Відомий, цікавий і талановитий письменник із Закарпаття Дмитро Кешеля повертається у літературу не сам – одразу із трьома своїми книжками: “Родаки”, “Дай сили заплакати” та “Помилуй і прости”. Ще не читали? А дарма…
Про автора. Дмитро Кешеля – український письменник, драматург і сценарист. Заслужений журналіст України. Член Спілки журналістів України (з 1976 року) і Спілки письменників України (з 1979 року). Автор низки книг оповідань, повістей і романів, зокрема: «Дерево зеленого дощу», «Колиска сонця», «А Земля таки крутиться», «Пора грибної печалі», «Державна копоня», «Госундрагоші», «Жіванський світ», «Збийвіч або ж Кіна не буде», «Чим би не бавились пани, лем би не було війни», «…І в смерті були твої очі», «Осінь великих небес, або ж прирічанські характери», «Видіння зрячої води, або ж Дурний Іван стріляє, а Богонько кулі направляє», “Мармелада”, “Сяйвооке звірятко”, “Запишіть у свідки мої сльози”, “Молитва за втраченими світами”, “Політ співочого каміння”.
Письменник успішно працює і як драматург. Його п’єси «Голос Великої ріки», «Дерев’яні люди», «Закарпатське різдво», «Недотепа із Вертепа», “Дорога до раю” ставились на українській сцені та за кордоном. Лауреат премії видавництва «Молода гвардія» за збірку «Зелений дощ» (за 1982 рік), премії журналу «Дружба народів» за повість «Коли заговорять камені», чотири рази був удостоєний Закарпатської обласної літературної премії імені Федора Потушняка (за 1995, 2003, 2007 і 2010 роки). У 2007 році був номінований на Національну премію імені Т. Г. Шевченка за збірку «… І в смерті були твої очі», лауреат Всеукраїнської премії імені В’ячеслава Чорновола, нагороджений орденом “За заслуги” ІІІ ступеня.
– Дмитре Михайловичу, а як так склалося, що Ви, маючи стільки напрацювань і такий досвід, повернулись у літературу лише тепер? Де Ви були стільки часу?
– Літературна пристрасть – часто її називають з етичних міркувань “талантом” – насправді хронічна хвороба. Як, скажімо, алкоголізм чи наркозалежність. Вона тебе супроводжує все життя і позбутись її неможливо. Тому я нікуди не тікав з літератури: весь час, як і належить хроніку, жив з нею: помаленьку писав, час од часу видавався, більше десятка років активно друкуюся у львівському “Дзвоні”… Інша справа, якими тиражами виходять твори. Пригадую, збірка повістей і оповідань “Пора грибної печалі”, яка мала добрий резонанс у широкого українського читацького загалу, вийшла тридцятитисячним накладом. Це було у 1988 році. А далі почалися всім відомі видавничі негаразди. І мої книги – і це тільки завдяки власним коштам і помочі спонсорів – з’являлися тиражами 300, 500 і не більше 1000 примірників. Цього якраз вистачало на подарунки кумовам, друзям, сватам і своїм шанувальникам на зустрічах. Отже, із цієї причини я на багато літ випав із широкого літературного поля. Але Бог великий, ніколи не поспішає, бо вдосталь часу має. І через чверть століття він подарував мені чудову людину, фанатика своєї справи – київського видавця Василя Теремка. Він і явив мене знову широкому читацькому загалу романами “Родаки”, “Прости і помилуй”, “Дай сили заплакати”… А з дня на день мала би побачити світ книга повістей і оповідань “Терен розквітнув”. Дякую Василю Івановичу і шлю йому сердечні вітання!
– Завдяки інтернету (тепер без нього важко собі уявити будь-що) можна довідатись, що наприкінці 1980-х вийшли інші Ваші книжки. Ви плануєте їх перевидавати?
Читайте також: 20 віршів та пісень про маму
– Ми вже говорили, що наклад прозової книги 300-500, а навіть і 1000 примірників – це, так би мовити, для домашнього вжитку. Тому, коли випаде щаслива нагода, кращі твори можна і перевидавати… Час – найсправедливіший цензор і він продиктовує, що варто запропонувати читачеві, а що відкласти у домашній архів.
– Ви живете і працюєте на Закарпатті. А з ким із закарпатських письменників спілкуєтесь? Чи буваєте у літературних колах?
– Я чоловік безконфліктний. Вважаю: кожного треба сприймати із його правдою і таким, яким його Бог створив. І тоді у тебе зникає дуже багато проблем із навколишнім світом. Тому із кожним побратимом по перу у мене цілком людське спілкування. У всякому разі для мене не існує непримиримих опонентів. А якщо я для когось є недругом – то вже його особисті проблеми… Загалом по натурі я людина-відлюдник, а по-культурному – не публічна… Не люблю галасливих тусівок, не тягне мене і в літературні кола, бо після відходжу, як від тяжкого похмілля.
