Львів’янку Христину Лукащук знають з різних боків: як художницю, письменницю, ілюстраторку журналу “Гарбуз” і не тільки.
– Отож, ким іще є Христина Лукащук і ким себе найбільше бачить?
– Гарне запитання. Я можу бути відвертою? Так, то правда, я багато чим займалася в своєму житті: і архітектурна фірм,а і галерея Коралі, і колекционування сучасного живопису та давньої венеційки, понад 10 виданих романів, понад 10 проілюстрованих книг для дорослих та дітей…. Але на нині, все що мене захоплює – це мінімалізм. Як стиль, як спосіб мислення. Мінімалізм для мене – це, насамперед, якість. Якісно бути собою, якісно бути з кимось, якісно вбиратись, їсти, пити, працювати і видпочивати. Це вміння бути щасливим. Тож зараз я – жінка яка вчиться бути собою, вчиться бути щасливою.
– Свого часу у Вас була галерея “Коралі”. Скільки часу вона працювала і які цікаві акції там відбувалися? І чому ця галерея більше не існує?
– Вона проіснувала трохи більше 3 років. Крім виставок сучасного мистецтва там відбувалися і розмаїті перформенси: виступав “Театр в кошику”, камерні джазови концерти за участи Уляни Горбачевської та Марка Токара. Були кінопокази, майстер-класи, студія живопису для дорослих, студія ліпки для діток.
Чому не існує? Мабуть тому, що в житті все відбувається вчасно. Мабуть саме тоді Львів потребував саме такого простору. Певні митці та артисти потребували такого плацдарму, своєрідного ґрунту під ногами, а я мусила зрозуміти, що галерея – це для мене красивий спосіб втечі від власної творчості.
– Однак, після галереї з’явився друкований проект “Гарбуз”. А можна про нього детальніше?
– Насправді це цильний проект від задуму до реалізації моєї доньки. Вона – його єдина засновниця, а в мене вона просто повірила і дозволила відірватись по повній, за що їй окреме велике дякую. Це дуже відповідально і сміливо. Якщо загалом про проект, то це друковане періодичне видання для сімейного часопроведення. Це гарний спосіб комунікації батьків з дітками. Більше про нього може розповісти сама Устя.
– У Вас є виданих кілька книжок. В основному це жіноча психологічна проза. Ви завжди хотіли бути письменницею чи так склалося історично, що Ваша проза вийшла книжкою і не однією?
– Ні, ніколи про це не мріяла. Це був мій спосіб врятуватися від реального світу. Письменництво стало для мене способом шукати відповідь на якісь ультраскладні питання, що виникали на глибинному, можливо, несвідомому рівні.
– Ваш останній роман “Любов практична” – винятково для дорослих. Це відверта сповідь жінки, глибокий психологізм і… доволі сміливий крок. Адже, наскільки я розумію, ця річ глибоко біографічна. Не страшно розповідати про потаємні речі?
– Хоч там і справді багато з моєї біографії, там також багато збірних образів. Тож все-таки це – лірична героїня, яка справді дуже дуже схожа на мене. Але це не зовсім я. Можливо про себе я ще напишу. Не певна, що вмію розрізняти свої стани так чітко, щоб відчути, де я справжня, а де ж все-таки надумана. І ні, правду говорити мені не страшно, навіть якщо це стосується чогось потаємного, особистого…
– Якби Ви мали можливість (часову, просторову чи фінансову), як би Ви її використали?
– Саме так як роблю це зараз. Я б відмовилася від всього, що не моє і намагалася бути гранично чесною з собою у всьому. Для мене це гіперважливо і я ще цього не вмію.
Дякую Вам за розмову. Нехай усі Ваші цікаві проекти втіляться у життя і стануть гарним набутком українського мистецтва. фото Олеся МоскальчукаСпілкувалась Оксана КРИШТАЛЕВА, Львів
