Три кроки в ніч

- Цікава назва - романтична, лірична і незвична. Як вона виникла?
В. М.: Це було так давно, що точних обставин уже ніхто не пам’ятає (тобто ні я, ні Марічка), тому нам пізніше довелося придумати дві легенди на пояснення назви – сакральну і профанну. Але спочатку факти. Факт перший: назва «Три кроки в ніч» з’явилася трохи пізніше, ніж ми почали музикувати разом, принаймні на першому Святі музики у Львові (2013) ми виступали вчотирьох під назвою «Колискові для гобоя» (це були авторські інструментальні композиції, в яких Данило солював на англійському ріжку, спочатку думалося, що він гратиме на гобої, але з’ясувалося, що тембр ріжка значно краще резонує з ідеєю вечірньої музики, тож вийшло, що ріжок грає, а гобой спить, тобто колискові для гобоя). Звідси випливає другий факт: колисковий репертуар також передував появі назви. А тепер наші версії того, як вона виникла. Профанна каже, що довгий час нам рідко вдавалося зібратися вчотирьох, навіть на виступ, і ми грали то без Данила, то без Сашка, тож довелося назватися «Три кроки в ніч» з тим, що за потреби числівник можна замінити на чотири, або п’ять, або шість, якщо музикантів побільшає.

- Як довго існує гурт? Що цікавого відбулося за цей час?
В. М.: О, безліч цікавого. Гурт існує від 2013-го, тобто вже чотири роки. Насправді, деякі гурти стільки навіть не живуть. А деякі встигають записати й видати півтузіня релізів, альбомів, кліпів.

- Детальніше про учасників. Усі музиканти чи участь у гурті - велике захоплення? Хто є хто і чи мінявся склад від початку?
В. М.: Нас є четверо: Марічка Кошелінська-Мартинюк, яка співає, грає на бандурі, фортепіано, мандоліні та ксилофоні; Віктор Мартинюк, перкусіоніст і подекуди бек-вокаліст, Сашко Міхаліцин на акустичній гітарі та Данило Ільницький на духових (гобой, англійський ріжок, сопілки, блокфлейти).

- Як ви собі даєте раду "репетувати" поза основною роботою? В сенсі - регулярно проводите репетиції чи як вдасться? І як підбираєте інструменти?
Читайте також: 20 віршів та пісень про маму
В. М.: Якось даємо.

- Ви брали участь у фестивалях - якщо так, то в яких?
В. М.: Якщо так глянути, то фестивалі займають помітну, навіть значну частину в нашому концертуванні. Щоправда, на великій сцені з великим звуком нам грати досить складно.
- Ви граєте на вулиці? Як це було, де і коли?
В. М.: Насправді ми більше любимо виступати в приміщеннях. Там легше створити потрібну нам атмосферу. Там можна домогтися достатньої тиші, від якої відштовхуються деякі наші композиції. У вуличному шумі воно якось затирається, змазується, там важко досягти потрібної гостроти уваги до деталей. Думаю, наша музика не дуже цікава як фон, хотілось би, щоб її слухали. Ми виступали тричі у львівських двориках і раз просто на вулиці на Святі музики. У двориках були свої акустичні труднощі, хоч загалом можна було охопити весь простір, натомість на вулиці на деякій відстані звук надто розсіюється.
- Ваш дебютний альбом "Ковдронька" наповнений колисковими. Чому вирішили стартувати саме з такої тематики?
В. М.: Власне колискові й створили наш гурт. Марічка тоді писала музику до авторських колискових для одного видавництва, але шкода було так просто віддати цей матеріал, з ним хотілося працювати далі. Тоді з’явилась ідея поєднати власну музику з народною. У той час ми вже мали власних дітей і жанр колискових був у полі нашої активної уваги. Ми пропускали його через себе і могли бачити, як він зроблений, як він працює. Тож і вирішили створити цикл колискових, але не для того, щоб їх вмикалося дітям перед сном, а радше для дорослих – звертаючись до їхньої внутрішньої дитини. Виявилося, що колискові можуть бути дуже різними: деякі медитативно-психоделічні, деякі зворушливо-радісні, деякі соціально-проблемні. З одного боку, вони змушують абстрагуватись від суєтної дорослості, а з іншого, своєю простотою, зверненням до непозбувного дитячого досвіду вони можуть зачіпати дуже чутливі струни. Досі думаю, що це була вдала знахідка.

