***
Жінки щасливі і нещасні,
Жінки жагучі, як вогонь,
Святі, гріховні і прекрасні,
З пестливим доторком долонь,
Із відчайдушною жагою,
З глибоким світлом таїни,
З бажанням зранити й загоїти
І не позбутися вини,
Що все не так, не так, як хочеться.
Все менше лицарства й добра,
І серцю вільно не пророчиться,
Коли іде нечесна гра.
Жінки жасминні й полинові,
Розкішні, наче літній грім,
В сльозах, в стражданнях і в любові –
Що вас тримає в світі цім?
Жінки у парі і без пари,
Приручені і перелітні,
Оті, самотністю покарані,
Оті, що в дзеркалах розквітлі.
Стаєте хижі, мов орлиці,
Щоб зберегти від горя дім,
І прокидаєтесь, як сниться
Дитячий плач у світі цім.
Марія ЛЮДКЕВИЧ
***
Я просто жінка. Просто жінка я.
П’ять букв у слові – ну куди простіше?
Я люба, я кохана, я твоя,
я та, яка на світі найрідніша.
Сумна і ніжна. Мовчазна і ні.
Я та, якій протягують долоні…
Я палена у відьомськім вогні
і писана у золотій іконі…
У муках я життя тобі даю,
і зуби зціплю – на війну пускаю.
Біля вікна задивлена стою.
Я просто жінка … і немає краю
такій ось простоті. З ребра чи ні,
я Єва, я спокусниця Адама.
Я та, якій присвячують пісні
і та, якій гукають просто «Мамо…»
Я просто жінка. Грішна і свята,
слабка і сильна, сіра і яскрава.
Я просто жінка, просто жінка. Та,
якій потрібне щастя, а не слава.
Софія КРИМОВСЬКА
***
Услід обертаються чоловіки,
І що там дощу краплинки,
Як сяють, як сяють, неначе зірки,
Очі щасливої жінки.
Їх зразу у натовпі віднайдеш –
Вони ізсередини світяться,
Яскравіше сонця сяють без меж,
Яскравіш повного місяця.
Святковим стає наш буденний час,
І небо стає прозорим,
Та як же їх мало живе поміж нас,
Жінок із очима-зорями!
І благословен будь твій кожен крок,
Герою казково дужий,
Що робить щасливими очі жінок,
А надто – жіночу душу.
Леся РОМАНЧУК
. . . . .
***
Закохана жінка, як кара небесна,
Приходить ефектно, хоча і невчасно.
В очах її втонеш, як човник без весел,
Рабом її станеш за вибором власним.
Для неї підеш підкоряти вершини,
Відкриєш всесвітній закон притягання
Щодня, щохвилини невпинно ростимеш
Чи, навіть, освоїш ази віршування.
Коли ж зрозумієш: вона є прекрасна,
Вона неймовірна, тендітна, чудесна,
Тоді аж впаде, за вибором власним,
В обійми твої, наче манна небесна.
Марта ГУРИН
***
Я тобі не сестра, не мати,
Просто так – випадкова стрічна.
Та повік мене будеш в душі тримати:
Я – любов твоя вічна.
Пройдені роки. Друзі. Сім’я.
Рідна хата. Робота звична.
Та встаю понад всім тільки я, тільки я!
Я – любов твоя вічна.
Не в церкві. Не в загсі. Без свідків.
Я з тобою вітром повінчана.
Куди воно нас заведе?
Прийшло звідки?
Я – любов твоя вічна.
Галина ГОРДАСЕВИЧ
. . . . . .
***
Я ніжна Жінка мужня Жінка
Ніж
Я вільна Жінка сильна Жінка
Сіль
Я поле-жінка колос-жінка
Кров
Я корінь-жінка Древо-жінка
Плоть
Я Сонце-жінка Небо-жінка
Сон
Я гори-жінка Море-жінка
Шторм
Я Зірка жінка Скрипка жінка
Звук
Я вітер жінка Вічна жінка
Рух
Я доля жінка Щастя жінка
Шлях
Я ангел жінка Птаха жінка
Рай
Рута Вітер
Я – жінка! Ви чуєте люди, я свічка,
Запалена Господом на віки.
Неправда, що я – ребро чоловіче,
Цю казку придумали чоловіки.
Я – жінка. Я річка бурхлива й неспинна,
Що в повінь зриває верхи берегів.
Хто каже, що я підкорятись повинна?
Це ще одна вигадка чоловіків.
Я – жінка. Природою створена пісня,
Яку чоловік заспівать не зумів.
Я – мрія і спогад. Майбутнє й колишнє,
Я щось незбагненне для чоловіків.
Я – жінка. Я вільна, як думка одвічна.
На думку не можна надіть кайдани.
Це ти мене в рабство продав, чоловіче.
І грішна я стала з твоєї вини.
Та я лише жінка. Я прагну кохання.
Я все пробачаю тобі наперед.
З твоєї криниці – я крапля остання.
Для вуст твоїх згірклих – я липовий мед.
Я – жінка. Я враз перекинусь на зілля
І гоїти рани візьмуся тобі.
Я – непередбачена, незрозуміла,
Я плачу від щастя, сміюся в журбі.
Я – жінка. Я дійсно, слабка половина.
