Наталя Гурницька стала відома українським читачам завдяки книзі “Мелодія кави в тональності кардамону” та продовженню – “Мелодія кави в тональності сподівання”. А що спонукало авторку написати про це? Вам цікаво? Мені теж.
– Пані Наталю, не секрет, що ці дві книжки стали чудовим стартом Вашої письменницької дороги. Ви сподівались на такий успіх?
— Коли писала «Мелодію кави в тональності кардамону», зовсім не думала про успішність чи неуспішність книги. Навіть про те, де та як видаватиметься роман, не думалося. Просто мала внутрішнє переконання, що якщо роман справді буде потрібний людям, добре напишеться і стане таким, що торкнеться серця, емоцій та душі, то він обов’язково з’явиться на світ. Випадковостей не буває. Всесвіт завжди допомагає тому, що має відбутися, а час просто розставляє все по своїх місцях. Непотрібне відбраковується і забувається, а хороше та якісне продовжує жити. Нема сенсу думати про успішність чи неуспішність книги чи якогось проекту. Краще просто жити, відчувати кожну мить, слухати музику, насолоджуватися гарними емоціями, переживати прикрі події і писати навіть тоді, коли не пишеться.
– Як писалась перша книга? Про що вона? Чому саме історичний роман із детальною сімейною драмою та любовною історією?
– Писала книгу про те, чого мені самій найдужче бракує в сучасній українській літературі. Не просто любовний чи історичний роман, а щось значно глибше і серйозніше. Звичайно ж мені не хотілося бути затисненою вузькими рамками історичного любовного роману чи сімейної історичної саги, проте повністю ігнорувати цей жанр я теж не могла. Все це у моїх романах звичайно ж присутнє. Зрештою, мені справді цікаво писати і про Львів ХІХ століття, і про романтичну епоху революцій Весни народів, і про всі нюанси стосунків людей, які мешкали в Галичині у ХІХ столітті, про тогочасний побут, звичаї, традиції. Та й описана любовна історія писалася доволі легко, емоційно та з натхненням. Розумію також і те, що кинула своєрідний виклик, бо в своєму на перший погляд вузько-жанровому романі зробила спробу сумістити в одній оповіді багато шарів і жанрів. Мені хотілося, щоб описана історія була близькою та зрозумілою якнайширшій аудиторії читачів і одночасно знайшла шлях до серця тих, кому потрібна література трохи складнішого філософського спрямування. Тобто, у своєму романі я намагалася дати читачам цікаву та захоплюючу фабулу, живі емоції, вишукану мову, чітко прописати психологічні портрети та поведінкові мотиви героїв, а також додати у написане філософський підтекст. Щоб не обтяжувати розповідь потоком свідомості або ж нудним моралізаторством, намагалася подати текст гранично чітко, глибоко та ясно. Чи вдалося мені задумане? Наразі відгуки читачів мене не розчаровують.
– В обох романах велика увага до деталей і побуту того часу. Таке враження, що Ви жили в той час і мандрували разом зі своїми героями. Як Вам вдалося так гарно все передати?
Читайте також: 20 віршів та пісень про маму
– Коли писала роман, то насамперед намагалася бути щирою, відчувати емоції героїв і максимально достовірно передавати все те, що могли бачити та відчувати й вони. Для цього мені довелося досконало вивчити весь історичний матеріал про цю епоху, прочитати масу вузькопрофільної літератури, знати, яку музику слухали у ті часи, яку поезію та прозу читали, які картини і яких художників бачили, якими були побутові нюанси та стиль в архітектурі, що їли ці люди, в що вдягалися, куди ходили, як святкували чи переживали горе, чого боялися і що ігнорували, що любили і що ненавиділи, якими були забобони і чого ці люди взагалі прагнули понад усе… Щоб вжитися в епоху, прочитала масу мемуарної літератури, багато разів ходила в музеї, вивчити предмети побуту, слухала музику цієї епохи, читала літературу, дивилася картини написані в цей час, шукала відголосок епохи в архітектурі та середовищі сучасного Львова, вловлювала енергетику місцевості, яку описувала в романі, тримала в руках предмети побуту 19 століття, ловила їх енергетику…Навіть сама вдягала корсет і носила довгі широкі спідниці заради того, щоб відчути, як саме рухалася та почувалася жінка у 19 столітті. Свято переконана, що без абсолютного занурення в епоху важко не лише переконати читача, що все написане в романі правда, але й нереально зобразити цю епоху так, щоб читач й сам відчув себе частиною тогочасного життя.