- Хто переважно є вашими слухачами і поціновувачами?
В. М.: Якщо поглянути на статистику фейсбук-сторінки гурта, то можна сказати, що наші слухачі – це на три чверті жінки, зокрема, на третину, віком від 25 до 34 років, тобто трохи молодші за нас. Але якщо судити з концертів, то наша музика подобається людям із дуже різним культурним запліччям. Часто нам дякують ті, хто загалом подібної музики не слухає – можливо, тому що не знає, особливо якщо це старша людина, призвичаєна до традиційних медій, куди такі речі не часто пробиваються. Декого з наших поціновувачів знаємо особисто, ну то це люди з близьких до нас кіл і середовищ.
- Чи можете назвати себе інтелектуальним гуртом? Те, що у піснях присутнє етно, дуже відчутно, а от за текстами - треба слухати і думати. Не хотілось би порівнювати, але мені тексти чимось близькі до гурту "Тельнюк. Сестри". Чи я помиляюсь?
В. М.: Можна провести таку паралель. Гадаю, ми, як і вони, працюючи з поезією, намагаємось знайти баланс, коли поетичний і музичний тексти урівноважено. З одного боку, музика не намагається увібгати слова у жанрову рамку й запанувати над ними, з іншого – не хоче теж зійти до ненав’язливого тла або гарної оздоби вірша. І вірш, і музика мають прозвучати повносило. Стосовно «етно», то поза колисковими воно виявляється радше в доборі інструментів, але мелодика, гармонії, ритміка не взоруються на народні. А чи називаємо себе інтелектуальним гуртом, то ні. Хоча, так. Але тільки поміж себе. Зі скромності.
- Гурт виступав лише у концертному форматі чи й як супровід до розмаїтих перфоменсів?
В. М.: Одного разу, на початках, ми грали як музичний супровід до поетичних читань. Але це, здається, не був дуже вдалий хід.
- Виступи за кордоном - де, коли і для кого?
В. М.: У нас було одне невелике турне Польщею саме після запису «Ковдроньки», тож ми мали нагоду запрезентувати її на Лемківщині, батьківщині Богдана Ігоря Антонича і Никифора Дровняка – у містах Горлиці та Криниці («Ювілей 120-ой річниці уродин Епіфанія Дровняка – Никифора»), на чудовому фестивалі «Ukraińska wiosna» в Познані, який пропагує сучасну українську культуру серед поляків, а також у Кракові.
- Щось із музичної кухні - розкажіть про якийсь цікавий трафунок, випадок, казус. Щось таке, про що непросто забути.
В. М.: Є у нас пісня на вірш «ти/я» Катерини Міхаліциної, з дому Оніщук, Сашкової дружини, вона починається словами: «Хто ти, о жінко по той бік вікна…». То так повелося, що хлопці на репетиціях перекручували цей рядок на всі лади: «Хто ти, о жінко, котра Оніщук…» або «Хто ти, о Віктор, котрий Мартинюк…». І дійшло до того, що якось Марічка мимоволі – на репетиції, на щастя! — заспівала: «Хто ти, о жінко, котра Мартинюк…» Тоді стало ясно, що ці жарти можуть колись зле скінчитись. А ще цього літа слалося так, що ми давали концерти три дні поспіль: два у Львові й один у Бортятині, в музеї Антонича. То третій день почався з того, що дехто з нас проспав і ми дуже спізнювались. Потім дорогою Марічка вирішила почастувати нас кавою з термоса й сильно ошпарила руку. Доки ми доїхали до Бортятина, то перепробували всі методи першої допомоги від опіків (і медикаментозні, і народні – буквально всі). Концерт мав відбутися надворі, тож ми везли з собою апаратуру: мікрофони, пульт, кабелі. Та коли врешті доїхали й розвантажили авто, з’ясувалося, що немає мікрофонних стійок – ми їх забули вдома у міжконцертній метушні. Довелося заносити лавки до приміщення і грати всередині з одним мікрофоном, і попеченою рукою. А проте це був дуже добрий концерт – і в плані звуку (на диво), і контакту зі слухачем. Отак, буває, зле почнеш, але добре скінчиш.
Дякую за розмову. Нехай вам усе задумане вдається! Любимо, слухаємо, хочемо ще!
Спілкувалась Оксана Кришталева, Львів
Вам сподобалася стаття? Підтримайте україномовне видання: Ваша допомога дозволить нам працювати для Вас і надалі!
➡ Приват 4149629353047269
➡ Monobank: 4441114410047144
➡ PayPal: uimcbiz@gmail.com
➡ Patreon https://www.patreon.com/uimc
Дякуємо!