***
Гримить!
Благодатна пора наступає,
Природу розкішная дрож пронимає,
Жде спрагла земля плодотворної зливи,
І вітер над нею гуляє бурхливий,
І з заходу темная хмара летить –
Гримить! Гримить!
Тайна дрож пронимає народи, –
Мабуть, благодатная хвиля надходить…
Мільйони чекають щасливої зміни,
Ті хмари – плідної будущини тіни,
Що людськість, мов красна весна, обновить…
Гримить! Іван ФРАНКО, 1880
ГРОЗА ПРОХОДИЛА ДЕСЬ ПОРУЧ
Гроза проходила десь поруч.
Було то блискавка, то грім.
Дорога йшла кудись на
Овруч в лісах і травах до колін.
Латаття ніжилось в озерах, хитали ряску карасі. Ч
еркнула блискавка по зелах, аж полягали вони всі.
Над світом білим, світом білим хтось всі спіралі перегрів.
А хмари бігли, хмари бігли і спотикалися об грім.
Гроза погримувала грізно, були ми з нею тет-а-тет.
Тремтіла річечка рогізна, човни ховала в очерет.
Ліна КОСТЕНКО
ХТОСЬ ГЛАДИВ НИВИ…
Хтось гладив ниви, все гладив ниви,
Ходив у гніві і сіяв співи:
О, дайте грому, о, дайте зливи! —
Нехай не сохнуть злотисті гриви.
Хтось гладив ниви, так ніжно гладив.
Плили хмарини, немов перлини…
Їх вид рожевий — уста дитини!
Набігли тіні – і… ждуть долини,
Пробігли тіні — сумні хвилини:
Плили хмарини чужі, далекі…
Сліпучі тони — і дика воля!
Ой, хтось заплакав посеред поля.
Зловісна доля, жорстока доля.
Здаля сміялась струнка тополя.
Сліпучі тони — й смутні волошки…
Павло ТИЧИНА, 1915
ВЕСНЯНА ГРОЗА
Люблю я час грози весною,
Коли травневий перший грім,
Немовби тішачися грою,
Гуркоче в небі голубім.
Гримить відлуння голосисто!
От дощик бризнув, пил летить.
Краплин прозорчасте намисто
На сонці золотом горить.
Біжать потоки вод прозорих,
Пташиний не змовкає гам,
І в лісі гам, і шум у горах,-
Усе підспівує громам.
Ти скажеш: пустотлива Геба,
Кормивши Зевсові орла,
Громокипучий кубок з неба
На землю з сміхом розлила.
автор – Федір ТЮТЧЕВ Переклав – Максим РИЛЬСЬКИЙ
ГРІМ
Була гроза, і грім гримів,
Він так любив гриміти,
Що аж тремтів, що аж горів
На трави і на квіти.
Грім жив у хмарі, і згори
Він бачив, хто що хоче:
Налив грозою грім яри,
Умив озерам очі.
А потім хмару опустив
На сад наш на щасливий
І натрусив зі сливи слив,
Щоб легше було сливі.
Та тут до грому навздогін
Заговорила груша:
“Трусніть і грушу, дядьку грім,
Бо важко мені дуже…”
І дядько грім сказав собі:
“Потрушу я і грушу.
Бо небеса вже голубі
Я покидати мушу”.
Микола ВІНГРАНОВСЬКИЙ
ГРОЗА
Гроза, гроза…
Люблю грозу перунську.
Я сам – гроза з корінням блискавиць,
З природним чимось, чимось древньоруським,
Що піднялося, а не впало ниць.
Від чого страх втікає, як бісисько,
А замість нього світить благодать
У цьому світі, де від крові слизько…
Та й кров стає дешевша ніж вода.
В таку грозу колись, во время оно,
Далекі предки бавили богів.
А предки ближчі берегли патрони,
Щоб убивати зайців і вовків.
Одних – для їжі, інших – із-за страху,
Ще інших – щоби просто убивать…
У цій грозі шкодую я комаху,
Травинку і тваринку, що жива.
А ця гроза мене ховає в мене,
Переверта. Дає буття нове.
Я почуваюсь деревом зеленим…
Воно святе. Бо до зорі живе.
Та в корені люблю грозу перунську.
Бо сам – гроза з корінням блискавиць,
З природним чимось, чимось древньоруським,
Що піднялося, Хоч упало ниць.
Ігор ПАВЛЮК
ЕЛЕГІЯ ЛИПНЕВОЇ ГРОЗИ
Гроза, гроза!.. Як щемно, як тривожно,
Щасливо як! Повітря крізь вікно
Вривається, мов світляний потік,
І теплий дощ стоїть непереможно
Над корневищами могутніх рік.
Тоді болить у грудях молоко,
Дитина скрикує і ротиком жадливо
Хапа повітря, і в раптовім світлі
Грози липневої не розгада ніхто
В зіницях темних, ув очах безтямних
Якоїсь думки, світлої, мов злива
Тут, на майдані висохлого світу.
Сплетіння вічних вулиць перед нами!
Ми підемо туди… Але куди
Іти таким безпомічним і ніжним?
Яких тисячоліть м’які сади
Зустрінуть нас тремтінням білосніжним?
Куди нас приведуть пітні сліди
Минулих поколінь в камінні книжнім,
Де запах крові, боротьби, біди
У хаосі сплелися дивовижнім?
Притиснувши до себе крик нічний,
Ми рушимо… Куди ж нам вирушати?
Стоїть в очах порожній зір скляний –
Далеких зір холодні каземати.
