної української родини. Тато, Василь Явтухович – майстер бандури і викладач гри на цьому інструменті, сестра Оксана – знана у світі бандуристка і композиторка, чоловік Юрій Олійник – також композитор зі США.
– Як Ви найкраще представите себе для читачів? Кількома реченнями.
– Оля Герасименко-Олійник – по паспорту і правах водія. Для родини Оля, для учнів – пані Оля або місіс Олійник. Де я живу – для різних груп людей – я різна. В церковній громаді – українка, поза громадою – інша. Як я зауважила, багато людей, особливо з імігрантів, та й їхніх дітей мають дві сторони життя – для суспільства і для родини. Навколо – англійська мова і чужий світ, а в стінах рідного дому, церкви, своєї громади – інший, рідніший, своє середовище. Якщо нема своїх – то люди скоріше асимілюються, не так старше покоління, як наступне.
– Ви належите до когорти славної української родини Герасименків, де Ваш тато, Василь Явтухович – майстер бандури і викладач гри на цьому інструменті. Ваша сестра Оксана Герасименко – знана у світі бандуристка і композиторка. Ваш чоловік Юрій Олійник – також композитор, автор чудових творів. Ви, п. Олю, маєте змогу побачити свою родину зісередини. Отож, розкажіть будь ласка, які вони, творчі й талановиті люди у повсякденному житті?
– На жаль, батька вже 3 роки немає з нами, за останні роки його життя я нічого не можу сказати, тому що ми жили на відстані. Це краще може розказати сестра Оксана, яка доглядала тата в його останні роки життя.
Недавно відійшла моя мама, так що в нас сумні події ще дуже свіжі…
Чоловік Юрій також вже не молодий… Та за роки нашого спільного сімейного життя він (під моїм впливом та допомогою) створив шість концертів для бандури, а це й тривалий творчий процес, а потім переведення рукопису в комп’ютерну програму, видрукування партитури і партій, виправлення помилок. А потім – робота з оркестрами, здійснення аудіо записів для нащадків – ця робота вимагає багато часу та енергії.
Муки творчості – це питання до всіх творчих і талановитих людей. Ці люди мають щось від Бога, що їх рухає і вони мусять знаходити вихід тим дарам, які їм подарувала природа, Всевишній. Багато є обдарованих людей, але тільки посвячені (вперті) можуть повноцінно проявити свої таланти, бо для цього необхідно прикласти зусилля. Треба бути організованим, щоби, попри щоденні обов’язки та рутину, знайти час і на творчість.
Недавно побачила один смішний ролик на Ю-Тубі – які є творчі люди – загальна характеристика – не завжди організовані в побутовому плані, не мають порядку в речах, можуть мати порозкидані папери по всій хаті. Так, це правда. Тому, що творчість в голові проситься якось висловитися – чи то в образотворчому мистецтві, чи то в музиці, і людина не має часу на побутові дрібниці – робити порядки в хаті і таке інше. А ще й не забувайте, що творчі люди не завжди є зрозумілі пересічній публіці, яка їм заздрить, критикує, насміхається… Найкраще творчим (як тут говорять gifted-and-talented) жити разом, між своїх, тоді легше, бо тебе розуміють.
– Ви багато років проживаєте у США. Як Вам вдається тримати зв’язок з Україною і чи легко бути українкою в США? Чи є якісь особливості у світосприйнятті, роботі, відпочинкові?
– Я приїхала до США з досить таки великим запасом «українства», якщо так можна висловитися. Все таки бандуристи вчаться за програмою, де вивчають не лише світову чи українську класику, але й українську народну творчість, а це дуже важливо, бо вони відкриті для цієї інформації в майбутньому. Багато бандуристок і надалі, у нових країнах поселення працюють у Школах українознавства учителями, стають керівниками хорів при українських громадах, чи виступають на святах, є активними учасниками або організовують самі українські імпрези, як це було і є у випадку зі мною. Я часто виступала як організатор Шевченківських свят у Сакраменто, а також Фестивалю української класичної і народної музики для студентів, які навчаються у студіях наших учителів музики в наших околицях. Це – для нашої громади. Ми з моїми учнями також є учасниками багатьох інтернаціональних фестивалів чи заходів, які організовуються іншими громадами чи національностями, і куди нас запрошують виступити і показати Україну.
