***
Я кожного дня проходжу крізь сотні цікавих очей. Мені вже по горло досить черствих і байдужих людей. Мій вечір завжди з тобою і кожен мій ранок теж. І серцю нема спокою, коли ти назустріч ідеш.
ТАТОВІ
Відлітають яблуні у вирій. Розпочався пізній грушопад… Тату, подивіться: у малині По коліна Ваш осінній сад. Піднялися до півнеба сливи, Зачепили птаха за крило… Тату, пам’ятаєте, як зливи Навесні шуміли у вікно?.. Світлячків сузір’я в конюшині Наворожить ранній листопад… Тату, подивіться, як жоржини Освітили Ваш осінній сад…
. . . . . . . .
МАМІ
Це, мамо, я горнусь до Ваших рук, Немов вечірнє небо до молитви. Сідало сонце за одвічні липи, Здалека долинав грози півзвук. Це, мамо, снігом пахне горизонт І першим квітом молодої вишні. Зимові хмари вже такі колишні, Як непомітний чорно-білий сон. Це, мамо, я горнусь до Ваших рук, Неначе айстра тулиться у осінь… Уже весна. Це, мамо, нам здалося, Що дощ січе у праавстрійський брук. Це, мамо, я горнусь до Ваших рук…
Читайте також: 20 віршів та пісень про маму
***
Ти дивився в бік Площі Ринок. В небо звівся тризуб Нептуна. І собаки Діани стихли. І трамвай повернув в провулок. І Всевишній тримав в долонях Наші руки, неначе крила. Ти дивився в зелені очі – В них душа твоя говорила…
***
Білі руки дерев, Сиві лапи ялин. З гриви струшує лев Срібний попіл хвилин. Я на тебе дивлюсь З-під засніжених вій. Ти вустами торкнувсь – Заметіль… Заметіль… Ти мені завжди будеш другом – І близьким, і ледь-ледь далеким, Щоб подалі від небезпеки Знов зустрітися серед літа. Я тобі завжди буду щастям, Що тихенько паде на вії Яблуневою заметіллю На самому краєчку світу.
. . . . . .
***
За містом сонце сідає. На воду – жовті вогні. І листя під ноги лягає Мені. Вечірня мелодія скрипки Посеред міських алей. Я так вже до цього звикла, Але…
***
Зупинися на мить. Зупинися в шаленім бігу. Зупинися. Дивись: тут немає слідів на снігу. Я тут ще не була. Я сюди не прийду назавжди, Бо від мене сніг тане в шалені краплини води.
***
МОЄМУ УЧНЕВІ УСТИМУ ГОЛОДНЮКУ ТА УСІМ ГЕРОЯМ МАЙДАНУ ПРИСВЯЧУЄТЬСЯ
Таки буває пекло на землі…. А ти хотів зробити його раєм Для свого друга, для своїх батьків, Для нас, котрі живем чи помираєм. А ти не знав, що постріл прогримить, Що в голову він цілиться із даху… А він не знав, що в цю скажену мить Себе й таких, як сам, прирік на плаху…
***
Так снігів намело – аж до серця, до неба, до стін… Так в душі запекло… І за обрієм сонце згорає. Так самотньо стояти. Лише заметіль закружляє І торкнеться холодним цілунком до вуст, і долонь, і колін.
. . . . . . . .
МУЖЧИНА
Мужчина – це не «бабло» і «понти», І зовсім не в м’язах причина. Бо дехто і в сорок – просто “ніхто”, А хтось вже в сімнадцять – мужчина. І що б не сказали мені на те, Повторю я знову і знову: Мужчина – це ніжність, надійне плече І вірність даному слову.
