Як зазначає академік Д. Багалій, його батько «належав до того громадянського стану, що ніколи не був у кріпацтві, через те в Григорія Сковороди не було психіки кріпака», відчуття волі вражає в творах мислителя, свободою просякнуті його життя, діяльність та погляди.
Початкову освіту Григорій одержав у сільській школі, у 16 років став студентом Києво-Могилянської академії, служив співаком у придворній капелі імператриці Єлизавети в Петербурзі, працював у посольській місії, був домашнім учителем, викладав поетику в Переяславському, а згодом – у Харківському колегіумі, звідки його звільними за вільнодумство, критичне мислення. Його не приваблював пастирський посох, він волів бути вільним птахом.
Ще молодою людиною Григорій Сковорода відвідав Австрію, Словенію, Італію, Польщу, Німеччину. Припускають, що він був у Кенігсберзі, де слухав лекції великого Канта. Він ґрунтовно знав грецьку та римську філософію, видатних мислителів свого часу, був талановитим співаком і музикантом, володів багатьма мовами. Останні 25 років Сковорода невтомно мандрував, ставши філософом-проповідником і поетом-просвітителем.
Він був провісником миру і свободи, правди і розуму, багато уваги приділяв питанням виховання, формування в людях працелюбності, чесності, справедливості, моральності та культури. Він заповів на своїй могилі зробити напис: «Світ ловив мене, але не спіймав». 1874 року у селі Паніванівці, на родинному кладовищі дідича Ковалевського, у родині якого свої останні дні провів Сковорода, саме ці слова були вирізьблені на великій білій плиті.
Сковороду називали українським Сократом, у якого слово та діло були гармонійним цілим і який наполягав на необхідності внутрішнього вдосконалення людини. Мислитель казав: «дяка Всеблаженному Богу, що потрібне зробив легким, а важке непотрібним!» А ще Сковорода був переконаний: «Головна мета життя людського, голова діл людських є дух людини, думки, серце. Кожен має свою мету в житті; але не кожен – головну мету. Коли дух людини веселий, думки спокійні, серце мирне, – то й усе світле, щасливе, блаженне. Оце є філософія».
На думку філософа, центральним у людині є не теоретичні здібності, а більш глибоке за них емоційно-вольве єство людського духу – «серце» людини. Із «серця» піднімається, виростає і думка, і устремління, й почуття. На «серце» людини має бути спрямована й головна увага моральної чинності людини. Звідси вимога Сковороди: «пізнай себе», «поглянь у себе». Сковорода писав: «Найкраще людину бачить і серце її любить, хто любить думки її». Думки людини, її слова – це внутрішній світ людини, її духовна сутність, її краса або потворність, велич або ницість. Ця ідея Сковороди напрочуд актуальна сьогодні, коли багато людей намагаються зовнішніми атрибутами приховати внутрішню порожнечу.
Читайте також: 20 віршів та пісень про маму
Сковорода вважав, що існують три світи. Перший є макрокосмосом, великим світом, «де живе усе породжене», другий – мікрокосмос, себто «світик, світочок або людина», глибиною він не поступається макрокосмосу, у певному розумінні навіть охоплює зовнішній світ. Третім світом є символічний світ, або Біблія. Кожен з трьох світів є єдністю двох натур: видимої, зовнішньої, тіньової і невидимої, внутрішньої, світлої. Сковорода ставив за мету знайти відповідний, «сродний» спосіб гармонійних взаємин зі світом. Він вважав, що головним джерелом усіх бід людських є «несродність», тобто невміння чи небажання знайти і робити те, для чого народжений. Внутрішня істинна людина є вільною, вона пробуджується сама та допомагає прокинутися іншим, скидаючи таким чином з себе пута несвободи, пута духовного рабства. Це шлях до Бога. Царство Боже в нас самих. Щастя – в серці, серце у любові, любов у законі Вічного: «Коли найголовніше у світі є вічність, тоді й щастя мусимо засновувати не на тлінному, а значить не на багатстві, не на здоров’ї, не на чинах, а на тім, що вічно існує… Щастя потрібно шукати всередині нас самих. Розгледівши себе, спізнавши себе самого, ми знайдемо у себе самих самих душевний спокій і сердешну радість».
Сковорода ніколи не цінував матеріальні речі, йому обіцяли високі посади, благополуччя, а він обрав шлях служіння рідному народові. Філософ висловлювався так: «Не будь ані вельможею, ані лихварем… Будь лише людиною – чуєш? Людиною – і знайдеш благо».
Сковорода – поборник свободи як запоруки вільного розвитку людських чеснот і здібностей, як основи суспільної гармонії, без якої не може запанувати справедливість. Сковорода не був революціонером, він не збирався переробляти суспільство, він ставив за мету «вилікувати» конкретну людину, відкрити їй сенс буття, шляхи досягнення людського щастя, а вже згодом вільно мисляча людина, що пізнала саму себе, зможе змінити довколишній світ та віднайти шляхи і засоби оздоровлення суспільства.