Не дивно, що ми тримаємо постійний зв’язок з Україною – зараз інформація доступна, тому що розвинувся Інтернет. Раніше були телефонні дзвінки додому, а також тут є українські газети. Про особливості у світосприйнятті – важко сказати, бо кожна людина – це індивід, який має своє сприйняття. Але люди, які приїхали в країну свого нового поселення вже з установленим багажем знань (освіта, мова), по можливості завжди намагаються бути в курсі подій своєї батьківщини, хоча це все також індивідуально – як в кого виходить…
– У Вас, п. Олю, є досвід роботи як солістки з американськими симфонічними оркестрами. А перед тим Ви здобули освіту у Львівській та Київській консерваторіях. Які яскраві події можете пригадати із українського та американського періодів?
– Багато було хороших спогадів про ці виступи з оркестрами. Але головне, що можна зазначити: найкращим для музикування і вправляння гри на бандурі та роботи з оркестрами був час, коли навчалася в консерваторіях, тоді багато часу давалося на репетиції, на вивчення і «шліфування» творів. А далі – все ставало швидше і швидше – особливо в американських оркестрах – може бути 1-2 репетиції, а третім уже виступ на сцені. Тому не завжди музика виходить такою, якби то висловитись, «до кінця відчутою і перепущеною через душу».
– Про Вас у Вікіпедії написано: “У Сакраменто (США) О. Герасименко організувала шкільний ансамбль бандуристів, Український ансамбль класичної музики, з якими активно пропагує українську музику і культуру перед різноманітною авдиторією.” Мені також цікаво, чи іноземці виявляють інтерес до бандури?
– Я проживаю у США з листопада 1989 року. Спочатку пішов час на вивчення мови, водіння авта, тому що тут це твої ноги – головний засіб пересування. Потім познайомилася у коледжі з батьками моїх майбутніх студентів-бандуристів. Пройшли роки і ті колишні перші бандуристи вже мають своїх дітей, яких посилають до нашої Школи Українознавства.
За роки проживання тут ми з чоловіком дали багато презентацій про Україну, про мистецтво та культуру, супроводжуючи наші лекції грою на бандурі. Виступали перед школярами, в бібліотеках, інших навчальних закладах, на різноманітних інтернаціональних імпрезах.
Коли організувався ансамбль бандуристів, то також брали участь у різноманітних фестивалях та зустрічах. У певні роки існував Ансамбль класичної музики, організований з друзями, які грали на класичних оркестрових інструментах, тобто скрипці, віолончелі, флейті – тоді ми розробили репертуар, який, окрім творів класичних композиторів, включав твори Дмитра Бортнянського, Мирослава Скорика, Оксани Герасименко та ін. Останні десять років я займаюсь, в основному, з ансамблем бандуристок – ученицями Школи Українознавства. На основні українські бандурні події до нас приєднуються дорослі бандуристи – родина Роман і Олеся Рітачки, Оксана Манжай, Таня МакФарланд, Тавіфа Гонтар – і так ми виступаємо як Ансамбль Бандуристів Північної Каліфорнії.
Щодо іноземців та бандури – в широкої публіки є в основному поверхневе зацікавлення. Це можна порівняти, наприклад, якщо Вас запитати, як Ви ставитеся до японського кото чи індійського сітару. От, наприклад гавайська маленька гітара – юкулеле – досить поширена і продається в магазинах музичних інструментів. На ній легко навчитися грати. Бандура – складніший музичний інструмент – від 53 до 65 струн. Не так легко придбати пересічному музиканту, але все ж у світі є люди неукраїнського походження, які навчилися і грають на нашій бандурі… Все ж таки по своїй суті бандура, на мою думку, залишається нашим музичним інструментом виховного значення для підростаючого покоління. Вивчаючи гру на бандурі, перш за все вчителі повинні ознайомлювати дітей з нашою багатою спадщиною українських народних пісень та мелодій. А вже пізніше – експериментувати в інших напрямках.
Також багато часу в останні роки я присвятила роботі MTAC (Music Teachers Association of California) – Товариство учителів музики Каліфорнії, де відповідаю за програму Certificate of Merit. Завдяки тому, що я здобула освіту в Україні, які піаністка, тут я продовжую навчати дітей гри на фортепіано, то й посилаю кращих здавати екзамени на цю програму. А щоб вона існувала – треба організаторів. Це також забирає багато часу та енергії.
– Що для Вас у житті є важливим і чому?
– Мати однодумців – тоді легше жити… Вміти керувати часом, який так швидко біжить – і для родини, і для роботи, і для власних зацікавлень, або хоббі.
Дякую Вам, п. Олю, за розмову. Нехай Вам буде гарно і легко з тими, хто Вас любить. Знаю також, що цими днями Ви святкуєте ювілей! Тож вітаю Вас із уродинами! Нехай із Божою допомогою Вам вдається все гарно і талановито! З роси і з води! Вам і всій родині!Спілкувалась Оксана Кришталева, Львів