– Історична тематика близька Вам? Маєте бажання написати щось схоже? Які історії надихають Вас до написання?
– Так історична тематика мені близька, а родинні історичні саги є улюбленим жанром в літературі. Зрештою, моя власна родина замешкала у Львові з середини ХІХ століття, а тому мені іноді здається, що Львів вже так міцно засів у мені, що не лише проник у гени, але цілком увійшов в моє життя та у життя моєї родини. З дитинства сприймаю Львів як живу, близьку мені людину і не уявляю себе без нього. До речі, саме зараз пишу родинну історію часів довоєнного, воєнного і часів сталінських репресій Львова. Це дуже близька мені оповідь, бо є нашою родинною історією і торкається тих емоцій та спогадів, які були відчуті мною особисто. Окрім того з професійної точки зору надзвичайно цікаво описувати епоху, коли не лише ламалися долі людей, але й закладалися основи всього того, що ми маємо зараз. Далеко у майбутнє не заглядаю, проте Львів, маленькі містечка та села Галичини, родинні оповіді, історична тематика, почуття та долі людей, їхні щирі емоції, вчинки, життєві колізії – все це й надалі надихає мене на роботу та творчість. Не зупиняюся. Пишу!
– Ви орієнтуєтесь на дорослого і зрілого читача чи на юних довірливих читачок?
– Коли пишу, то насамперед намагаюся бути з читачем щирою, відвертою, відкритою і такою, якою я є насправді. Не користуюся дешевими прийомами, щоб сподобатися усім, не заграю з читачем, не думаю, як справити враження… Навіть не працюю на якусь конкретну вікову категорію, а просто щиро люблю та поважаю всіх без винятку своїх читачів, сприймаю їх як дуже близьких мені людей та спілкуюся з ними саме так, як спілкувалася б з рідними і дуже дорогими мені людьми. Тими, які завжди зрозуміють, підтримають і ніколи не вдарить по найболючішому. Можливо саме у цьому пояснення того, що у мене цілком різні за віком, уподобаннями, соціальним станом, інтересами та прагненнями читачі. Хоч і кажу, що роман треба читати з 16 років, проте по-секрету поділюся, що маю і 13-річних читачок і 94-річних. Навіть важко сказати, кого більше серед моїх читачів: молоді, читачів середнього віку чи поважного віку пань та панів. Зараз аналізую це питання, проте дедалі більше схиляюся до думки, що тут панує повна гармонія та баланс.
– Ви берете участь у мистецькому житті? У презентаціях, виступах, зустрічах із читачами? Розкажіть про якісь найцікавіші зустрічі або випадки. Де? Коли? Як сприйняли Вашу творчість?
– Так, звичайно ж, тепер і не уявляю себе без презентацій, літературних вечорів, зустрічей з читачами, книжкових форумів, благочинних заходів, цікавих літературних проектів і тієї особливої атмосфери творчого життя, яке надихає на нові проекти та дарує відчуття немарності того, що ти робиш. А найцікавіщі зустрічі і випадки? Їх так багато, що важко й виокремити щось конкретне. Дещо так глибоко западає в серце та душу, що зворушує до сліз, переймає подих емоціями та додає натхнення для того, щоб творити далі. Навіть іноді по декілька днів ходиш під враженням, а потім згадуєш, згадуєш, згадуєш… З тихим щемом, з теплом, з вдячністю. Практично ніколи не розповідаю про все це іншим. Неймовірно поважаю право людини на таємницю, на особисте і сокровенне, на відверту емоцію, оголеність відчуттів і на те, що має залишитися не промовленим для загалу. Як сповідь, чи почуття на двох. Зрештою, ношу в серці всі моменти: і довірені, як таємниця, і висловлені публічно. Вони однаково щиро хвилюють, викликають у мені почуття вдячності, замилування, душевного тепла, світла і ще надихають на те, щоб творити далі.
Дякую Вам за цікаву і щиру розмову. Бажаю Вам написати все, що задумали і знайти своїх читачів та донести до них написане! Натхнення Вам і гарних видавців!
Спілкувалась Оксана Кришталева зі Львова