– Про особисте – можна? Якщо так, то розкажіть про свою родину.
– Хотів би побажати, аби Всевишній нагородив кожного нашого чоловіка, а особливо митця, такою мудрою і гармонійною родиною, як у мене. Без терпеливої і дуже розсудливої дружити Надії, слухняних і розумних дітей – Лесі (журналіст і телеведуча), сина Тараса (за освітою юрист) – Дмитро Кешеля, мабуть, ніколи б не відбувся на теперішньому рівні. Найголовніше достоїнство моєї родини – якщо сім’я не могла мені допомогти, то ніколи жодним чином і не заважала!..
– Про Вашу прозу. Давно я вже не читала такої гарної та вишуканої прози. Тут все органічне: думка, слово, образ. І контрасти. Мене цікавить, чи багато Ви працюєте над текстом? Чи, навпаки, слова приходять легко і оселяються в сюжеті?
– Пишеться завжди легко і щасливо. Я давно зрозумів, що це відчуває і читач. Але дуже довга, тяжка і нестерпно-виснажлива дорога до робочого столу, до першої фрази… Роками виношую фабулу, сюжетні перипетії, шукаю деталі, з яких ліплю характери, намацую енергетику твору, можу по кількадень пережовувати одну-однісіньку фразу і т. д. І дуже від цього мучуся, страждаю… навіть до безсоння… Але коли вже сяду за чистий аркуш і на ньому зійдуть перші кілька речень – відкриваються небеса і звідти, із висот Господніх, хтось диктує, диктує… І від того у тебе таке відчуття, ніби ти знову вперше у житті закохався… Кажу ж вам – хронічна хвороба… невиліковне…
– Про контрасти між комічним і трагічним, де біографічне – посередині. Читаючи роман “Родаки”, відчутно, що в ньому багато біографічного. І комічного, звичайно ж, але є фрагменти, які можна малювати олійними фарбами (напр., чим пахнуть слова). Отож, чому Ви розкриваєте перед читачами саме біографічні речі?
– Скажу одверто: кожен письменник все життя пише про себе. Навіть і тоді, коли мовиться про речі, які особисто й не пережив, адже все пропустив через свої емоції, досвід, світобачення і це стає невід’ємною часткою його духовної власності. Тепер про ваше “біографічні речі”. Безперечно, є у моїх творах фрагменти власного життєпису… Але це тільки елементи декорацій, на фоні яких розгортаються основні художні події і колізії… Річ у тім, що я ніколи не мав за мету відображати дійсність. Із цим завданням хай справляються преса, радіо, телебачення й інтернет. Я зображую життя не таким, яким воно є, а таким, яким хочу його бачити. Не відтворюю реальність, а творю якісно новий художній світ, у якому, можливо. хотілося б жити багатьом з тих, хто знайомиться з моїми книгами.
– Ваша мова – авторська. Там багато закарпатських діалектів, іноді доводиться шукати пояснення у виносках. Ви волієте писати так, як спілкуєтесь щодня? А якщо би хтось відредагував Ваші тексти літературною українською – як би Ви до цього поставились?
– Від автора завжди пишу українською літературною. А ось діалектизми, фразеологізми, народні вислови, примовки, прислів’я, приказки вкладаю тільки у пряму мову героїв. Воно не є якоюсь самоціллю. Це один із художніх прийомів творення національних характерів, їх ідентифікація, персоналізація і т. д. Без нашого народномовного багатства неможливо створити повноцінні образи і відтворити національний колорит, особливо західноукраїнських регіонів… Тепер щодо редагування… Не знаю, як би до цього поставилися Василь Стефаник, Марко Черемшина, Михайло Коцюбинський зі своїми “тінями забутих предків”… Особисто я вважаю, що твори класиків, рівно ж як і мої, від такої мовної реставрації багато б втратили… Це як вода із гірського джерела і вода дистильована…
– У Вашій біографії (у Вікіпедії) зазначено, що Ви, п. Дмитре, автор понад 10 документальних фільмів про культуру, історію, традиції та відомих історичних особистостей Закарпаття. З ким із цікавих людей Ви спілкувались і що цікавого запам’яталось у спілкуванні з ними?