Нехай переможцям – лаврові вінки!
Історію творять, звичайно, мужчини,
Але лише так, як захочуть жінки!
Катерина РУБАН (?)
. . . . . .
***
Знов нижу я рядки літер
У тривозі осінньої ночі.
Я – хвиля.
А ти – буйний вітер,
Що несе мене, куди схоче.
Я – береза.
А ти мої віти
Заплітаєш, неначе коси.
Я – троянда,
А ти з мого цвіту
Спиваєш медові роси.
Я – човник.
Мої вітрила
Ти наповнюєш подихом дужим.
Я – чайка.
А ти мої крила
Так поламав байдуже.
А можливо, я – легка сніжинка,
Що під ноги ляга перехожим.
А можливо, я – просто жінка,
Що тебе забути не може.
Галина ГОРДАСЕВИЧ
Я – жінка. Я – актриса ексцентрична,
вгадай, яку я граю нині роль.
Я – жінка. Я – володарка велична,
мені вклонялись злидар і король.
Я – жінка. Я – рабиня безталанна,
що знала лиш солоний смак образ.
Я – жінка. Я – пустеля невблаганна,
що спалить всі гріхи твої за раз.
Я – жінка. Я слабка і я всесильна.
Моє життя – зі злом жорстокий бій.
Я – жінка. Ти поводься, любий, пильно,
а раптом, стріли послані тобі…
Я – жінка. Я – жага непереможна,
я мушу все стерпіти і знести.
Я – жінка. Я – те щастя найдорожче,
котре не зміг впустити в душу ти.
Я – жінка. І тому я небезпечна.
Вогонь і лід зійшлись в мені одній.
Я – жінка. Я прекрасна, безперечно,
і в юності, і в старості моїй.
Я – жінка. І у світі всі дороги
ведуть до мене втомлених прочан.
Я – жінка. І за це я вдячна Богу,
хоч Він мені гріхів не пробачав…
автор Наталія ОЧКУР
переклад з рос. Ніна ЯВОРСЬКА
. . . . . . .
* * *
Жінка, правду сказати — німфа, хмарка ефірна,
Рада себе віддати, наче ягня офірне,
Справжньому чоловіку, мурові кам’яному,
Щоби служить довіку тільки йому одному.
І віднаходить жінка зброю доброго гарту,
Бо кам’яним застінкам дуже потрібна варта:
Раптом якісь монголи, раптом якісь чекісти,
Раптом заскочить голод, а вже нема що їсти.
І — тому вона спершу смажить йому котлети,
Потім готує вéрші, стріли і арбалети,
І вибігає вранці з наміром не забути
Перевірити шанці і захисні редути.
З нею стаються часто дивні такі трафунки:
Сили нема завчасно скинути обладунки,
Так вона й засинає з піднятим заборолом
І уві сні питає: чи усіх поборола?..
Мар’яна САВКА
Жінка
Дивна їй влада випала,
Спробуй збагнути тільки,
Поки що, в певних випадках,
Сильна над нами жінка.
Ми ж бо над нею пануємо,
Так від народження, здавна,
Але чомусь ігноруємо
Те, що вона рівноправна.
В буднях, багатих стресами,
Очі її печальні…
Жінка, якщо по-чесному,
Явище надзвичайне.
Тут зрозуміло кожному
Без філософських суджень,
В Слові читаємо Божому:
«Жінка — то тіло мужа…»
Інколи щось не ладиться,
Болем хтось душу ранить,
Жінка — вона порадниця,
Першою в поміч стане,
Наче голубка-горлиця,
Буде тужити з нами,
Тихо за нас помолиться,
Змиє журбу сльозами.
Все ж таки ми не ангели,
Що там гріха таїти…
Гляне очима спраглими —
Вибачить, наче дітям,
Ще й обдарує ласкою,
Ніжністю незбагненною,
Мудрою і прекрасною
Бачим її щоденно.
Учить вона, виховує,
Не зрозуміло тільки:
Скільки іще приховано
Сили в цієї жінки.
Сергій РАЧИНЕЦЬ
. . . . . .
***
Хто зрозуміє жінку?
Може, Бог
Чи сам Адам, піддавшись на спокусу…
Збуваються пророцтва, коли вдвох
Спізнати таємницю і порушити.
Хтось мусить бути винен за потоп,
І гріх новий, і помилки прогресу.
Як вберегти сучасних Пенелоп
Від ширпотребу почуттів і стресів?
Шляхетність роду і базарність душ,
І три колони в замку мармурові.
Та для очей –
Троянд весняний кущ,
А для надії –
Дві-три ніжні слові.
Обсядуть діти, клопоти, плітки,
І нові зморшки вкриєш шаром пудри.
Зітхнеш і позаплутуєш нитки,
Хоча живеш розважливо і мудро.
А хто загляне в очі?
Всі спішать.
Ну хоч курчат висиджувать у чергах.
Сорочку прати мужу і співать,
До щастя, мов сльозиночка, примерзнуть.
Сучасна жінка?
В серці білий цвіт
І сто рецептів, аби зняти болі…
Розчеше гребінцем суцвіття літ.
Хоч дві-три слові теплі,
Дві-три слові…
Марія ЛЮДКЕВИЧ
