Молода цікава і водночас самобутня авторка з Івано-Франківська Ольга Деркачова пише майже так само страшно, як В. Стефаник.
– Олю, Вас ніхто не порівнював із В. Стефаником? Адже і в нього, і у Вас - новели і ескізи? - Знаєте, ніхто. Але він один із моїх улюблених. А також він є патроном мого університету, де я вчилася і працюю. Особливо імпонують його поезії у прозі.
Тим, хто хоче опанувати такий жанр, як новела, варто читати Стефаника і вчитися у нього. Нещодавно ми зі студентами, проводили з нагоди дня народження університету читання «Стефаник – джаз». То було фантастично. І Стефаник зазвучав просто неба абсолютно по-іншому. Відчувалася неймовірна енергетика його слова.
– А в наш час люблять малу прозу чи всі хочуть романів? Мені особливо більше подобається новелістика. Це завжди щось на межі поезії та прози, це тексти емоційні, недоговорені, чимось схожі на джаз. Чи є у Вас інші жанри?– Мені теж мала проза більше подобається.
Я комфортніше, впевненіше почуваюся в оповіданнях та новелах, але… Зі збірками оповідань якось не складається. Тобто вони є, але лишаються для українського читача майже не помітними. Чому так, я не знаю. З романами справа геть інша. У мене їх три. «Крамниця щастя», «Коли прокинешся», «Дім Терези». Перші два вже пережили кілька перевидань. Вони, романи, «йдуть» краще. Я іноді на презентаціях запитую своїх читачів, чому так. І знаєте, ніхто не знає :)
– Зізнаюсь, прочитала лише маленьку Вашу книжечку "Повидло з яблук". Написано так правдиво, що тексти видаються автобіографічними.
Скільки там Вашого і скільки з чужого життя?– Навіть не знаю, як отой відсоток автобіографічного порахувати. Це мої герої, вони мої рідні, їхні болі мені видаються моїми болями. Їхня радість – моя радість. Вони всі проходять крізь мене, я немов перевтілююся у них, немов звідкілясь знаю, що має бути саме так, а не інакше. Мабуть там більше моїх емоцій, аніж фактів із життя.
Я ніколи не використовую особистий досвід або досвід інших із документальною точністю. Наприклад, у цій збірці є оповідання «Румба». Написалося воно, коли я почала займатися бальними танцями, а почала це робити у 30 років. Тобто це був абсолютно новий і несподіваний досвід – ота танцювальна естетика. І чомусь, коли одного разу, стояла на паркеті, мені подумалося, що румба, яка у той час звучала, немов ходіння босими ногами по колючках, немов відчай і туга за невідбулим коханням. А потім з’явилося оповідання.
– Ваша основна робота – викладання у Прикарпатському університеті. Як Вам вдається лавірувати між строгими науковими тестами та емоційним новелістичним стилем?– Не знаю, як вдається, але добре, що вдається. Кажуть, що треба буде рано чи пізно визначатися, бо ж начебто і не науковиця, і не письменниця на 100 відсотків. Поки що тримаюся, а далі – побачимо. Ну а викладання – це взагалі окрема історія. Я не уявляю свого життя без студентів. Чесно. Мені страшенно подобається спостерігати, як вони дорослішають, змінюються, розумнішають. Мені щастить на хороших дітей, іноді видається, що вони мені дають більше, аніж я їм :)
– Як пишуться тексти: спеціально, до видання нової книги чи як на душу лягає? А коли пишеться найлегше? І чи були у Вас такі тексти, які треба було вистраждати або написати і нікому не показувати?– Романи пишуться емоційно легше, але технічно довше, важче. Оповідання пишу швидко, але потім, залежно від тематики, довго болить усередині і не минає. Тобто оповідання можу написати за ніч, але потім кілька тижнів не писати взагалі нічого художнього. Пишу – як мені пишеться, а потім вже з того виходить збірка. Так, є у мене такі оповідання, які не можна нікому показувати, але це не через сюжет, а тому, що вони просто слабкі. Чому їх зберігаю? Аби пам’ятати, як не треба писати.
– Хто зазвичай читає Вашу прозу? До кого вона адресована? Які відгуки і яка критика Вам запам'ятались?– Мені видається, що все ж таки більшість моїх книг читають жінки. Не довіряють мені чоловіки чи що?.. А пишу не для певного, конкретного читача, а пишу, бо не можу не писати. Знаю точно, що «Крамниця щастя» – улюблений роман моїх студенток. Щодо відгуків, то мене страшенно зворушують оті читацькі враження, де емоцій іноді більше, ніж раціо. Вони такі теплі і щирі, що розумієш, що ти робиш це все не марно. Трохи боязко і серцекалатально, коли читачі тобі пишуть у приват, що твоя книга витягнула їх з депресії. Тоді ти розумієш, що ти відповідальна за те, що пишеш. Ну і ще раз переконуєшся, що слово – одна із найбільших сил людини. Люблю конструктивну негативну критику. Це не означає, що я її не сприймаю болісно, але я тішуся і вдячна тим, хто уважно прочитав і вказав на недоліки. Направду, це щастя мати такого фахового читача. Чомусь частина письменників у нас негативну критику сприймає на свій особистий рахунок, а не на рахунок своєї книги. Звідси, мабуть, образи на критика і критику як таку.
– Бути письменником в Україні для Вас – це... що?– Для мене важливо бути в Україні. І бути письменницею. А решта додасться. Я не скиглю, не нию, що от не так мої книги продаються, не в тих умовах і не за ті гонорари пишуться. Якщо щось не так, то треба шукати причини у собі, а не у географічній локації чи побутових умовах. Треба працювати – більше, відповідальніше. І усе, що має бути, неодмінно буде.
– Коло Ваших друзів – це богема, творчі особистості чи прості люди? – Коло моїх друзів – це найтепліше коло, яке тільки може бути. Це люди, які тебе люблять за те, що ти є у цьому світі. Люди, яких любиш ти і розумієш, що тобі пощастило, що ти їх маєш. Це люди, з якими нелегко і неважко, з якими можна посміятися і поплакати, це люди, за розмовами з якими ти не помічаєш, як вистигає твоя кава. Це люди, з якими ти можеш не бачитися місяцями, але це нічого не означає. Це люди, які вміють поважати тебе і твоє життя, не сприймаючи його. Це люди, без яких я була би не я. А статуси, посади, маркери впливовості чи не впливовості – це такі дрібниці.
– Що Ви хочете побажати читачам і що зараз найбільше дивує Вам у житті?– Купуйте українську книгу. Купуйте українських авторів. Купуйте тоді навіть, коли ви знаєте, що не будете мати часу її, оту книгу, прочитати, адже це підтримка української культури і причетність до її процесів. Що мене дивує? Любов, світ і вірші. Там завжди стільки див, що аж… І це те, що буде з нами і довкола нас завжди. Ну хіба ж то не диво?
Дякую Вам за цікаву творчу розмову. Нехай до Вас прийде добра і надійна слава.Спілкувалась Оксана Кришталева, Львів