– Був кінематографічний період у творчій біографії. Примітно: ще у 90-их я одним із перших у своїх роботах почав поєднувати документалістику із художнім баченням подій, вставляв епізоди акторської гри, дуже скурпульозно підбирав музичний фон і т. ін. Це було помічено. Чимало відеофільмів стали лауреатами всеукраїнських та міжнародних конкурсів… А художньо-документальна стрічка про президента Карпатської України Августина Волошина відзначена всеукраїнською премією імені В’ячеслава Чорновола. Для мене дуже приємно і символічно, що інший відеофільм “Це ми, діти твої, Господи…” – про життя і боротьбу закарпатської греко-католичцької церкви у підпіллі під час комуністичного режиму – було подаровано Папі Римському Іонау Павлу ІІ-му під час його візиту в Україну…
Але це вже пройдений етап у житті. А я не люблю акцентуватись на минулому. Нині і хотів би дещо знімати, але немає ані фізичної, ані фінансової можливостей…
– Власне, коли у світ вийшли Ваші три свіжі книжки у видавництві “Академія”, Вас мабуть запрошують на презентації та інтерв’ю. Як Ви ставитесь до цього? Чи часто берете участь у презентаціях чи ні? І чому?
– Я вже говорив, будучи людиною не публічною, не переношу ані презентацій, ані літературних бенефісів. Йду на це вкрай рідко: коли комусь морально зобов’язаний або несила відбрикатись. Правда, коли такі зустрічі врешті стаються, не побоюся сказати – мають великий успіх і резонанс. Річ у тім, що розмовляю з людьми їхньою мовою і їхніми проблемами. Особливо, коли вийшов роман “Родаки”. Майже кожен із читачів на зустрічах бив себе у груди, що це книга про його родину і конче проводили паралелі між героями твору і членами своїх сімейств. А це, погодьтеся, дуже важливо: досягти такого художнього рівня, аби читач побачив себе у літературному героєві і літературного героя відчув у собі…
– Ваш роман “Родаки” прозвучав і на українському радіо в авторському виконанні… Дуже добре, що цей запис є в інтернеті, і що його можна послухати у будь-який час. До речі, ось адреса: https://soundcloud.com/5books-club/sets/rodaky І читаєте Ви суперово! Як Вас знайшли з укр. радіо? І як запросили читати свій роман? Розкажіть.
– Про запис на радіо домовився один дуже великий, добрий і порядний чоловік з Києва. Не називатиму його прізвища, бо дуже скромний і не любить афішуватись… А прочитав, як говорите “суперово”… на це кілька причин… Більше двадцяти п’яти років працював на радіо і був ведучим більшості своїх програм. Отже, спрацював к дечому професійний фактор… Але найголовніше: кожного свого героя я ліплю, як скульптор, а потім програю його у собі, як актор – із мімікою, жестами, манерою говорити і особливостями його мови. Коли пишу, конче про себе вголос читаю діалоги, репліки… Пригадую: донька Леся була ще маленькою і дуже любила із-за дверей крадькома за цим спостерігати. На запитання дружини: “Ти чим зайнята, дитина?” тихенько відповідала: “Дивлюся, як наш тато дуріють!”
– І ще одне питання. Позаяк Ви не лише прозаїк, а й успішний драматург, то чи пишете нові п’єси для театру? Пропонуєте свої готові п’єси чи можете написати й на замовлення?
– Написав я добряче п’єс, але поставлено на сцені небагато. Річ у тім, що моя драматургія, як і проза, дещо нетрадиційна і дуже важко знайти режисера, який би взяв на себе сміливість ставити мої драматургічні твори. А жаль. Бо речі, які ставилися, мали великий успіх у нашого і закордонного глядача. Скажімо, п’єса “Недотепа із Вертепа”, інсценізована Закарпатським академічним театром ляльок, обійшла сцени театрів майже всіх континентів, а за кількістю гран-прі і всіляких інших унікальних відзнак на міжнародних і всеукраїнських конкурсах театрального мистецтва, певен, могла б сміливо бути внесена у книгу рекордів Гіннеса України… А загалом, признаюся вам чесно, п’єси у більшості пишу сам для себе. Це такий собі допінг – тренінг, аби мізки не застоювалися і щоб не хворіти багатослів’ям у прозі… І тому на замовлення театрів ніколи не працюю: хто пише для себе, пише для всіх, а хто на замовлення – творить для сміттєвої корзини. І насамкінець поділюся новиною: у 12 номері львівського “Дзвону” обціяють надрукувати мою нову п’єсу “Дванадцять місяців-гуцулів”. Гляньте, якщо цікаво…
– Дякую Вам, Дмитре Михайловичу, за цікаву розмову. Бажаю Вам часу на те, що любите і сил та можливостей на те, що хочете здійснити. І дуже добре, що Ви знову прийшли до українського читача! Дай Боже, з роси і з води!
Спілкувалась Оксана Кришталева зі Львова
Nota bene при передруку статті посилання на korali.info обов’язкове!
