Юрко Ґудзь (1956-2002) – український поет, прозаїк, драматург, есеїст, публіцист, художник, філософ, мандрівник із Житомирщини. Він залишив нам у спадок кілька надрукованих книжок і чудові афоризми, які з роками не втрачають своєї цінності.
Пропонуємо вам життєву мудрість із творів Юрка Ґудзя, ретельно прочитану і занотовану із книг “Замовляння невидимих крил” (2001) та “Барикади на хресті” (2009). Обидві книги побачили світ у тернопільському видавництві “Джура”.
Ті, кого ми любимо, не вмирають. Щовесни вони приходять до моєї хати й стоять попід вікнами, поміж цвітіння дерев і янголів молодого саду. Вони вже ніколи не покинуть мене саму. (Юрко Ґудзь, Замовляння невидимих крил, – ст. 14).
…хтось великий і добрий за руку виводить її з хати, нахиляється до неї, щось шепоче на вухо, дівчинка тихо сміється, знімає поношену куфайку, скидає важкезні кирзаки й одягає собі поза плечі білі крила розквітлих вишень… (Юрко Ґудзь, Замовляння невидимих крил, – ст. 14).
Бо завжди було так, що любов не знає своїх глибин, аж поки не прийде час прощання… (Юрко Ґудзь, Замовляння невидимих крил, – ст. 42).
Бо справжня творчість завжди лишається безіменною, і кожне наше слово, звернене вчасно і не всує до іншої людини, не менш важливе, ніж довершений живописний шедевр. Звичайне слово людської розмови. Бо скільки людей гине тільки від того, що в них нема співрозмовника. Від нього може загинути світ… (Юрко Ґудзь, Замовляння невидимих крил, – ст. 51).
…А хто його знає, що властиво, а що не властиво тим дітям, і які сновидіння, які краї бачать вони, ледь з’явившись в чорно-білий наш світ? (Юрко Ґудзь, Замовляння невидимих крил, – ст. 57).
…так радо я віддав би всю мудрість незворушних даосів, усю просвітленість від спалених буддами бажань за єдиний дотик до твого сумного тіла… (Юрко Ґудзь, Замовляння невидимих крил, – ст. 67).
Сніг зберігає в собі вчорашнє світло, сніг щоранку вертає мій зір, мою спроможність дихати на повні груди, так добре, глибокий вдих, повільний видих… (Юрко Ґудзь, Замовляння невидимих крил, – ст. 71).
Ранок, у свіжовипраній білизні гуляє вітер: махають рукавами полотняні сорочки, чиясь душа здалеку повертається до тебе… (Юрко Ґудзь, Замовляння невидимих крил, – ст. 73).
Падає сніг і не знати кому він належить: чи то небу, звідки він йде, чи то землі, на яку він приходить… (Юрко Ґудзь, Замовляння невидимих крил, – ст. 83).
…жінці легше знайти чоловіка, аніж собаці нового хазяїна. (Юрко Ґудзь, Замовляння невидимих крил, – ст. 116).
…педагогіка однієї епохи, вже прожитої людством, може виявитись негодящою й навіть шкідливою для іншого часу… (Юрко Ґудзь, Замовляння невидимих крил, – ст. 132).
Та поміж усіх слів невимовним залишається ціле життя… (Юрко Ґудзь, Замовляння невидимих крил, – ст. 134).
Зима – наймилосердніша пора року… То лиш здається, що вона невмолимо жорстока… Зима відкриває нам зовсім інший простір і час, нероз’єднаний на уламки минулого і майбутнього, вона дарує нам свою рятівну тишу, безмовність своїх напівсонних торкань, дає можливість перевести дух і дочекатися Різдва… (Юрко Ґудзь, Замовляння невидимих крил, – ст. 140).
Бо ж кожна зима – то відлік нового часу, що починається і завершується теплим дотиком Твоїх долонь… (Юрко Ґудзь, Замовляння невидимих крил, – ст. 159).
Так починається наше повільне занурення в глиб обірваної колись розмови – над темною прірвою теплої ночі. (Юрко Ґудзь, Барикади на хресті, – ст. 23).
…він нічим уже не відрізнявся від нормальних людей – ні своєю пам’яттю, ні своїм забуттям… (Юрко Ґудзь, Барикади на хресті, – ст. 37).
Читайте також: 20 віршів та пісень про маму
…люди так само перетворюються на рослин: якимось дивним чином у їхніх сонних артеріях з’являються хлорофілові зерна, їх стає чимраз більше, й ось вони зовсім витісняють із крови червоні кульки гемоглобіну, шкіра набуває зеленкуватого, ніби підсвітленого зсередини, прозорого відтінку, стає легше дихати й уже по-іншому сприймається світ… (Юрко Ґудзь, Барикади на хресті, – ст. 41).
…людина перетворена в ієрогліф очікування приходу зими… (Юрко Ґудзь, Барикади на хресті, – ст. 43).
Ось так, досить гарно і тихо, починається зима – моя улюблена пора року. В ній є щось від життя після смерті. Уповільнене проживання дитячих і дорослих спогадів. (Юрко Ґудзь, Барикади на хресті, – ст. 68).
Вдома – це значить там, де навіть чужі люди звертаються до тебе – “сину…” (Юрко Ґудзь, Барикади на хресті, – ст. 69).
Зимовий ліс схожий на тіло жінки, яку ще любиш, котра ще впускає тебе в свої потаємні сховища… (Юрко Ґудзь, Барикади на хресті, – ст. 70).
…найбільші події людського життя: народження, любов, смерть – відбуваються поза і над часом… (Юрко Ґудзь, Барикади на хресті, – ст. 77).
…ніщо не щезає звідси: ті, хто любив нас, ті, кого ми любили, залишаються біля нас набагато ближче, аніж це можна уявити, приходять частіше, аніж це дозволяють закони земного часу й простору… (Юрко Ґудзь, Барикади на хресті, – ст. 123).
Ми як боги приходимо в цей світ, і приводять сюди нас жінки, тримаючи за руку над урвищем відчаю і страху, виводять звідти стежками своїх потаємних марень і мрій, через пустощі смертельно втомленої плоті… Завдяки їхній непоказній любові ми живемо вічно, тільки надто швидко забуваємо це й все гінше, що вони встигли відкрити нам… (Юрко Ґудзь, Барикади на хресті, – ст. 133).
…коли любиш, то все продовжується й після смерті… (Юрко Ґудзь, Барикади на хресті, – ст. 163).
Реальність – то лише привід, лише тло і підґрунтя для здійснення небачених ще дивовиж… (Юрко Ґудзь, Барикади на хресті, – ст. 190).
Людське життя уподібнюється божевільному конвеєру, на якому за одиницю часу необхідно встигнути якомога більше, якомога швидше – виробити, спожити, перетравити, спорожнитися, – й знову по колу… В оцих пацючих перегонах втрачається найголовніше: можливість безпосереднього спілкування з Небом, можливість тихої розмови з дитиною і Богом, похованим в тобі… (Юрко Ґудзь, Барикади на хресті, – ст. 200).
Найбільше, мабуть, що ми отримуємо від дітей, то можливість саме такого пригадування. Можливість пригадати себе нерозірваного, не затоптаного ще чобітьми державних парадів, можливість нагадати собі того, яким хотів і міг бути… (Юрко Ґудзь, Барикади на хресті, – ст. 219).