Ми звідти прилетіли в світ живий,
І в мареві будинків пологових
Ще довго ворушився восковий,
Блідий вогонь любовей загадкових.
…Немов секундна стрілка, як лоза
На виноградниках часу людського – ніч
Солодка, і щаслива, і безтямна. Гроза, гроза!..
На каменях облич –
Сплетіння вічних вулиць перед нами.
Чи вбереже тебе моя сльоза
На цій межі буття із небуттями?
І ніч, і ніч, і ніч…
Наталія БІЛОЦЕРКІВЕЦЬ
***
Здавалося б, найпростіше – торкатися неможливого, слухати нечутне й зазирати в невидиме. А ось стоїш серед цієї ночі під зливою й боїшся почути, що він тобі говоритиме. Бо раптом він скаже щось, від чого зробиться боляче, і слова його виявляться несправедливими, і не знатимеш потім що робити поночі під цими деревами, зірками й зливами. Клени вгорі викреслюють свою готику, і злива має зелену кров, мов каракатиця. Так гірко торкатися того, що зникає від дотику, гірше лише – не мати змоги торкатися. Хай його слова будуть нічого не вартими, але ніхто не вижене його з твоєї вулиці, доведеться слухати, що він там співатиме – серйозний, мов пес на ранковій прогулянці. Здавалося б, неможливо все передбачити. Здавалося б, не можна звикнути до цього протягу. Зливи, мов жінки у вежах, засинають, ридаючи. Дерева, як підлітки, виростають із власного одягу.
Сергій ЖАДАН
ЗЛИВА (Лий, зливо, лий!) до першої річниці Революції гідності
З неба знову вода,
Всі ми з нею один на один,
Хтось благає: до мене йди,
А комусь вже підмило тин.
З неба знову вода, вода,
Дощ її нам на двох налив,
Щойно була весна, а вже осінь руда,
Рік пройшов, мов водою всіх нас вмив…
Що змінилось, лишилось що,
Чи заради цього так мерзли всі?
Є рука у моїй руці,
Є мета, щоб були разом руки ці.
Скільки нас, тих хто прагне див?..
Кожен третій, чи може всі?
Після зливи на ранок один на всіх
Може матиме те, що не мали досі.
Приспів: Лий, зливо, лий!
Відмивай нас всіх від бруду,
Літній дощ…
Ми втомились як ніколи від зими,
Лий, зливо, лий Я навряд чи буду тим, ким я була,
Одного прошу травневих злив:
Най би дощ пішов
І зиму змив, і зиму змив…
З неба знову вода, вода,
Всі ми з нею один на один,
Скляноокий брехливий звір
Розколов мільйон родин,
Що змінилось, лишилось що?..
Від новин підірвало дах,
Брат на брата – найбільший жах,
Ті брати тепер – я і ти,
Не існує ніяких “Їх”,
Ця земля нами зорана,
Хочеш крові моє – на!
В нас червона обох вона,
Тож не несіть нам у дім біди
Всі в воду йдем і вийшли з води,
Але не змити з пам’яті ні один із тих,
Хто буде молодим тепер назавжди.
Приспів.
А я раніше дощ, дощ не любив – лий!
Мокрий і бридкий, гострий такий – лий!
Малим не був байдужо до калюж,
А так терпів, чекав аби скоріше пройшов,
І сонце знов, і дах сухий.
Але сьогодні дощ не такий, чи я не такий,
То лий, лий, лий, лий!
Як червоніє бачили сніг – лий!
Як люди пригортають людей моїх,
Я так пишаюсь вами і так боюсь,
Що знов побачу, як нацькують
Розкажуть, що комусь вороги – лий!
І той повірить у ці жахи, жахи –
Лий, лий!..
Слова: Андрій Хливнюк Музика: Дмитро Шуров Виконує: Джамала, Андрій Хливнюк
Читайте також: 20 віршів та пісень про маму
ОСІННЯ ЗЛИВА
Краплинки розбиваються об сходи,
Збігає з ринв холодний водоспад
І верби поставали струнко в ряд,
Принишкли від осінньої негоди.
В розбиті шибки листя намело,
Старий рояль сховався в падолисті.
Розсипав дощ прозірчасте намисто
На пізні айстри, вигріті теплом.
І під патлату виноградну арку
Сховалась осінь, вкрилась від дощів.
Злетілись в душу на папір вірші,
Та вітер видер той пожухлий аркуш.
І десь поніс в негоду дощову,
Над тихим ставом смуток мій розвіяв…
Дощинки заіскрилися на віях,
Скотилися намистом у траву.
Наталія ДАНИЛЮК
***
Коли в самотність падаю, як в зливу,
Де холод пробирає до кісток –
Я просто жінка, хоч у край вразлива…
Але ж і ти десь в цьому світі змок?
Коли в самотність падаю, притомна
Іще жива, напевно, чи напів.
Так хочу слів отих, як біла вовна…
Собі на плечі, на пів чутних слів.
Так хочу знати – все пусте й минуще.
Печаль в душі притулку не зів’є!
В самотності люблю тебе ще дужче
За те, що ти на цьому світі Є.
Анна ОНИЩУК
НЕЗАЙМАНА ЗЛИВА
Бруківка. Видзвонює дощ монотонний – по-літньому теплий, мрійливо-бездонний. Я – сонним провулком – убрід… У вулички-річки – бордюри бетонні… Незаймана злива – на кригу безсоння: у серці розтопиться лід.
Автор – МОЛЬФАР
Більше – про грози і блискавки читайте тут
