– п. Василю, Ви – член Спілки письменників України з 1984 року. А тепер – ще й голова Хмельницької обласної організації? Як вдається поєднувати роботу керівника і провадити письменницьку діяльність?
Головою обласної організації я був із 2010-го до нинішнього року. У березні переобраний згідно положення Статут НСПУ про обмеження перебування на цій посаді двома каденціями. Поєднувати ж роботу керівника й творчу працю було непросто через брак часу, але якось справлявся в міру своїх сил і можливостей.
Інша справа, що з 2006 року очолюю Хмельницький обласний літературний музей. З одного боку, ця посада вимагає адміністративної й творчої праці, з іншого – вона ж допомагає мені знаходити цікаві теми, зокрема, пов’язані з життям і творчістю письменників-земляків. Особливо мене приваблює пошук матеріалів про письменників маловідомих чи й зовсім невідомих, забутих, або ж нове з життя відомих. Завдяки пошукам в архівах, бібліотеках мені вдалося написати чимало нарисів-досліджень, які ввійшли до книжки «З-під трави забуття». Сам не сподівався, що вона знайде стільки схвальних відгуків, особливо від літературознавців.
Одне з таких досліджень лягло в основу мого документального роману «Слово і меч» – про Павла Богацького – письменника й військовика, журналіста і видавця. Саме він у першому десятиріччі ХХ століття разом з Микитою Шаповалом і Андрієм Товкачевським («три поручники») став співорганізатором літературно-політичного журналу «Українська хата» і був редактором його в 1909-1914 роках. На той час це був модерний журнал, довкола якого гуртувалися молоді письменники, причому, як з України Великої, так і з Західної. Там друкувалися молоді Максим Рильський, Павло Тичина, Володимир Свідзінський, Христя Алчевська, Олена Журлива, Галина Журба і десятки інших. Широко були репрезентовані й літературні сили з-за Збруча: Микола Євшан, Михайло Яцков, Василь Пачовський, Петро Карманський, Сидір Твердохліб, Володимир Бірчак… Про видання цього часопису та інші події в житті Павла Богацького я написав у вже згаданій книзі. Зараз шукаю матеріали про нього для книги другої – про перебування його в Західній Європі та Австралії. Маю й інші задуми книг про письменницькі долі.
– У Вас є можливість порівняти літературно-письменницький процес, як це було за Союзу і тепер. Що цікавого було тоді і що цікавого є тепер?
За Союзу я лише почав свою літературну діяльність – видав першу збірку оповідань «Ясен-дерево» та збірку для дітей «Золоті кораблі», тому в тодішній літературно-письменницький процес фактично не встиг увійти глибоко. Мабуть, це й добре. Бо вже потім, в часи незалежної України, багато дізнався про дуже суперечливу й неоднозначну діяльність Спілки за радянського часу. Однак вважаю, що повністю очорнювати її, як це дехто любить робити, – несправедливо. Були тоді високого рівня й моралі письменники, були й пристосуванці та графомани. Так само, до речі, як і нині.
Варто зазначити, що в ті часи процеси видання книг та їхнє поширення мали організований характер – згодом усе було просто знищено. Інша справа, що книговидавнича справа була підпорядкована радянській ідеології, а тому частина справді мистецьких творів, частина письменників не допускалися до літературного процесу.
До речі, ще в 1980 році, будучи студентом Кам’янець-Подільського педінститут, я почав писати роман «Кручі», та через кілька років збагнув, що такої книжки не видадуть – вона суперечила багатьом канонам радянської ідеології. А в мене – колективізація, голодомор, німецька окупація, долі остарбайтерів тощо. Як то кажуть, рукопис відклав «у шухляду». Дописав роман і видав уже за незалежної України. Думав, що він викличе інтерес у критики (читачі сприйняли його добре), однак ніхто на нього не озвався й словом: у той час, в 90-ті роки минулого століття, в українську літературу ввірвалася хвиля нових авторів, які принесли в своїх «текстах» скандали, матюки і весь інший натуралізм, і цією своєю «безцензурністю» захопили частину читачів, особливо молодь, якій, звісно ж, хочеться пізнати забороненого, цікаво підглядати через шпарину життя старших. А тут усі двері й вікна відчинені – читай, тобто, дивись, що роблять дядьки й тьоті…
Читайте також: 20 віршів та пісень про маму
Крім того, просто графоманія дістала змогу видавати все, що написала. І все це потекло потоком на різні книжкові полиці, в школи ж особливо. Чи добрі це ознаки сучасного літературного процесу? Думаю, що ні.
