***
Вертаюсь сто разів у світ п’янкої тиші,
Бо інші всі світи до гіркоти чужі.
Тут істина життя, тут пам’ять пише вірші,
Тут грають почуття на клавішах душі.
Вертаюсь сто разів в полон терпкої ночі,
Вмираю у журбі й народжуюся знов,
На тлі тривожних дум твої шукаю очі.
Щоб випити їх сум, що править за любов.
Вертаюсь сто разів у зболене чекання,
Вдивляюсь у пітьму, що поглинає день,
Як дихання весни приховане кохання
Крізь мури заборон крадеться до пісень.
Ольга Яворська
***
Ти приходиш до мене щоночі
В ту хвилину, як я міцно сплю,
Зазираєш в заплакані очі
І шепочеш: не плач, я люблю!..
Я слова твої чую душею
І крізь сон усміхаюсь тобі,
Твої очі горять надо мною
В невимовній, глибокій журбі.
Ти жагуче мене обіймаєш,
В тих обіймах я млію вві сні,
Поцілунками душу виймаєш,
Вириваєш ти серце мені.
Відкриваю заплакані очі…
Навкруги порожнеча німа.
В тишині таємничої ночі
Мого щастя нема як нема.
Дмитро Загул
***
чого воно хоче твоє божевільне тіло від мене такого нелюбого
Олександр Бригинець
***
Волога пружність губ.
Язик – солодке жало.
Одежі наші – лист.
Він з шелестом опав.
Ми світимось в пітьмі тілами, наче жаром.
Летить до нас любов метеликом, сліпа.
Послухаймося рук.
Слова їх відчайдушні.
І сором твій і страх випалює жага.
На тремт твоїх колін, що стулені, як мушлі,
Рука моя лягла, крилата і легка.
Кохаймося! Не вір, що ночі є без краю.
Кохаймось, доки день не надягнув ярма.
Бо ранку сивий бог нас вижене із раю.
До нього ми ввійшли на мить. І крадькома…
Василь Терещук
* * *
…І солод слів,
І холод сліз, І дотик чистий і шовковий…
Візьми мене у темну вись —
Я легша пасем цигаркових.
Повільні очі підніми (Чи так розводять райські брами?) —
І душу в мене одніми, І обніми її губами…
…Розломом — ох! — у листопад
Підлогу й стіни закрутило,
Текуче сяйво проступа
Крізь контур той, що звався тілом!
І — відхились… І — відпусти…
Бо в чорнім космосі даремно
Гудуть натужно, як дроти,
Дві долі, строго паралельні.
А цей потріскуючий шум —
То шерех крил поза спиною…
Любов! Не прихистку прошу —
Свободи, світлої й страшної…
Оксана Забужко
***
Чи винен я, що колір синій
Твоїх очей в душі моїй
Й волосся золоте проміння
Навік одбилося у ній?
Од них не можу я одвикнуть,
І не співать тобі одній.
Чи винен я, що в серці квітнуть
Твоя хода і голос твій?
І що про тебе пісня щира
І синню, й золотом сія,
Що я люблю тебе без міри,
Чи винен я, чи винен я?
Чи винен я, що колір синій
Твоїх очей в душі моїй
Й волосся золоте проміння
Навік одбилося у ній?
Богдан Весоловський
***
А знаєш, це небо пише
Нам долю земну на двох.
М’які поцілунки в тиші
Карбує різдвяний Бог.
І гріється чай на Сонці,
Й лиш вітер його доп’є.
На ніжній твоїй долоньці
Життя причаїлось моє…
Сергій Пантюк
***
Ще раз поглянути на тебе,
З тобою стрінутись ще раз,
У вечір, як зірки засяють в небі,
В осінній вечір, як тільки день погас.
Ще раз піти, удвох з тобою,
За руки взявшись, як колись,
В гаях стежками осінню сумною,
де перший раз ми давно зійшлись…
Прийде ще час коли затужиш ти за мною,
Прийде ще час, коли згадаєш наші дні,
Може тоді любов ти зрозумієш мою,
і може за ту любов вдячна будеш мені.
Поглянути у твої очі,
І слухати слова твої,
У сяйві місяця літньої ночі
Послухать ще як співають солов’ї.
Невже лише це тільки мрія?
Невже лише це тільки сни?
Чому, чому пропала вся надія,
зів’яла так, мов квіт навесні…
Богдан Весоловський
Читайте також: 20 віршів та пісень про маму
***
Коли до гyб твоїх лишається пiвподихy,
Коли до гyб твоїх лишається пiвкpокy,
Зiницi твої витканi iз подивy
В очах y тебе синьо i шиpоко.
