Ольга Деркачова - написане, передумане, пережите

– Олю, Вас ніхто не порівнював із В. Стефаником? Адже і в нього, і у Вас - новели і ескізи?
- Знаєте, ніхто. Але він один із моїх улюблених. А також він є патроном мого університету, де я вчилася і працюю. Особливо імпонують його поезії у прозі.

– А в наш час люблять малу прозу чи всі хочуть романів? Мені особливо більше подобається новелістика. Це завжди щось на межі поезії та прози, це тексти емоційні, недоговорені, чимось схожі на джаз.
– Мені теж мала проза більше подобається. Я комфортніше, впевненіше почуваюся в оповіданнях та новелах, але… Зі збірками оповідань якось не складається. Тобто вони є, але лишаються для українського читача майже не помітними. Чому так, я не знаю. З романами справа геть інша. У мене їх три. «Крамниця щастя», «Коли прокинешся», «Дім Терези». Перші два вже пережили кілька перевидань. Вони, романи, «йдуть» краще.

– Зізнаюсь, прочитала лише маленьку Вашу книжечку "Повидло з яблук". Написано так правдиво, що тексти видаються автобіографічними. Скільки там Вашого і скільки з чужого життя?
– Навіть не знаю, як отой відсоток автобіографічного порахувати. Це мої герої, вони мої рідні, їхні болі мені видаються моїми болями. Їхня радість – моя радість. Вони всі проходять крізь мене, я немов перевтілююся у них, немов звідкілясь знаю, що має бути саме так, а не інакше.

– Ваша основна робота – викладання у Прикарпатському університеті. Як Вам вдається лавірувати між строгими науковими тестами та емоційним новелістичним стилем?
– Не знаю, як вдається, але добре, що вдається. Кажуть, що треба буде рано чи пізно визначатися, бо ж начебто і не науковиця, і не письменниця на 100 відсотків. Поки що тримаюся, а далі – побачимо. Ну а викладання – це взагалі окрема історія.

– Як пишуться тексти: спеціально, до видання нової книги чи як на душу лягає? А коли пишеться найлегше? І чи були у Вас такі тексти, які треба було вистраждати або написати і нікому не показувати?
– Романи пишуться емоційно легше, але технічно довше, важче. Оповідання пишу швидко, але потім, залежно від тематики, довго болить усередині і не минає. Тобто оповідання можу написати за ніч, але потім кілька тижнів не писати взагалі нічого художнього. Пишу – як мені пишеться, а потім вже з того виходить збірка. Так, є у мене такі оповідання, які не можна нікому показувати, але це не через сюжет, а тому, що вони просто слабкі. Чому їх зберігаю? Аби пам’ятати, як не треба писати.

– Хто зазвичай читає Вашу прозу? До кого вона адресована? Які відгуки і яка критика Вам запам'ятались?
– Мені видається, що все ж таки більшість моїх книг читають жінки. Не довіряють мені чоловіки чи що?.. А пишу не для певного, конкретного читача, а пишу, бо не можу не писати. Знаю точно, що «Крамниця щастя» – улюблений роман моїх студенток. Щодо відгуків, то мене страшенно зворушують оті читацькі враження, де емоцій іноді більше, ніж раціо. Вони такі теплі і щирі, що розумієш, що ти робиш це все не марно. Трохи боязко і серцекалатально, коли читачі тобі пишуть у приват, що твоя книга витягнула їх з депресії. Тоді ти розумієш, що ти відповідальна за те, що пишеш. Ну і ще раз переконуєшся, що слово – одна із найбільших сил людини. Люблю конструктивну негативну критику. Це не означає, що я її не сприймаю болісно, але я тішуся і вдячна тим, хто уважно прочитав і вказав на недоліки. Направду, це щастя мати такого фахового читача. Чомусь частина письменників у нас негативну критику сприймає на свій особистий рахунок, а не на рахунок своєї книги. Звідси, мабуть, образи на критика і критику як таку.

– Бути письменником в Україні для Вас – це... що?
– Для мене важливо бути в Україні. І бути письменницею. А решта додасться. Я не скиглю, не нию, що от не так мої книги продаються, не в тих умовах і не за ті гонорари пишуться. Якщо щось не так, то треба шукати причини у собі, а не у географічній локації чи побутових умовах. Треба працювати – більше, відповідальніше. І усе, що має бути, неодмінно буде.

– Коло Ваших друзів – це богема, творчі особистості чи прості люди?
– Коло моїх друзів – це найтепліше коло, яке тільки може бути. Це люди, які тебе люблять за те, що ти є у цьому світі. Люди, яких любиш ти і розумієш, що тобі пощастило, що ти їх маєш. Це люди, з якими нелегко і неважко, з якими можна посміятися і поплакати, це люди, за розмовами з якими ти не помічаєш, як вистигає твоя кава. Це люди, з якими ти можеш не бачитися місяцями, але це нічого не означає. Це люди, які вміють поважати тебе і твоє життя, не сприймаючи його. Це люди, без яких я була би не я. А статуси, посади, маркери впливовості чи не впливовості – це такі дрібниці.

– Що Ви хочете побажати читачам і що зараз найбільше дивує Вам у житті?
– Купуйте українську книгу. Купуйте українських авторів. Купуйте тоді навіть, коли ви знаєте, що не будете мати часу її, оту книгу, прочитати, адже це підтримка української культури і причетність до її процесів. Що мене дивує? Любов, світ і вірші. Там завжди стільки див, що аж… І це те, що буде з нами і довкола нас завжди. Ну хіба ж то не диво?
Дякую Вам за цікаву творчу розмову. Нехай до Вас прийде добра і надійна слава.
Спілкувалась Оксана Кришталева, Львів
Вам сподобалася стаття? Підтримайте україномовне видання: Ваша допомога дозволить нам працювати для Вас і надалі!
➡ Приват 4149629353047269
➡ Monobank: 4441114410047144
➡ PayPal: uimcbiz@gmail.com
➡ Patreon https://www.patreon.com/uimc
Дякуємо!
Підтримайте Korali.info!
Become a Patron!
17.09.2018