Звичайно ж, письменник має право і вжити матюк у тексті, і описати якусь пікантну сцену, але ж усе це має органічно ввійти у твір, а не просто через те, що «так є у нашому житті». Література – це не копіювання життя, а відтворення його художніми засобами. Недавно один знайомий графоман похвалився: «Я вже видав дві книги новел». Насправді ж то не новели, а просто житейські історії. Вони теж, мабуть, мають право на існування, але з таким апломбом називати їх новелами – це перебір. Однак, попри все це, нині є можливість писати так, як ти хочеш, на будь-які теми – і це таки добре. А читач нехай розбирається, що йому ближче, цікавіше.
– Про Ваші оповідання. Звідки берете сюжети? Чому пишете саме про це?
Оповідання – мій улюблений жанр. Сюжети беру із життя. Але, продовжуючи свою попередню думку, скажу, що не просто копіюю його – намагаюся творити річ художню. Вибудовую композиційно, відкидаю все зайве, якщо бачу потребу – вводжу щось нове, з іншого випадку чи долі або ж просто включаю фантазію. Скажімо, оповідання «Риба» написав на основі розповіді знайомої про подію в їхньому селі. Через якийсь час зустрічаю її. «Ти знаєш, каже, щось подібне відбувалося в наших Русанівцях». Отже, подібне, але не таке. Бо переосмислене, проведене через художні образи і засоби.
Або ще один свіжий випадок. Жінка дивується: «Як це так, що ви в своїх оповіданнях пишете ніби про моє село?». Та ніколи в її селі я не був. А пишу про життя, яке бачу довкола себе, яке переживаю сам – і зараз, і з самого дитинства.
Виріс я в селі (Гнатівці неподалік від Хмельницького), з малих літ вбирав у себе його історію, звичаї, характери – і це близьке мені й досі (не тільки в літературі, але й у житті – вихідні й святкові дні проводжу в батьківській сільській садибі). Тому тема села – головна для мене. Як останніми роками стала важливою й тема письменницьких доль. А ще – діяльність націоналістичного підпілля на теренах Центральної України (Поділля, Київщина). Про це у мене вийшли книжки «За тебе, свята Україно» та «Ще настане ваша пора». Хотів би написати й іще один документальний роман на цю ж тему – не знаю, чи зумію, чи встигну.
– Окрім письменницької роботи у Вас були чи є інші цікаві проекти? Наприклад, театральні постановки, перфоменси, концерти тощо? Розкажіть про це.
Деякі елементи названого Вами використовую в роботі обласного літературного музею, однак не в письменницькій діяльності. Мабуть, це все більш годиться для поетів. Крім того, за своїм характером я людина стримана, спокійна, байдужа до якоїсь ефектності тощо. Хоч іноді таки хочеться вдатися до чогось екстравагантного, але тримаю себе в руках. Може, це й погано, та хто його зна.
– Де можна прочитати Вашу прозу?
Більшість моїх книг – у бібліотеках, обласних, районних, сільських. Щоправда, таки в межах Хмельницької області. Бо видавнича справа, поширення книги в нашій країні в занепаді. На жаль, українська влада зовсім не думає про культурний, мистецький, духовний розвиток народу, країни в цілому. Гроші, гроші, гроші – це єдине, що турбує її. Хоч варто було б знати, що без культури, без моралі й духовності на грошових мішках далеко не заїдеш.
Тому дещо з останніх моїх книг – роман «Слово і меч», збірка повістей та оповідань «Птиці над нами» – зберігаю вдома чи на роботі. Що роздаровую, що вдається якось продати…
На щастя, вже всупереч обставинам, чимало видавництв починають налагоджувати не тільки друкування книг, але й поширення їх по всій Україні. Посеред них – і видавництво «Брайт Стар Паблішинг». Тут у серії «Теплі історії» вийшла збірка моїх оповідань «Кринична вода». Я радий, що видавництво саме займається їхнім продажем (охоче допомагаю йому). Я ж одержав аванс та обіцянку подальших розрахунків і, таким чином, маю можливість працювати далі, над новими рукописами.
Запрошуємо прочитати оповідання Василя Горбатюка “Птиці над нами” і “У дзеркалі”.
Дякую за розмову. Бажаю натхнення, а також можливостей і часу на всі плани-мрії.
Спілкувалась Оксана Кришталева, Львів