Щось шепчеш зачаpовано i тихо ти
Той шепiт мою тишy синьо кpає
I забyваю я, що вмiю дихати
I що ходити вмiю, забyваю.
А чоpний птах повiк твоїх здiймається
I впевненiсть мою кyдись вiдмає.
Hестyпленим пiвкpокy залишається,
Пiвподихy y гоpлi застpяває.
Зiницi твої витканi iз подивy,
В очах y тебе синьо i шиpоко.
Але до гyб твоїх лишається пiвподихy,
До гyб твоїх лишається пiвкpокy.
Грицько Чубай
***
Випило літо вина калинового.
Осінь прийшла у гості.
А небо не хоче спати,
Шпуряє листя на землю
І світить зірки у вікна.
Ми не спимо. Не хочем.
Ми заслоняєм вікна,
Сирими слонами хмари,
Бо зорі старі і схожі
На оси і солов’ї.
«Випий мене».
Не вмію.
«Виплюнь мене».
Не хочу.
Визубрю кожну квітку
На золотому тілі,
Порозганяю бджоли
Най не шукають меду
Там, де мовчати треба.
Там, де солодка осінь Оси свої ховає
В листя твоє подерте…
Боже! Нащо ти хочеш
Вибити вікна громом?
Небо! Чого ти листям
Кутаєш мою землю?
Пальці німіють. Руки
Дуже липкі від меду.
Рано. Спимо.
А хата залита небом.
Роман Кухарук
* * *
Ти — вся любов.
Ти — чистота,
Довірливість благословенна.
Твоя краса мені свята,
Твоя любов мені священна.
Трояндо неба і землі,
В тобі всі їхні барви грають…
У мене сльози розцвітають,
Цвітуть думками на чолі.
В будинок твій я входжу, наче в сад,
І для тривог моїх, турбот моїх, досад
Мені дарує він красу землі і неба.
Я першим поглядом завжди дивлюсь на тебе,
Тобі присвячую я літ своїх світання,
Весну думок, весну свого кохання.
Микола Вінграновський
ЛУК
Вона лежала навзнак у траві,
Розкинувши долоні для обіймів
А лінія грудей і рук її
Творила образ лука в ту хвилину.
Я на зап’ястя тятиву напнув,
Здавивши пружну непокору лука.
Живої зброї вигини тугі
Я гладив, наче перед поєдинком.
Замало стріл в моїм сагайдаку —
А ворог наступає і сміється,
Та я повинен виграти двобій.
Тому свій лук на вірність заклинав я,
Чимраз коротшу міряв тятиву,
Аж поки він не закричав із болю.
Дмитро Павличко
***
Це ти? Це ти. Спасибі…
Я журюсь. Проходь. Сідай. У дні оці і ночі
Вчорашніми очима я дивлюсь
В твої сьогоднішні передвечірні очі.
Чим ти збентежена?.. Оце я тут живу.
Отут я видумав себе й тебе для тебе.
Отут я серце виняньчив для неба,
Не знаючи тоді, що небом назову.
Тепер послухай: з нашого жалю
Тепер залишились одні слабкі півзвуки.
Любові нашої обличчя не люблю.
Її обличчя – то обличчя муки…
Кажу ж, кажу ж у звітреному сні
У зимі, в осені, у літі, у весні:
Весною, літом, восени, зимою
Дві білих пісні рук твоїх зі мною.
Ти – ранок мій, ти – південь мій і вечір.
Ти – ніч моя… Хоч все на світі – втеча!
Микола Вінграновський
ПОЦІЛУНОК
У темній гущині її я наздогнав
Вона вже лежачи серед пахучих трав
Руками пружними од мене одбивалась
Нарешті стишилась — і диво сталось
Уста, що і мене і рід весь мій кляли,
Мов квітка багряна, до мене простягли
І келих, сповнений солодкої знемоги
Натомлені з бігу стрункі та дужі ноги
Біліли мармуром під місяцем німим,—
І тихим голосом, охриплим та чудним
Вона промовила
Жорстокий переможче!
Упасти в цім бою для мене найдорожче
Максим Рильський
***
Серце у мене вразливе,
Часто буває в біді,
Тому то легко й можливо
Знов залюбитись мені.
Скільки разів, ще не знати,
Прийдеться вірно любить,
Кожного разу співати
Пісню, що в серці дзвенить.
Як тебе не любити
За ті карії очі,
Коли серце не хоче вже нікого більш любить,
Як про тебе не снити
В ясні місячні ночі,
Коли серце не хоче ні за ким більш тужить.
І не знайти мені ні хвилини спокою,
Бо думками з тобою я і вдень, і вночі…
Як тебе не любити
За ті карії очі,
Коли серце не хоче вже без тебе в світі жить.
Як тебе не любити…
Богдан Весоловський
