Йосип Струцюк – живий класик української літератури, автор багатьох книг поезії, прози, драматургії, збірок для дітей. Пропонуємо весняно-ліричну поезію автора з Волині.
Йосип СТРУЦЮК народився 17 липня 1934 року — український письменник-“шістдесятник”, перший лауреат літературно-мистецької премії імені Агатангела Кримського, заслужений діяч мистецтв України, почесний громадянин Луцька. Автор збірок «Засвідчення» (1969 рік), «Досвідчення» (1982), «Поезії» (1984) та інших. Всього понад 60 поетичних, прозових та драматичних книжок.
Твори Йосипа Струцюка перекладалися польською, білоруською, російською мовами. Він -заслужений діяч мистецтв України, лауреат кількох міжнародних і всеукраїнських літературних премій. В пісенному жанрі співпрацював з такими відомими композиторами як Анатолій Кос-Анатольський, Олександр Білаш, Анатолій Пашкевич, Олександр Некрасов, Віктор Ліфанчук, Петро Свист, Віктор Тиможинський, Володимир Лич, Олександр Синютин та іншими. Зібрав і упорядкував до друку кілька сотень холмських і підляських народних пісень. За сценаріями і режисурою Йосипа Струцюка створено до десятка кінофільмів. Зокрема, по телебаченню демонструвався кінофільм на тему Холмщини «Ти незгасна, зоре ясна». Ряд кінострічок Струцюка були відзначені на республіканських, всесоюзних і міжнародних кіноконкурсах.
Читайте також: 20 віршів та пісень про маму
ІЩЕ ТОДІ Іще тоді, коли на цьому світі над урвищами виростали скали, тебе вишукували з-поміж себе квіти, росинки срібно вій твоїх шукали. В ніким небачену, незнану іще еру замовив хтось тобі такі уста, що замість них пекучий бантик нервів собі у насолоду я дістав. Зваливши, перекинувши на плечі весь небозвід високий, неозорий, з твоїх очей разючих дівич-вечір видумував для всього людства зорі. Видумував із рук тендітні шиї для лебедів, фламінго і так далі … З твоїх зітхань крутились чорториї, під поглядом ламалися провалля. Тоді іще, як світ стояв без неба, як океан без хвилі в далеч плив, я першим сонце виліпив для тебе й те сонце серцем перший підпалив.
. . . . . . . .
СТАРА ГРУША Рідна моя дорога на зашморг взяла душу. Стару вихилясту грушу спіткаю коло порога. Оббивши в підкову кроки, зіпруся плечем в одвірок. Ніхто мені не повірить, що затаїв спокій. Нахлинуть добрячі хлопці і розпережуться в жартах. – Давай по стопці! За зустріч хіба не варто? І обізвуть макухою, і я підтакнути мушу, що втріскавсь у тебе по вуха, як грім в стару грушу. А ти красиво спідничку коліньми припнеш до тину. З підбров’я за давньою звичною тернистими в мене кинеш. Стара довгов’яза груша натрусить грушок додолу. І я відсахнутись мушу в не призабуту далеч. Доспілі плоди манили, палахкотіли лиця. А очі мене дражнили: – У мене, дивись, кислиці! — Я біг навперейми звабі, сховавши наївний намір. Смішне і нехитре, мабуть, тоді все було між нами. Сміялася комином хата у фіолетове небо… Не вмів я грушок шукати за пазухою в тебе… На добрий коханий вечір випурхнуть в небо зорі. Забувши розмінні речі, про що ж ми поговорим? Слів з пісні не викидають й не добавляють у пісню. Не всіх ще чомусь дожидають, не всі вертаються пізно. Стара допотопна груша натрусить коло порога щемливо-терпких в душу грушок мені на дорогу…
. . . .. . . .
ПРОБАЧ МЕНІ Пробач мені але не зовсім я репрезентую зворотний бік Місяця на котрому тіні коротші від пострілу націленого в майбутнє я щойно спіткнувся у вчорашній день ти не знаєш як то боляче коли великий палець на нозі направлений на берег Чорногузки де срібну кладку через воду перекинув Чумацький Шлях а ми ніяк не могли розминутися на ній і потонули я вже не відаю чи то в перекинутому небі чи то в перевернутому світі який мав усього три грані і всі три загострені як твої здивовані вії
*** Ти така вже невеличка, наче із кишені вийняв. Ще й до того миле личко аж щебече ластовинням. Будь хоч тричі ти невинна, тільки будь не вельми строга, я губами ластовиння визбираю з личка твого. Дивина якась та й годі — на пів п’яді аж спідничка. За які гріхи сьогодні ти розплачуєшся личком? Хай би весни замовчали і мої уста голодні. Я тобі прощу всі чари — тільки відведи долоні. Будь хоч тричі ти невинна, тільки будь не вельми строга – я губами ластовиння визбираю з личка твого.
*** Тоді я не сказав: прощай. А захід сонця уже вицвів, і вітер шарпав за плаща: – Ти відвернись, то все дурниці. Я вітрові сказав тоді: – Іди собі од нас подалі. Ти б краще у кущах сидів, а то до біса набридаєш. Тоді я думав: розберусь. Й дививсь услід тієї жінки, в котрої із куточків уст уже зривалися сніжинки.
*** Перед тим, як йти, іще підбила ззаду золотий стіжок волосся, А мені чомусь здалося, ніби ти нараз щось загубила. Пальці бігають довкола шиї, падають на стегна, груди, губи. Ворожу я: любиш чи не любиш? На твоїх колючих чорних віях. Невідпорно дивляться у вічі тільки там, де безоглядно люблять. Знай, що двічі річ одну не гублять, але й не знаходять її двічі. Перед тим, як йти, бровою місяць зачепився за віконну раму й витрішками кліпає: «Не бійся… буде шито-крито… поміж нами…” Золоте мурло в наївних хмарах, він і підморгнуть не вміє навіть. Аби знав він, дивний, аби знав він, як тобі не хочеться йти зараз… Перед тим, як йти, таки сказала: «Я піду від тебе.. Як тут душно…» Пізно вже, ей-право… На подушці шпилька – «невидимка» лиш лежала.
